Складне речення (стр. 5 )

— Який у вас, паніматко, рай! — крикнув Балабуха, заглянувши з тераси наниз в зелено-золоту безодню. — Мені здається, що Адам позавидував би, якби побачив ваш садок (І. Нечуй-Левицький).

ІІ. Опишіть якусь частину пейзажу (сад, вулицю, узлісся, гори тощо). Порівняльні звороти підкресліть.

508. Із збірки поезій Д. Павличка “Таємниця твого обличчя” (або з будь-якої іншої збірки іншого поета) випишіть десять висловів з порівняльними зворотами і обміркуйте їхню доцільність.

§ 230. Складнопідрядні речення з кількома підрядними

509. Накресліть схеми складнопідрядних речень з кількома підрядними. Визначте вид підрядних речень.

1. Сумніваюся, що той, кому не вистачає розуму вивчити українську мову, має його для того, щоб керувати державою (О. Гринів). 2. Невже наша сумна історія не навчила нас, що тільки тоді ми досягали чогось, коли, забувши на якийсь час наші внутрішні чвари, консолідувались, коли народні струмки зливалися в потоки, а потоки впадали в одну потужну ріку: яка виходила з берегів і нищила всі перешкоди до повної незалежності. 3. Для національного почуття людині треба досягнути такого розумового стану, коли вона стає здатною мислити не тільки реальними, конкретними категоріями, а й абстрактними поняттями, коли рідною землею стає не тільки околиця свого села, а й уся територія своєї нації — від Кубанських степів до Карпатських гір; коли своїми стають не тільки “земляки”, а й уся людність, що живе на всій території своєї нації, незважаючи на говіркові та побутові різниці; коли виникає любов до цього абстрактного поняття Україна й набуває такої сили, що за неї людина ладна і життя своє віддати (З тв. Б. Антоненка-Давидовича).

510. І. Прочитайте текст. Знайдіть складні речення, накресліть їхні схеми і обґрунтуйте вживання розділових знаків між предикативними частинами.

Земле рідна! Ти народжуєш нас для того, щоб ми звіряли тобі своє горде серце. Ми нікуди не можемо подітися від тебе, як від власної долі, і хоч куди б заносили нас урагани часу, але як тільки вони вщухають і починають ледь виднітись твої обрії, то ми знову прагнемо до тих місць, де вперше побачили тебе з колискової висі, наче перекинуту горілиць, потім з отих віконець маленьких, у чотири шибки, — прагнемо на ті споришеві подвір’я, де ми вперше ступили на тебе босоніж, звідали твоє тепло й зачули в жилах своїх твою незмірну силу. Тож лишень тобі дано повертати лебедині зграї з далеких світів — хто не чув, як стривожено вони ячать, шукаючи тебе в чорних туманах, хто не бачив, як їхні безстрашні ватажки розбиваються вночі об незнані скелі, аби інші жили й могли долетіти до тебе, той ніколи до кінця не збагне, що в людях живуть ті самі закони землі обітованої…

Народе мій! Вавилоне мій! Ти маєш властивість відроджуватись, поставати живим із попелу, як ота міфічна птиця фенікс… (В. Земляк).

ІІ. Висловте своє ставлення до рідної землі й запишіть його. Складні речення з кількома підрядними підкресліть і накресліть їхні схеми.

511. І. Проаналізуйте синтаксичні засоби експресії.

Історія не визнає умовного способу. Та якби етнічні українські землі насильно ніколи не розмежовувалися, не переділялися так і сяк, коли щось уривалося дужчими сусідами, ми б мали унікальну країну, чи не єдину в світі державу, обриси якої збереглися б у тому первозданному вигляді, про який можна було б сказати мовою колядок і щедрівок — “з нащада світа”. Бо ж нашому роду було уділено за вищим промислом долю не перекотиполя, не кочівників, а осідників, прикутих з розвитком цивілізації до рідної землі рільників, хліборобів, залюблених у родючі поля й щедрі сади. А не ласих до чужого хижаків, загарбників, пройдисвітів, злодюг. Скільки б не шукав, не натрапиш у всесвітній історії на таку дивовижу, щоб хоч хтось із завойовників та кидався виривати із рук підкорених чепігу плуга чи косу й, брязнувши зброєю об землю, залюбки ставав до роботи. Ні. То тільки за облудними повчаннями почилої в бозі теорії світлого комуністичного майбутнього пролетарі всіх країн єднаються. А в юдолі земній усякий сильніший слабшого гне й, сівши на шию подоланого, примушує на себе працювати. Тож рільникам за всіх лих випадало, якщо їх не вбивали напасники, триматися своїх угідь і трудитися в поті чола та поза власною волею ділитися із супостатами вирощеним, зжатим, вимолоченим. І якщо вже немає нічого такого поганого, що його не можна було б обернути на краще, то в даному разі чи ж не той випадок. Скільки і яких тільки завойовників не розвіялося по світу, як полова, не щезло без сліду, як обри. Натомість наш рід “з нащада світа” й донині сущий у колі творців усеземної цивілізації. Бо ж завойовники, звідки б вони не заявлялися, не були зацікавлені в тому, щоб відривати хлібодавців од ріллі. Й на те виходило, що не схильним до грабіжницьких походів випадало своє щастя — триматися протягом тисячоліть правічної Матінки Землі. Своєї, рідної, яка — отчий край (В. Пепа).

ІІ. Які є у вас аргументи на підтвердження чи заперечення висловлених у тексті думок? Свої міркування запишіть, Складнопідрядні речення з кількома підрядними підкресліть.

§ 231. Розділові знаки в складнопідрядному реченні

512*. Речення перепишіть, розставляючи пропущені розділові знаки.

