Тема 3 Розвиток судової системи України у новітню епоху (стр. 2 )

Значний вплив на розвиток судоустрою в Лівобережній Україні (Гетьманщині) мали реформи судоустрою, здійснені Розумовським у 1760—1763 роках. Було запроваджено систему судів першої інстанції (земських, гродських, підкоморських), які складалися з виборних суддів, і Генерального суду як суду апеляційної інстанції.

Після ліквідації Гетьманщини і аж до середини XIX століття судова система більшої частини України повністю інтегрувалася до судової системи Російської імперії, існування якої офіційно проголошено у 1721 році, хоч окремі особливості в судоустрої українських земель протягом деякого часу зберігались.

Судова система Російської імперії напередодні судової реформи 1864 року складалася з трьох інстанцій. Нижча інстанція призначалася для розгляду кримінальних і цивільних справ і включала повітові суди для дворян, міські ратуші й магістрати — для міських обивателів, нижні суди (“розправи”) — для селян. Середню ланку складали верхні земські суди, губернські магістрати, верхні розправи. Вищими судовими інстанціями були палати цивільного і кримінального суду.

Крім того, правом перегляду судових рішень було наділено Урядуючий Сенат, Державну Раду, а нерідко у ці справи втручався і сам Імператор.

На безсистемність тодішнього законодавства про судоустрій звертав увагу визначний російський судовий діяч і.

Судова система мала яскраво виражений становий характер, що дістало вияв у існуванні різних судів для різних станів. Це свідчило про повну зневагу до принципу рівності всіх перед законом і судом.

У дореформеному суді панувала інквізиційна (розшукова) форма судочинства. Процес відбувався у глибокій таємниці. Принцип писемності означає, що суд вирішує справу не на підставі живого, безпосереднього сприйняття доказів, особистого ознайомлення з усіма матеріалами справи, безпосереднього усного допиту обвинуваченого (підсудного), свідків, а спираючись на письмові матеріали, одержані під час слідства. Докази оцінювалися на формальній основі. Їх сила завчасно визначалася законом, який встановлював, що може, а що не може бути доказом. Закон же встановлював і ступінь достовірності припустимих доказів, поділяючи їх на досконалі та недосконалі. Серед них найбільш важливим вважалося особисте визнання вини — “краще свідоцтво всього світу”. Для його одержання широко застосовувались тортури, які формально заборонені у 1801 році, на практиці вживання протягом усієї першої половини XIX століття. Зауважимо, що ця огидна практика інколи неформально застосовується і силовими структурами сучасних демократичних країн, у тому числі України, що викликає справедливий осуд громадянськості.

Іншою вадою дореформеного суду було хабарництво. Це явище, поряд із свавіллям урядовців, типовим для всіх ланок державного апарату, набуло такого потворного, всепоглинаючого розмаху, що його змушені були визнати навіть найзапекліші захисники самодержавних порядків. Переважна більшість судових чиновників розглядали свою посаду як засіб збагачення і найбезцеремоннішим чином вимагали хабарі у всіх, хто звертався до суду. Зворотним боком хабарництва була безприкладна судова тяганина, яку можна було побороти у конкретних справах знову ж таки за рахунок хабарів. Забігаючи уперед, відзначимо, що від цієї “хвороби” наша судова система не вилікувалась і дотепер.

Варто відзначити, що судова реформа здійснювалася у державі, де продовжували існувати абсолютистська форма правління і елементи феодального життєвого укладу. На становій основі, як і раніше, формувався суддівський корпус. Однак за великим рахунком реформа мала прогресивний характер, демократичну спрямованість і сприяла оздоровленню судоустрою і судочинства.

Основними здобутками судової реформи стали:

— упорядкування структури судів;

— перетворення інквізиційного розгляду справ на відкритий процес;

— запровадження до судового процесу принципу змагальності;

— позбавлення суду обов’язку доказування при розгляді справ;

— створення суду присяжних;

— переорієнтація прокуратури на підтримання державного обвинувачення в суді з покладенням на прокурорів обов'язку доводити винність підсудних у гласному судовому процесі;

—  створення незалежної адвокатури як противаги державному обвинуваченню в суді і для представництва інтересів юридичних та фізичних осіб у цивільному процесі;

— закріплення в законі можливості врегулювання цивільних спорів шляхом їх розгляду третейськими судами тощо.

Основними законодавчими актами, прийнятими у процесі судової реформи, були Упорядження судових установ (російською — “Учреждение судебных установлений”), Статут кримінального судочинства, Статут про покарання, які накладаються мировими судами, Статут цивільного судочинства.

Статтею 1 Заснування судових установ було передбачено, що судова влада належить:

— мировим суддям;

— з'їздам мирових суддів;

— окружним судам;

— судовим палатам;

— Урядуючому Сенату.

Судова влада поширювалась на осіб усіх станів і на всі справи, — як цивільні, так і кримінальні.

