Тема 3 Розвиток судової системи України у новітню епоху (стр. 7 )

Характер перебудовчих процесів зумовив також потребу у змінах до Конституції України як до, так і після проголошення незалежності, в тому числі і стосовно судової системи.

Певні зміни щодо судової влади як напередодні, так ї невдовзі після проголошення незалежності України були внесені до Конституції (Основного Закону) Української РСР року.

Зокрема, статтею 150 у новій редакції Закону України від 27 жовтня 1989 р. було передбачено обрання суддів районних (міських) судів не населенням, а Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими радами народних депутатів. Було також передбачено, що судді не можуть бути народними депутатами і на час виконання своїх обов’язків зупиняють членство у будь-яких політичних партіях і рухах.

У статті 72 Закону України від 19 червня 1991 р. було передбачено створення Конституційного Суду Української РСР, а у статті 161 — утворення Вищого арбітражного суду Української РСР, арбітражних судів Кримської АРСР, областей і міста Києва, започатковано створення підсистеми арбітражної юстиції замість системи позасудових органів державного і відомчого арбітражу.

Статтею 149 Конституції у редакції Закону України від 17 червня 1992 р. було уточнено структуру судової системи України, яка складалася з Верховного Суду України, обласних судів, міжрайонних (окружних) судів, районних, міських народних судів.

Найвищий судовий контроль і нагляд за судовою діяльністю судів було покладено на Верховний Суд України.

Статтею 152 Конституції в редакції Закону України від 17 червня 1992 р. було передбачено, що розгляд цивільних і кримінальних справ у всіх судах здійснюється колегіально чи суддею одноособово. Колегіальність здійснення правосуддя по першій інстанції забезпечувалась шляхом розгляду справ деяких категорій колегією суддів і судом у складі двох суддів і трьох народних засідателів.

Усі ці кроки дозволили підготувати ґрунт для розробки і прийняття узагальненого концептуального документа, в якому були б визначені основні напрями і шляхи перетворень судової системи незалежної України.

5.  Концепція судово-правової реформи 1992 року та результати її реалізації

Розробка концепції здійснювалася паралельно з обговоренням її основних положень у наукових колах, колективах ВНЗ, а також серед суддів і працівників правоохоронних органів. Дещо обмежений характер мало її обговорення на сторінках юридичної періодики через вкрай обмежений перелік її видань, що було пов’язано з труднощами матеріально-технічного і фінансового забезпечення. Слід зауважити, що в сучасних умовах ці можливості значно зросли.

Проект Концепції був прийнятий Верховною Радою України 18 березня 1992 року і, судячи з її змісту, розглядався її авторами як підґрунтя для створення сучасної судової системи на багато років уперед.

У першому розділі були коротко проаналізовані умови і чинники, що викликали необхідність проведення судово-правової реформи, і, передусім, питання реального забезпечення прав і свобод громадян, утвердження верховенства закону.

При цьому зазначалося, що суди України, вся система законодавства, яка регулює діяльність правоохоронних органів, переживає глибоку кризу. Суди не завжди незалежно охороняють права і свободи людини, являють собою важливий інструмент командно-адміністративної системи і змушені бути провідниками її волі. Суд не має влади, а влада безконтрольно користується судом.

Також підкреслювалось, що кризові явища посилюються надмірною перевантаженістю судів і правоохоронних органів, що, в свою чергу, породжує зростання рівня злочинності та низький процент розкриття злочинів. Щороку судами розглядалося близько одного мільйона цивільних, кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення (відзначимо, що на сьогодні ця кількість зросла втричі).

У Концепції також зверталася увага не недостатню соціально-економічну захищеність суддів і слідчих, однак не йшлося про недостатність фінансового і матеріально-технічного забезпечення судових органів. Ще в 1991 році керівництвом країни було прийнято рішення про передачу судам приміщень обласних і районних комітетів Комуністичної партії України, яка на той час була заборонена, але це рішення здебільшого було проігноровано іншими зацікавленими структурами.

У Концепції було зазначено, що “до цього часу не зжиті факти втручання в діяльність правосуддя“, хоча в дійсності реальних спроб їх “зжити” практично не робилося.

У цілому аналіз обставин, що зумовляли необхідність проведення реформи, був недостатньо конкретним.

Розділ II “Основні принципи судово-правової реформи” по суті визначав не принципи, а мету і завдання реформи. Зазначалось, що головна мета — “формування незалежної судової влади, перебудова судової системи, створення нового законодавства, вдосконалення форм судочинства”. На перший план цілком природно було поставлено формування незалежної судової влади як однієї з рівноправних гілок державної влади, що є властивим демократичному правовому суспільству.

