Складне речення (стр. 9 )

Бачимо, як культ з часами перейшов у звичай і зберігся в українському народі протягом тільки спостережених завдяки Геродоту 26-ти віків! Не від німця, не від француза перейняли мешканці Великого Хутора цей звичай, а від самих себе, тобто від своїх рідних пра-пра-пращурів. От вам і неперервність роду протягом 26-ти віків (В. Захарченко).

ІІ. “Мова — то серце народу; гине мова — гине народ”, — це спостереження І. Огієнка містить у собі велику і сумну правду, потверджену драматичною долею етносів у будь-якому закутку землі, на будь-якому просторово-часовому відтинку. Тому саме в “серце народу” постійно цілив імперський шовінізм, небезпідставно вбачаючи в ньому основну перешкоду нівелюванню автохтонів, запоруку збереження їхньої ідентичності…

Вибір творчого шляху того чи іншого митця в Україні поставав передусім проблемою мови. Часто не вміючи, або схиляючись до кон’юнктурних перспектив, або не зважуючись віднайти справжній вибір самореалізації у славному за києворуської доби чи в період козацького бароко з Києво-Могилянською колегією (академією), нині занедбаному, “непрестижному” краї, письменники знаходили “єдиний спосіб — писати по-російськи”, як з гіркотою згадував М. Коцюбинський, додаючи: “Коли я цього не зробив, то тепер вже не зроблю”.

Така дилема, що формувала хворобливе роздвоєння душі, поставала перед багатьма, зокрема перед В. Сосюрою. Йому, студентові університету ім. Артема, у 20-х роках, у тогочасній столиці України — Харкові, не вибачали його переходу з чужої, російської мови на рідну, українську, трактуючи його вчинок як “націоналістичний” у більшовицькому кривотлумаченні: “Один мені сказав: «Зачем ты сменил королевскую флейту на сопилку?» Я гаряче відповів: «Сопилка мне дороже тысяч королевских флейт»”. У таких нездорових умовах, що змушували письменників перекочовувати в російську літературу або, дослухаючись “голосу свого серця”, писати на материнській мовній основі “справжній художній твір”, який постійно ставав предметом зацікавлення цензури та судової справи, М. Куліш вбачав причини “животіння та провінціалізму” нашої художньої словесності, постійно позбавлюваної можливості набути “рівня великої світової літератури” (Ю. Ковалів).

ІІІ. “Я була тоді у товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино, — згадує Олена Теліга бенкет, влаштований в еміграції комітетом російських монархістів. — Не відомо хто і не відомо з якого приводу почав говорити про нашу мову зо всіма відомими “залізяку на пузяку”, “собачій язик”… “Мордописня”… Всі з того реготалися… А я враз почула в собі гострий протест. У мене дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: “Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!..” З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою”.

Олена народилася у місті Іллінську під Москвою, зростала в Москві й Петрограді. Іноді влітку приїздила до бабусі на Харківщину, проте української мови не знала. Гувернантка навчала дівчинку французької та англійської мов. Батьки, за походженням українці, розмовляли російською. Та коли з лютневими подіями І917 року відкрилися можливості до творення вільної України, батько Олени Іван Шовгенів (який на той час мав хорошу посаду в Росії, ранг штатського радника, був відзначений орденами св. Станіслава ІІ і ІІІ ступенів) переїхав з родиною до Києва — вирішив служити Україні. Олені було тоді дванадцять років, вона навчалася у третьому класі приватної Київської жіночої гімназії, де вперше почала вчити українську мову.

1920 року Іван Шовгенів, який брав активну участь у побудові Української держави, відступив на захід з армією УНР. За кілька років і Олена з матір’ю та двома братами перейшли до Польщі, а потім до чеського міста Подєбради. Там за сприяння чеського уряду та президента Томаша Масарика українська діаспора отримала добрі умови для розвитку. Івана Шовгеніва обрали ректором Української господарчої академії, а Олена, долаючи мовні й світоглядні труднощі, завершувала середню освіту. Про цей період вона писала згодом Уласові Самчукові: “Мені п’ятнадцять років, я ж народжена у царстві імператора всіх росів, вихована на мові Пушкіна і враз, перейшовши кордон, опинилася не лише в Польщі, що здавалася мені романом Сенкевича, не лише “в Європі”, але й у абстрактному царстві Петлюри, що говорило “на мові” і було за “самостійну”… Уявіть собі великодержавного, петербурзького, імперіального шовініста, який з перших дитячих років звик дивитися на весь простір на схід, захід і південь від Петербурга як на свою кишенькову власність. І якого не обходять ні ті живі людські істоти, що той простір заповнюють, ні ті життєві інтереси, що в тому просторі існують”. Олена Шовгеніва була товариською, хоча й “з характером”, мала багато друзів. Як згадує Наталя Левицька-Холодна, “вона завжди була оточена студентами, які постановили навчити її української мови. Найзавзятіше взявся за це кубанець, бандурист Михайло Теліга.”

