Складне речення (стр. 10 )

Отакі ніколаї-альони, перебравшись до міста, поспішали разом із сільським одягом позбутися й рідного слова, вливаючись у напівграмотну орду “руськоязичних” — пекельний винахід доби радянської дружби народів, а вже діти їхні ставали справжніми манкуртами чи яничарами, що не пам’ятали ні роду, ні племені, стаючи до лав захисників “єдіной і нєдєлімой”… (А. Дімаров).

538. Прочитайте текст і визначте: 1) яка в ньому основна думка і яке значення для кращого розуміння її має позначення року події; 2) які образи виникали у вашій уяві, доки ви читали розповідь, і в якій послідовності вони розгорталися; 3) яким настроєм пройнятий твір; 4) з якою метою автор веде свою розповідь; 5) на яких читачів розрахований твір; 6) на скільки синтаксичних єдностей можна поділити весь текст; 7) за допомогою яких мовних засобів пов’язані між собою речення в синтаксичних єдностях; 8) як поділ тексту на абзаци пов’язаний із змістом.

Ще змолоду мріяли ми з дружиною побувати на могилі Тараса й у всіх інших шевченківських місцях Черкащини, але все якось не випадало подорожувати то через брак коштів на дорогу, то через усякі життєві негаразди… Та ось підросли наші дітки, розвіялися трохи над нашою родиною навісні хмари — і ми вирішили-таки всі разом податися в давно омріяний край.

До Канева із Запоріжжя пливли теплоходом майже цілу добу. Ішов липень 1976 року. Була чудова година — і ми, стоячи на палубі, милувалися Славутою та його зеленими й золотими берегами.

На другий день, під обідню пору, наш корабель пристав до Канівського причалу. Ще не зійшовши на землю, я помітив біля пристані з десяток бабусь і одного дідуся, що продавали квіти. Помітили це й мої дружина та дітки.

— Татку, а он, бачиш, квіти продаються! — защебетала семилітня донечка. Давайте купимо дідусеві Тарасу!..

— Обов’язково, — кажу, — купимо, серденько.

Зійшли на берег і відразу ж звернули до продавців. Донька не вгавала, тримаючись за мою руку:

— Татку, а які ми купимо квіти?

— Та ось побачиш, — кажу.

Підходимо до передніх бабусь, а вони, знаючи наш намір, почали навперебій пропонувати свої букети. Квіти в них у руках і у відрах із водою були дуже гарні, садові, але не ті, яких я шукав очима… І раптом я угледів те, що хотів! Останній у ряду продавців дідусь тримав у руках пучок синіх-синіх волошок, а біля нього у відрі красувався чи то жовтий оман, чи то дрік польовий. Ми підійшли до старенького, дізналися про ціну його краси, і він, приязно й багатозначно посміхаючись, подав нам жовто-блакитний букет.

— Пхе!.. Ну що то за квіти? Бур’ян степовий… — лепетали ображені бабусі.

— Еге, Горпино… Ти нічого не петраєш, — обізвався дідусь. — Цей дядько знає, з якими квітами йти на Тарасову могилу…

І ми пішли. Крутими сходами довго піднімалися на священну гору. Піднімалися, ніби в небо до Бога. Попереду ступала донечка. Її рученята тримали цвіт нашої Свободи і Тарасової Мрії (В. Чабаненко).

§ 243. Абзац

539. Текст перепишіть, ділячи на абзаци.

Коли я дивлюсь на хмари, ті діти землі і сонця, що, знявшись високо, все вище і вище, мандрують блакитним шляхом, — мені здається, що бачу душу поета. Я впізнаю її. Он пливе, чиста і біла, спрагла неземних розкошів, прозора і легка, з золотим усміхом на рожевих устах, тремтяча бажанням пісні. Я бачу її. Велика і важка, повна туги й невиплаканих сліз, вагітна всіми скорботами світу, темна од жалю до нещасної землі, вона клубочиться чорними хвилями, важко дихає переповненими грудьми, ховає лице від сонця і гірко плаче теплими сльозами, аж поки не стане їй легше. Я знаю її. Вона… Неспокійна, вся насичена вогнем, вся палаюча великим і праведним гнівом. Мчиться шалено по небу і підганяє ліниву землю золотою різкою… Вперед… вперед… швидше разом з нею… в мільйон раз швидше в повітрі… І гукає так, щоб ніхто не спав, щоб всі прокинулись… Поете, я не дивуюсь, що любиш хмари. Але я співчуваю тобі, коли з тужливою заздрістю стежиш за хмаркою, що тоне, розпливається і гине в блакитній пустелі… (М. Коцюбинський).

540. І. Прочитайте текст. Визначте основну думку кожного абзацу.

Мене вчили і я вчив, що не хлібом єдиним живе людина, що сенс життя у творенні добра людям, у піднесенні матеріального і культурного рівня народу, у пошуках істини, у боротьбі за справедливість, національну гордість та людську гідність, у громадянській відповідальності за все, що твориться за мого життя.

Хто я? Для чого я? Ці питання ніколи не покидали мене. Постійно думав над ними, постійно шукав і шукаю відповіді на них.

Я — українець. Не лише індивід, наділений певною подобою, умінням ходити на двох кінцівках, даром членороздільної мови, даром творити і споживати матеріальні блага… Я — громадянин світу не як безбатченко-космополіт, а як українець. Я — клітина вічно живого українського народу. Окремі клітини будь-якого організму відмирають, але організм живе. Окремі люди рано чи пізно так чи інакше вмирають, а народ живе, бо народ безсмертний…

Я — для того, щоб жив мій народ, щоб підносилась його культура, щоб голос мого народу гідно вів партію в багатоголосому хорі світової культури. Я — для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не лише вугілля, сталь, машини, пшеницю, молоко та яйця. Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів, українських письменників, українських композиторів та акторів.