У частині реформування судової системи було визнано за необхідне:

—  шляхом ефективного розмежування повноважень гарантувати самостійність і незалежність судових органів від впливу законодавчої та виконавчої влади;

— реалізувати демократичні ідеї правосуддя, вироблені світовою практикою і наукою;

— створити систему законодавства про судоустрій, яке забезпечувало б незалежність судової влади;

— поступово здійснити спеціалізацію судів;

— максимально наблизити суди до населення;

— чітко визначити компетенцію різних ланок судової системи;

— гарантувати право громадянина на розгляд його справи компетентним, незалежним і неупередженим судом;

— забезпечити відповідність нормативних актів з питань діяльності судів і органів юстиції вимогам міжнародних угод, ратифікованих Україною;

— радикально реформувати матеріальне і процесуальне законодавство, деідеологізувати його і наповнити гуманістичним змістом.

Щодо реформування судового процесу в Концепції були поставлені такі завдання:

— диференціювати форми судочинства, зокрема, залежно від ступеня тяжкості злочину;

— запровадити розгляд окремих категорій судових справ суддями одноособово, а також колегіями професійних суддів та суддями з розширеною колегією судових засідателів;

— чітко визначити умови допустимості доказів;

— встановити контроль суду за законністю та обґрунтованістю процесуальних рішень слідчих органів, які обмежують права громадян;

— запровадити апеляційний і касаційний порядки перегляду судових рішень.

У Концепції було дано визначення судової влади, яка за версією її авторів, прийнятою парламентом, є системою незалежних судів, які в порядку, визначеному процесуальним законом, здійснюють правосуддя. Підкреслювалося, що судова влада здійснюється тільки судом. Усі органи, які здійснюють деякі судові функції, скасовуються.

Було передбачено, що в Україні діють Конституційний, загальні та арбітражні суди, кожен з яких має чітко визначену компетенцію.

На Конституційний Суд України було покладено забезпечення відповідності законів, інших нормативних актів положенням Конституції України.

Призначенням загальних судів було визначено забезпечення прав і свобод людини шляхом розгляду цивільних, адміністративних і кримінальних справ. Ними мали стати районні (міські), міжрайонні (окружні), обласні суди та Верховний Суд України.

У районному (міському) суді передбачалося запровадити розгляд адміністративних, цивільних та більшості кримінальних справ суддями одноособово. На міжрайонні (окружні) суди планувалося покласти розгляд цивільних та кримінальних справ, які не віднесені до одноособового розгляду і мають розглядатися судами колегіально — у складі трьох професійних суддів. На обласні і прирівняні до них суди передбачалося покласти розгляд справ про певні категорії тяжких злочинів, у тому числі справи, що підлягали розгляду спільно суддями і розширеними колегіями народних засідателів (про запровадження суду присяжних в Концепції ще не йшлося) та окремі категорії цивільних справ. Водночас вони мали діяти як суди апеляційної та касаційної інстанцій, розглядаючи справи колегіально.

Верховний Суд України визначався як вища судова інстанція у системі загальних судів (це не стосувалося арбітражних судів), який переглядав в апеляційному і касаційному порядку справи, розглянуті загальними судами, а також за нововиявленими обставинами.

Компетенцію військових судів передбачалося обмежити лише розглядом справ про військові злочини, а також справ, що стосувалися соціального захисту військовослужбовців.

Система арбітражних судів мала складатися з обласних і прирівняних до них судів та Вищого арбітражного суду України, які повинні забезпечувати захист прав і законних інтересів учасників господарських правовідносин.

Розгляд адміністративних справ для розгляду спорів між громадянами і органами державного управління мав бути покладений на міські (районні) суди, а в їх складі — на спеціальних адміністративних суддів. Створення автономної системи адміністративних судів на чолі з вищим судом не передбачалося навіть у перспективі, хоч у країнах Західної Європи такі суди існували вже давно.

Закріплені у розділі 4 Концепції основи статусу суддів були на час її прийняття частково визначені у законодавстві, зокрема, стосовно вікового цензу для претендентів на суддівські посади.

Щодо строку повноважень суддів загальних судів, то перше призначення (обрання) мало відбуватися на п’ять років, а наступне — безстроково. Декларувався принцип незмінюваності суддів. Було передбачено, що недоторканність суддів має поширюватися також на їх листування, засоби зв’язку, службові та приватні приміщення. Судді всіх відповідальності і взяті під варту без згоди Верховної Ради України. Причому це стосувалося не лише адміністративної відповідальності, що застосовувалася в судовому порядку, а й відповідальності у будь-якому іншому порядку, передбаченому законодавством про адміністративні правопорушення.

Кримінальна справа проти судді могла бути порушена тільки Генеральним прокурором України за згодою Верховної Ради України, яка одночасно вирішувала питання про зупинення повноважень судді.

Дострокове позбавлення судді повноважень передбачалося встановити як наслідок набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього, втрати громадянства України або недостатньої кваліфікації за висновком кваліфікаційної комісії суддів. При цьому скасування або зміна судового рішення самі по собі не могли мати наслідком відповідальність судді, якщо в його діях не було складу злочину.