Тема 3 Розвиток судової системи України у новітню епоху (стр. 3 )

2)  зауваження;

3)  догана без занесення до послужного списку;

4) відрахування із заробітку;

5) арешт не більш як на сім днів.

Вирахування із заробітку і переміщення на нижчу посаду могло мати місце лише за наслідками розгляду справи судом у порядку дисциплінарного провадження.

Дисциплінарне провадження здійснювалося колегіальними складами судів, зокрема, щодо:

— голів і членів судових палат — касаційними департаментами Урядуючого Сенату (тобто на один щабель вище);

— голів, товаришів голів і членів окружних судів, судових слідчих і мирових суддів — судовими палатами;

— інших чинів судового відомства — тими судовими місцями, при яких вони перебували.

Дисциплінарне провадження щодо суддів і судових слідчих відкривалося або за ухвалами самих судів і з’їздів мирових суддів, або за пропозиціями міністра юстиції — стосовно інших чинів судового відомства.

Дисциплінарне провадження не могло бути розпочато після сплину одного року з часу вчинення дії або упущення, що підлягало дисциплінарному стягненню. Очевидно, упущенням тодішній законодавець вважав прояв бездіяльності.

Рішення відповідних судів зо наслідками розгляду дисциплінарних справ могли бути оскаржені до судів вищого рівня.

У цілому процедура розгляду цих справ виглядала цілком демократично, навіть за нинішніми мірками. Проте дещо незвичними для наших сучасників виглядають такі стягнення, як арешт судді чи відрахування з його заробітку.

Представниками судової влади у тодішній Росії були не лише посадові особи судового відомства, а й особи, які перебували при судових місцях: обер-секретарі і секретарі судів, їх помічники, чиновники канцелярії.

Особливе місце серед осіб, які перебували при судових місцях, займали судові пристави (ця назва відтворена у законодавстві сучасної Російської Федерації).

Судові пристави перебували при касаційних департаментах Урядуючого Сенату, при судових палатах і при окружних судах для виконання дій, покладених на них статутами кримінального і цивільного судочинства. Вони призначалися головами судових палат і окружних судів та обер-прокурорами касаційних департаментів Сенату; перед вступом на посаду складали присягу і вносили грошову заставу. Порядок вчинення встановлювався статутами кримінального і цивільного судочинства.

Судовим приставам кожного округу судової палати надавалася можливість обирати раду судових приставів, яка складалася із старшини і членів ради, тобто у Росії того часу у цій сфері існували зародки самоврядування. Більше того, враховуючи специфіку діяльності судових приставів дозволялося повернення внесених ними сум застави і встановлення кругової поруки для відшкодування збитків заподіяних, у зв’язку з неналежним виконанням службових обов’язків.

Для порівняння відзначимо, що сучасна система виконання судових рішень в Україні органами Державної виконавчої служби, яка відірвана від судів, є недостатньо ефективною і, можливо, слід взяти до уваги досвід попередників.

При судових палатах перебували також присяжні повірені (адвокати), які обирали із свого середовища ради присяжних повірених. Останні здійснювали контроль за виконанням адвокатами своїх професійних обов’язків.

Відкритість судових процесів поєднувалася з гласністю їх перебігу і результатів розгляду. Найкращі промови прокурорів і, особливо, адвокатів у так званих резонансних справах повністю публікувалися у масовій пресі і фахових юридичних виданнях (інших засобів масової інформації тоді не існувало) і навіть поширювалися нелегально. Вони сприяли згуртуванню громадської думки навколо передових політичних і правових ідей того часу, ліквідації обмежень прав і свобод людини. Виступи найкращих судових промовців того часу являли собою блискучі зразки ораторської майстерності, і зберігають великий інтерес для сучасного читача. До того ж високий рівень гуманітарної освіти сприяв підвищенню якості публічних промов у середовищі інтелігенції. На жаль, ці здобутки були значною мірою втрачені в радянські часи. Багато зауважень викликають судові промови сторін у сучасному судовому процесі України, особливо промови прокурорів, більшість яких практично не містить жодних елементів ораторської майстерності.

Слід відзначити, що реформування судової системи в Російській імперії не могло зупинити невдоволення громадськості абсолютистськими і напівфеодальними порядками, існуючими в інших сферах суспільного життя, що призвело до активізації революційного руху, який дедалі частіше діставав вияв у терористичних актами. У зв’язку цим царизм став поступово відмовлятися від демократичних перетворень системи судоустрою і судочинства.

Так, у 80-х роках у 37 внутрішніх губерніях функції мирових судів були передані земським дільничним начальникам і міським суддям.

Була також обмежена можливість розгляду справ за участі присяжних, особливо у місцевостях, де мало місце поєднання революційного і національно-визвольного руху (Кавказ, Прибалтика). З юрисдикції суду присяжних були вилучені справи про замахи на посадових осіб при виконанні ними службових обов’язків, обмежена відкритість судових процесів у справах про державні злочини, особливо, коли на лавах підсудних опинялися десятки і навіть сотні людей. Були підвищені вимоги до присяжних з точки зору їх благонадійності і стала більш жорсткою процедура добору присяжних.