Я, очевидно, поганий патріот, слабодуха людина, бо, бачачи кривди рідного народу, примітивізм людей, усвідомлюючи гіркі наслідки сучасного навчання й виховання дітей, випадання з кола культурного розвитку мільйонів моїх одноплемінців, задовольняюсь ситістю, маніловськими мріями, крихтами культури тільки для себе. І не маю ні мужності, ні волі активно боротися за долю німих, забитих земляків моїх — донбасівців, за розквіт національної культури на Донеччині, за прийдешнє.

Не вина, а біда простих людей (тобто працьовитих робітників та селян), що з їхньої волі чи мовчазної згоди знищується українська мова та культура на Донеччині. Не біда, а вина кожного інтелігента, кожного, хто здобув вищу освіту, займає керівні посади, а живе тільки натоптуванням черева, байдужий, як колода, до долі свого народу, його культури, мови.

І чи не злочином годилось би кваліфікувати діяльність органів народної освіти, вчителів, діячів закладів культури та всіх керівників на ниві асиміляції мільйонів українців Донеччини. Адже таку масову асиміляцію не можна назвати інакше як тільки інтелектуальним геноцидом (О. Тихий).

ІІ. Яке, на вашу думку, завдання інтелігента перед рідним народом? Чому ми повинні дбати не тільки про себе, а й про народ, серед якого живемо? Свої міркування запишіть, поділивши текст на абзаци.

ВІДПОВІДІ ДО ВПРАВ

206. Разом не в реченнях 1, 3, 5, 6, 9.

231. 1) імені; 2) племені; 3) кошенятами; 4) курчатам; 5) малят; 6) ягняти; 7) телям, теляті.

240. 1) тяжче; 2) найдужчий; 3) гірше; 4) найдорожчі; 5) нелегше; 6) найкоротші; 7) ближче, міцніше; 8) найславетніший; 9) подовшав, полегшали; 10) найвірніший.

252. Окремо: І. 1) не дорога; 2) не сліпа; 5) не ліпший, не розумніший; 6) не найдорожче; ІІ. 2) не пекельний; 5) не полохливого; 6) не варта.

256. М’який знак лише в словах п’ятнадцять, шістнадцять, мільйон.

261. Шестистам трьом цілим і семи десятим тисячі квадратних кілометрів; на тисячу триста шістнадцять кілометрів; на вісімсот дев’яносто три кілометри; досягає чотирьохсот двадцяти двох тисяч квадратних кілометрів; до двох тисяч двохсот десяти метрів; близько сорока тисяч квадратних кілометрів; від восьми до п’ятнадцяти метрів; дев’яносто п’ять відсотків; ста сімдесяти п’яти метрам; п’ятистам п’ятнадцяти метрам; двох тисяч шістдесяти одного метра; до тисячі п’ятисот сорока п’яти метрів; близько п’яти відсотків; з її сімдесятьма трьома тисячами; сто тридцять одна річка; понад сто кілометрів; близько двадцяти тисяч озер; сім тисяч; понад нуль цілих і одну десяту квадратного кілометра; характеризується вісімдесятьма трьома цілими і п’ятьма десятими кубічного кілометра; сорок сім цілих і три десяті кубічного кілометра.

313. Заміна неможлива у 1 і 7 реченнях.

335. Окремо: 4) не видко; 7) не дуже; 8) не легко; 9) не по-буденному; 11) не весело. Через два дефіси: 10) де-не-де.

351. Частини, що в дужках, написати окремо лише в реченнях: 1, 2, 7, 11.

356. Разом: у нетяму, нерухомо, невдоволений.

394. Коми після слів: 3) страждати; 4) загриміло, степ; 5) життя, пороги, переплелись, шиття; 6) тишу, почути; 7) любимо, перейшла, палку.

413. Тире після слів: 1) промені; 5) життя (двічі); 6) любов; 7) життя; 8) говорити; 9) життя; 10) праці; 11) річ.

438. 1. 111. 1) 111. 113. 200 2. 122. 1) 111. 112. 01; 2) 111. 110. 020. 3. 122. 1) 111. 111. 400; 2) 113. 013. 220. 4. 222. 1) 211. 132. 100; 2) 311. 110. 010. 5. 122. 1) 141. 010. 020; 2) 111. 132. 300. 6. 122. 1) 223. 020. 030; 2)311. 111. 310. 7. 322. 1) 241. 023. 000; 2) 311. 115. 000. 8. 122. 1) 213. 100. 050; 2) 361. 012. 100. 9. 122. 1) 151. 020. 060; 2) 151. 020. 040.

444. І. Коми після слів: 1) серце, розум; 2) волю, славу; 4) летить, щебече, сія; 5) шумить, шепче, сіножать, струнка, косовиці, коржі, копиці; 7) день, ніч, мить, вічність, тиша; 10) сила, правда, слава.

444. ІІ. Коми після слів: 1) глухо, крутого, сліпоти, сирої; 2) старого; 3) чорні, важкі; 4) глухий; 6) вали; 7) цюкати, здригнувся, покуштувать; 8) верби, річкою, сад; 9) виліплює, гаманець, гніздо, біле; 10) зоряна. Тире після слова: 9) стелею.