1. Ніхто нам не збудує держави коли ми самі її не збудуємо і ніхто з нас не зробить нації коли ми самі нацією не схочемо бути (В. Липинський). 2. Коли в дорогу ти збирався казала мати як прощавсь щоб і чужого научався й свого ніколи не цуравсь (Д. Білоус). 3. Як добре те що смерті не боюсь я і не питаю чи тяжкий мій хрест що перед вами, судді, не клонюся в передчутті недовідомих верств що жив, любив і не набрався скверни… (В. Стус). 4. А що коли не стане в мене сили вогонь обпалить крила й я впаду неначе камінь що зірвався з кручі туди, у темні води, в глибину, в холодну тишу, і недовго буде тремтіти круг на площині води? 5. Куди б не йшли ми шляху не загубим… (М. Бажан). 6. Я думав що коли б я був художником то намалював би зовсім інший міст (В. Кисельов). 7. Торік був уродив хліб та як полили дощі то позносило з гір половину дощів (І. Нечуй-Левицький).

513. І. Прочитайте текст. Випишіть п’ять складнопідрядних речень і поясніть вживання розділових знаків у них

Біля печі сиділо двоє.

Старший тримав книжку в руках, молодший залізними вильцями поправляв жар.

Подібні були до себе, — тільки одно покоління людське лежало поміж ними.

Розмовляли. Голоси їх гармонійно достроювалися до себе, а слова, ніби осіннє листя з дерев, падали в тишу зимової ночі.

— Кажеш, що нас не люблять, — говорив старший, а в голосі його пробивався легкий смуток. — А кого ж у нас люблять або любили, Андрію? Богдана, Виговського, Дорошенка, кого? Кожного з них величали хвилину, а зневажали довго. Хвалили не за те, що треба, і ненавиділи не тому, що слід. Такий ми вже народ, що топчемо велике. Гадаємо, що це демократія, а воно прямо руїна. Хто з наших людей, що мав більшу голову від інших і чогось більшого хотів, діждався старості спокійної і необпльованої могили?

— Знаю це, — відповів молодший, — якраз тому кажу, що воно сумно. За мною нема ще великих заслуг. Що я такого зробив, щоб мене любити або ненавидіти? Але ваша милість стільки праці поклали, стільки здоров’я лишили, стільки ночей недоспали — і яка їм дяка за це? Пан! Народ у ярмо запрягає, віру християнську продає — от що таке Іван Степанович Мазепа! — Слухати того не можу.

— Найкраще не слухай, Андрію, лиш своє діло роби, як знаєш і як тобі совість велить. Невдяка — це судьба майже всіх, що здіймалися понад юрбу. Виїмків нема. Мало таких щасливих. Невже ж не вмер у вигнанні Анаксагор тому, що замудрий, а Апістід, бо засправедливий був? А що сталося з Темістоклом, Павзанієм, Сократом, що сталося б із Періклом, коли б морове повітря не змело його скоріше від невдяки юрби? Благий учитель Сократ мусив випити чашу гіркої не тому, що буцімто богів зневажав, а що його боготворили учні. Мудрий державник Перікл золотим віком обдарував Атени, а кожем’яка Клеон зневажав його… Фідія, що богів з Олімпу стягнув і в своїм місті на розкіш і славу землякам своїм поставив, злодієм учинили, ніби він золото зі статуї Атени присвоїв собі… Не гадай, що тільки наш народ невдячний, Андрію. Сторінки історії повні такої кривди (Б. Лепкий).

ІІ. Напишіть твір-роздум на тему “Роблячи добру справу, думаю не про вдячність, а про загальну користь”. Синтаксичні центри підкресліть.

514. Текст запишіть під диктовку. Написане уважно звірте з надрукованим, помилки, якщо вони трапляться, виправте й з’ясуйте.

Відкриття, як відомо, бувають різні: на одні дослідники витрачають усе своє життя, а інші — буквально самі “припливають” до рук геть ошелешеного щасливця. А трапляється й таке: лежить таке собі “апетитне” відкриття, анітрохи не криючись, прямо перед очима в тисяч людей, що десятки років товчуться навколо нього (і по ньому!), а ті ходять навкруг, наче сліпі, не звертаючи на нього жоднісінької уваги. Воно вже й лементує, і тіпається від такої убивчої байдужості до своєї персони, та все дарма — мов пугою по воді! Ось так десятки років лежало на виду в тисяч істориків це вражаюче відкриття, про яке мова ще попереду, та їхній зір, заволочений полудою узвичаєних стереотипів сприйняття, байдуже ковзав по ньому, не вирізняючи цієї унікальної зернини на тлі рясно розсипаної історичної “полови”. Та рано чи пізно, а все ж знаходиться той, хто гляне на все те юрмище просвітлілим поглядом (деколи для цього потрібне не так просвітління, як рішучість, щоб піти наперекір звичному і крикнути : “Король — голий!”) і сахнеться: “Як же це ми!..”

Звичайно, ми не можемо достеменно знати, які саме почуття сповнили доктора історичних наук Ярослава Дашкевича, коли він — волею випадку чи Господа — “не на підставі якихось там закритих за сімома печатками документів, а шляхом використання цілком офіційних і загальнодоступних джерел” раптом “зробив відкриття”, що “Договір про утворення СРСР... в жодному випадку не став правовою підставою існування СРСР”. Як зізнається автор, йому аж “моторошно стало. Як це майже сімдесят років не лише ми, але й цілий світ жив і живе в тіні великого ошуканства про обставини утворення Радянського Союзу?” А так і жили, адже в СРСР усе і завжди було най-най: життя — найкраще, суд — найсправедливіший, терор — найбезжалісніший, армія — наймогутніша, репресії — наймасовіші, а брехливі, як, наприклад, оцей, міфи — просто грандіозні...