Було створено Верховний кримінальний суд для розгляду справ про державні злочини і злочини, вчинені вищими службовими особами. Звичайно його основним призначенням було кримінальне переслідування представників опозиції, передусім діячів революційного руху з числа членів Народної волі, Партії соціалістів-революціонерів (есерів) та її Військової організації, а пізніше — соціал-демократів (більшовиків і меншовиків). Саме цей суд без участі присяжних розглядав справи щодо членів Народної волі, які вчинили убивство Олександра II і готували замах на убивство Олександра III.

В період революційних подій 1905—1907 років вагому участь у придушенні народних заворушень відіграли військові суди, які складалися з офіцерів армії і флоту і засуджували до страти “бунтівників”, не обтяжуючи себе додержанням процесуальних норм. Проте терористичні дії представників влади, такі як розстріл мирної демонстрації робітників біля Зимового палацу в Петербурзі у січні 1905 року, залишалися, як правило, непокараними.

Величезні людські та матеріально-фінансові втрати Росії у зв’язку з її участю в непопулярних у суспільстві війнах з Японією і Німеччиною остаточно дестабілізували обстановку в державі, посилили прагнення до самовизначення національних окраїн, і цьому не могли запобігти ніякі зусилля силових структур. Фактично судово-правова система імперії була зруйнована, у зв’язку з чим виникла потреба в її реорганізації у нових соціально-економічних і політичних умовах.

2. Стан судоустрою України у періоди існування урядів національно-демократичної орієнтації (1917—1920 роки)

Цей період часу характеризується бурхливими подіями, що докорінно змінили долю народів, які проживали на території колишньої Російської імперії.

У лютому 1917 року в Росії відбулася революція, метою якої було повалення абсолютної монархії і демократизація суспільного життя. Імператор Микола II зрікся престолу, а колишня імперія була проголошена Російською Республікою. Остаточно соціально-економічний, політичний лад і державні інститути новоствореної Республіки мали бути визначені Всеросійськими установчими зборами наприкінці 1917 року.

Після революції в Росії продовжувала функціонувати Державна дума— орган законодавчої влади, а також був утворений Тимчасовий Уряд, склад якого за декілька місяців існування неодноразово змінювався через суперечності між представниками різних політичних партій.

Нова влада проголосила всю повноту особистих і політичних прав громадян Республіки (до того — підданих Російської імперії). Це привело до зростання громадської активності народних мас, політичної структурованості суспільства, широкого обговорення нагальних проблем розвитку країни на численних мітингах і в засобах масової інформації. Серед силових структур у перші ж дні революції найбільше постраждали поліцейсько-жандармські органи, центральні приміщення яких були спалені, а чимало представників цих структур, які чинили спротив повсталому народу, були вбиті. В інших державних органах, у тому числі в судах, у результаті чистки були усунуті з посад найодіозніші представники поваленого режиму, частину їх заарештували. Відповідні заходи здійснювалися спеціальною слідчою комісією.

Було вжито заходів до відновлення діяльності мирових судів, створено адміністративне суди для розгляду скарг на рішення, дії і бездіяльність органів державної влади.

Однак у цілому структура судової системи царських часів залишилася недоторканною, а переважна більшість чиновників судового відомства продовжували перебувати на посадах. Проте в умовах поширення анархічних процесів у суспільстві можливості судів по захисту правопорядку стали обмеженими, у переважної більшості громадян суди не користувалися довірою. Ще складнішим було становище військових судів в армії, що воювала, в умовах наростаючого розкладу збройних сил через небажання солдатів воювати і заклики партії більшовиків до революційного виходу з війни. Рішення Уряду про застосування смертної кари за дезертирство не виконувалося.

У вирі революційних подій опинилась і Україна. Поряд із загальнодемократичними змінами, в Україні посилилися процеси, пов’язані з національним самовизначенням Українського народу. Ці процеси розвивалися поступово, але досить швидко — від вимог про надання Україні автономії у Російській Республіці до вимог щодо повної державної незалежності. Четвертим універсалом Української Центральної Ради від 12 січня 1918 року було проголошено самостійність, незалежність і суверенітет Української Республіки.

Час існування в Україні урядів національної орієнтації можна поділити на такі періоди.

Перший період — функціонування Центральної Ради як вищого органу влади Української Народної Республіки (кінець 1917 — березень 1918 року). При цьому треба враховувати, що і до проголошення Четвертого Універсалу Центральна Рада виконувала фактично владні функції в Україні.

Другий період — Гетьманат (Гетьманська держава) — своєрідна форма монархії з українським “присмаком”, очолювана Скоропадським (квітень—грудень 1918 р.).