Майбутній чоловік Олени також мав свій шлях до українства. Почувши гру бандуриста, він, студент військово-фельдшерської школи у Катеринодарі (нині Краснодар) теж захотів навчитися грати. Товариш познайомив його з Миколою Богуславським, який грав на цьому суто українському інструменті, знав історію козаччини та мав велику бібліотеку. З першої ж зустрічі Богуславський заворожив Михайла: “Почав він розповідати про те, що, мовляв, ми, козаки, нащадки того лицарства, яке віками боронило український народ, звелись нінащо, навіть говорити не вміємо по-своєму… Потім він узяв якусь велику книгу й почав читати з першої сторінки… Слова Аркасові глибоко запали мені в душу, і вже в тій хвилині я відчув, що сила тих слів якось перевертає увесь мій психічний уклад. Я став розуміти тоді, чому він гнівається на козацтво. Мені стало соромно за самого себе…”

І Олена, і Михайло свічу самоусвідомлення не ховали “під посудину”, вона сяяла яскраво і для всіх. Відчувши відродження у собі, прагли також відродження довкола себе. У час німецької окупації Олена Теліга як член ОУН перебувала у Києві, брала участь у діяльності Української національної ради, працювала у Спілці письменників, видавала журнал “Литаври”. Прагнула повного звільнення України — і від “совітів”, і від німців. 9 лютого 1942 року гестапівці влаштували засідку у приміщенні київської Спілки письменників. Арештованих (серед них Михайла і Олену Теліг) відвезли до гестапо, а 21 лютого розстріляли у Бабиному Яру (загалом, у тому страхітливому яру німці знищили 621 оунівця). Це, мабуть, не випадково, що саме на день пам’яті цих українських патріотів припадає Всесвітній день рідної мови (Я. Музиченко).

ІІ. Напишіть реферат на тему “Мова мого народу — моя мова”. Для цього використайте матеріал цієї та інших вправ. Використовуйте в тексті пряму мову й цитати.

Синтаксична єдність і абзац

§ 241. Синтаксична єдність і її будова

536. Прочитайте текст. Знайдіть у ньому зав’язку й розв’язку, визначте засоби зв’язку між реченнями.

Так склалося, що, коли я зацікавився літературною критикою, доля звела мене з письменником Іваном Біликом. Він працював у редакції “Літературної України”, куди 1972 року, після кількох публікацій, мене запросили на роботу у відділ критики. Того ж року вийшов друком його роман “Меч Арея”, й одразу ж почалися нападки на цей твір та його автора. Компартійні наглядачі від літератури гарячково шукали критика, котрий би розгромив “Меч Арея” як роман “ідейно незрілий та шкідливий”. Прицілювалися до завідувача відділу критики Віталія Коваля — той зумів якось відбитися. Тоді взялися за мене: так і так, Оресте, є у вищого керівництва думка, щоб статтю про Біликів роман написали ви. Це мене буквально приголомшило…

Сказав головному редакторові, що доручення застало мене зненацька, а тому зразу дати відповідь не можу, треба подумати… Зійшлися на тому, що наступного дня доповім про свої рішення…

Уже давно всі співробітники пішли додому, настав вечір, а я, підперши голову руками, усе ще сидів за своїм столом у великій кімнаті на першому поверсі, тяжко думаючи про те, що оце на мене звалилося. Хоч одразу вже знав — мені тут більше не працювати, і, мабуть, це був у ”Літературній Україні” мій останній робочий день. А проте надія все ще чіплялася за якісь можливі рятівні варіанти, котрі тут же розбивалися на друзки…

Ввімкнув настільну лампу, узяв чистий аркуш паперу й на ім’я головного редактора написав заяву про звільнення з роботи за власним бажанням. Поклав заяву на помітному місці у стіл завідувача відділу, здав ключ від редакції черговому в Будинку літераторів… (О. Сливинський).

§ 242. Засоби зв’язку між частинами синтаксичної єдності

537. Прочитайте текст, визначте засоби зв’язку між частинами синтаксичної єдності і між синтаксичними єдностями.

Сперш ніж писати про Василя Земляка, скажу кілька слів про те, що мене особливо вразило, коли я переїхав зі Львова до Києва: на вулицях столиці Радянської України, по всіх майже установах, включаючи й вузи, панувала виключно російська говірка. Свідомо не називаю те, що різало щоденно мені слух, російською мовою: це була якась дика покруч, на кшталт ось такого: “Гражданє пасажіри, своєвременно дєлайтє висадку і посадку!” — що лунало в усіх тролейбусах і трамваях, і лише в метро, яке невдовзі почало функціонувати, зрідка можна було почути оголошення українською мовою. “Загнали українську мову під землю”, — жартували гірко аборигени, в яких ще не до кінця була витруєна національна свідомість. Та ще якийсь відчайдух, водій двадцятого тролейбуса, вперто оголошував зупинки українською мовою, але і його невдовзі звільнили, чи не внаслідок скарг російськомовних пасажирів. “Говорітє на человєческом язикє!” — чув не раз, пробуючи звертатися українською мовою. А бувало, що й обзивали бандерівцем.

І я поволі-поволі привчився відповідати на російську російською і щиро заздрив грузинам, азербайджанцям, вірменам, узбекам, які не соромилися розмовляти поміж собою рідною мовою на Хрещатику чи в магазинах. А ти — заговориш по-українському, і на тебе весь вагон оглядається, як на розцяцькованого пір’ям зулуса. Принизливе відчуття чужинця на рідній землі. Чи не тому один дядько з села, коли мене з ним знайомили, назвав себе не Миколою, а Ніколаєм.