Трохим зіньківський в ідейно-естетичному контексті доби (стр. 10 )

У “Висновках” реферованої дисертації формулюються підсумкові положення роботи; окреслюються художньо-естетичні принципи Т. Зіньківського як результат його оригінальної творчості на засадах класичного українського письменства з урахуванням досвіду зарубіжних літератур.

Письменник формувався у складний суспільно-політичний час, коли зростали національні утиски – аж до мовного геноциду, посилювалися політичні переслідування національно свідомих діячів української літератури та культури. Т. Зіньківський один із перших утілив у літературну практику філософію української ідеї, розробляв її в контексті європейської філософії, проголошував сміливо й послідовно. Його програма утвердження національної свідомості охоплювала всю Україну. Залучені численні архівні матеріали та листи письменника до Б. Грінченка, О. Кониського, В. Кравченка, В. Лукича, Г. Сервичківської-Зіньківської лягли в основу портрету цієї непересічної особистості, дали змогу окреслити її переконання, творчі задуми, моральні спонуки, ставлення до актуальних питань доби; поглибили розуміння тих засад, на яких виріс і утвердився Трохим Зіньківський – письменник, публіцист, перекладач, мислитель, літературний критик, фольклорист, мовознавець.

Виходячи із засад рівноправності й національної специфіки культур, розкриваючи можливості їх взаємозбагачення через контактні зв’язки та розвиток у спільному художньому річищі, дисертант прагнув показати особисте спілкування Т. Зіньківського з багатьма письменниками. Проаналізовано його переклади, літературно-критичні оцінки іншомовних авторів, простежено типологічні аналогії з російською, польською, чеською, німецькою, французькою, англійською літературами. Розкрито інтертекстуальність його прозового, перекладацького, публіцистичного доробку.

Оповідання Зіньківського та його повість витримані в об’єктивно нейтральній манері повістування; письменник урізноманітнив форми вираження авторської позиції: від суто ліричної й лірико-філософської, підкреслено співчутливої – до об’єктивно-іронічної, відверто саркастичної. До прозового доробку письменника дисертант підключив і епістолярні тексти – як ліричні мініатюри з сильним філософським і публіцистичним началом.

Т. Зіньківський ще у 80-х роках відчув зародження нового естетичного світобачення в кінці ХІХ – на поч. ХХ ст У центрі його прози – особистість людини, її психологія, душевні порухи, відчуття, емоції. Був новатором у зображенні інтелігенції, зокрема верстви військовослужбовців. Письменник еволюціонував від побутово-етнографічної прози до психологічно-інтелектуальної, філософської, залучав алегорично-казкові контаміновані різноманітні форми оповіді.

Йому належить поважний внесок у модифікацію жанрів малої прози: прозаїк звів до мінімуму передісторії, розлогі портретні характеристики персонажів, відмовився від докладних побутових і пейзажних описів, відчутно оновив засоби і способи вираження авторської позиції. Одним із перших він увів у виклад змішане мовлення, застосувавши ефектний прийом – багатоголосся персонажів. Спираючись на традиції попередників і художні здобутки сучасників (вітчизняних і західноєвропейських), Т. Зіньківський збагатив зображальні засоби української прози, публіцистики, розробляв мову наукового вжитку.

У площині націєтвірної концепції Т. Зіньківський важливе місце відводив мовним питанням. Його листи, публіцистичні статті й доповіді (відчити), ремінісценції з творів зарубіжних письменників, історичні та літературні аналогії, міні-рецензії, відгуки з приводу художнього твору чи окремого образу, есе про конкретного письменника чи державного діяча містять багато цінних думок про історичну місію Слова. Митець переконаний, що саме рідна мова спроможна врятувати український народ від небуття. Завдяки мові Україна стала об’єктом зацікавлення інших народів, саме вона, твердив Зіньківський, здатна зв’язати почуттям єдності розділені українські землі, наблизити інтелігенцію до народних мас, відродити культурні, національні й державницькі інтенції.