Водночас, приміткою до цієї статті визначався особливий статус духовних, військових, комерційних і селянських судів.

Мирові судді, їх з’їзди, окружні суди та їх палати розглядали справи по суті. Урядуючий Сенат як Верховний касаційний суд, не розглядаючи справ по суті у загальному порядку судочинства, наглядав за охороною точної сили закону і однаковим його виконанням всіма судовими установами імперії.

Мирові судді виконували свої обов’язки в повітах і містах, причому відповідні повіти і міста складали мирові округи. У свою чергу, мирові округи поділялися на мирові дільниці, у кожній з яких перебував на службі мировий суддя. У мирових округах, крім дільничного, перебували також почесні мирові судді. Зібрання як почесних, так і дільничних мирових суддів кожного мирового округу становило вищу мирову інстанцію — з’їзд мирових суддів, голова якого обирався з'їздом.

Обрання мирових суддів провадилося повітовими земськими зборами, а в Петербурзі і Москві — міськими думами.

Мирові судді здійснювали судочинство у межах своїх дільниць, а почесні мирові судді — у всіх справах, що підлягали судовому розгляду, у випадках, коли сторони зверталися за їх посередництвом.

З'їзди мирових суддів збиралися періодично для остаточного розгляду справ, що підлягали мировому розгляду, а також для розгляду в касаційному порядку питання про скасування остаточних рішень мирових суддів. Таким чином, зазначений з'їзд був водночас судом і першої, і касаційної інстанції.

Компетенція мирових судів визначалася статутами цивільного і кримінального судочинства. Так, відповідно до статті 33 Статуту кримінального судочинства вони могли застосовувати такі покарання: зауваження і догани; грошові стягнення не вище трьохсот рублів; арешт до трьох місяців, ув'язнення в тюрмі на строк до одного року.

Розгалужена система мирових судів територіально наближувала суд до населення і полегшувала судовий захист прав і свобод. На це ж спрямовано відновлення її модифікації у сучасній Російській Федерації.

Окружні суди утворювалися з розрахунку один на декілька повітів і складалися з голови і членів суду (суддів). Вони могли поділятися на відділення, які очолювалися товаришами голови.

При окружних судах перебували відповідні прокурори і товариші (у сучасному розумінні — заступники) прокурора.

До юрисдикції окружних судів належали справи, вилучені з відання мирових суддів. При цьому розгляд справ щодо злочинів або злочинних проступків, за які відповідно до закону могли застосовуватися покарання, пов'язані з позбавленням або обмеженням станових прав, розглядалися окружним судом з присяжними засідателями. Окружні суди розглядали справи як суди першої інстанції.

Членами окружних судів були також судові слідчі, які діяли у призначених для кожного з них дільницях.

Судові палати утворювалися по округах і діяли одна на декілька губерній або областей (у Сибіру). Кожна судова палата поділялася на департаменти, в тому числі через потребу у внутрішній спеціалізації, або діяла у загальних зборах всіх департаментів судової палати. При судових палатах перебували відповідні прокурори та їх товариші.

До компетенції судових палат як судів першої інстанції належали справи відповідно до норм процесуального законодавства, зокрема кримінальні справи про державні та службові злочини.

Судові палати розглядали також справи в апеляційному порядку за апеляційними скаргами і апеляційними протестами прокурорів.

Призначення Урядуючого Сенату випливало з його назви як Верховного касаційного суду. В його складі утворили два касаційних департаменти, один для кримінальних, другий — для цивільних справ.

В Упорядженні судових установ було врегульовано також питання правового статусу суддів, зокрема щодо вимог для осіб чоловічої статі, які претендували на суддівські посади. Так, на посади голів, товаришів голів і членів судових місць, судових слідчих, а також до чинів прокурорського нагляду, які вважалися посадовими особами судового відомства, могли бути зараховані ті, хто закінчив університет або інший вищий навчальний заклад за курсом юридичних наук, витримав іспит по цих науках або довів на службі свої знання по судовій частині.

У разі появи вакансії в окружному суді або судовій палаті питання про її заповнення виносилося на розгляд загальних зборів відповідного суду, а пропозиції про призначення надсилалися міністрові юстиції, який, у свою чергу, вносив пропозиції Імператору. Останній призначав цих осіб своїм указом. Сенатори касаційних департаментів Сенату призначалися Імператором за його безпосереднім розсудом.

Звільнення від служби посадових осіб залежало від тієї влади, якою вони були призначені на посади.

Безпосередньо Упорядженням судових установ (додаток до статті 238) були встановлені оклади утримання кожного посадовця (в рублях сріблом). Гарантії у цій частині були досить високими для того часу, а можливо, і порівняно із сьогоденням. Виплати складалися з трьох частин: окладу, харчових і квартирних. Відповідно до цього судовим працівникам встановлювалися і пенсії.

За порушення службових обов’язків на посадових осіб судового відомства, без віддання їх до кримінального суду, могли бути накладені такі дисциплінарні стягнення:

1)  застереження;