У такому ж плані розвивався посилений інтерес ученого й до рідного письменства, яке він розглядав у контексті всієї історичної еволюції народу; до видавничої справи як вагомого чинника у державотвірній та націєтвірній сфері. Ініційовані Зіньківським спроби заснування осередків спільної духовної праці для галичан, буковинців, наддніпрянських українців (газети, журнали, видання альманахів, літератури для народу) мали служити об’єднавчим фактором для українського народу, поділеного між сусідніми державами, схиляти до компромісу й примирення нечисленну українську інтелігенцію, розмежовану й зусиллями влади, і власною незгідністю та чварами.

У публіцистичних творах Т. Зіньківський прагне аналізувати складнощі й реалії українського життя. Завважуючи індивідуалізм, орієнтацію на екзистенційні мотиви, що наростали в європейській культурі, мистецтві, літературі, філософії, письменник зіставляє їх із тим потягом до екзистенційного бачення, який споконвіку був притаманний українській ментальності, спростовує нав’язувану імперську концепцію меншовартості, марґінальності української мови, літератури й культури. Українську мову Т. Зіньківський бачив репрезентанткою надбань цивілізації, у перспективі зростання, в загальнокультурному контексті.

Аналітичне дослідження багатогранної спадщини Т. Зіньківського, здійснене дисертантом, дало змогу з’ясувати, завдяки яким внутрішнім і зовнішнім збудникам виходець із простої селянської родини, мешканець зрусифікованих міст, військовий службовець став активним діячем національно-культурного відродження України, особистістю загальноєвропейського виміру. Самобутній митець, він сприяв піднесенню інтелектуальних обріїв, європеїзації рідної літератури, розширенню її проблематики в соціальній, етичній, філософській сферах, відстоював духовні цінності, обстоював авторитет національної складової в суспільній ролі української інтелігенції.

Творчість Т. Зіньківського стала потужним імпульсом в ролі інтелігенції в соціальному та національно-визвольному русі, розуміння покликання й ролі митця. Менше десяти років служив Т. Зіньківський рідній літературі, багато задуманого не пощастило здійснити. Глибоко демократичний митець, справжній гуманіст, він віддав своє коротке життя плідній праці для відродження, розвитку та свободи нації. Письменник вибудував себе за умов несвободи, явив світові високі зразки інтелекту й вийшов на обшири європейської культури. Його доробок посів помітне місце в тогочасному літературному процесі.

Результати наукових пошуків відбито в 36 публікаціях.

Монографія:

1.  Кіраль С. С. “Апостол молодої України”: Трохим Зіньківський у контексті доби. – К.: Кит, 2002. – 322 с.

Підручники, посібники:

1.  Кіраль Зіньківський – публіцист: Навч. посібник. – К.: ТОВ “Міжнар. фін. агенція”, 1997. – 80 с.

2.  Кіраль Зіньківський // Історія української літератури 70–90-х років ХІХ ст. – К.: Логос, 1999. – С.357–390.

3.  Кіраль Зіньківський // Історія української літератури 70–90-х років ХІХ ст. – К.: Вища школа, 2002. – С.383 – 413.

Статті:

1.  Кіраль Василя Кравченка про Трохима Зіньківського // Київська старовина. – 1997. – №3/4.– С.157–175.

2.  Кіраль Зіньківський: сторінки життя і творчості // Українська мова і література. – К., 1998. – №17(81).– С.1–­3; №18(82).– С.4–6.

3.  Кіраль С. С. Діалог Т. Зіньківського з Б. Грінченком про національні справи: (на матеріалі листування) // Наука і сучасність: Зб. наук. пр. Нац. пед. ун-ту ім. М. Драгоманова. – К., 1998. – Ч. 2. – С.184–189.

4.  Кіраль С. С. “Віддати зумієм себе Україні”: До питання про літ.-громад. зв’язки Б. Грінченка та Т. Зіньківського // Вісн. Луган. пед. ун-ту ім. Т. Шевченка: Філол. науки. – 1999. – Вип. 7 (17). – С.14–19.

5.  Кіраль Грінченко – видавець та біограф Трохима Зіньківського // Наука і сучасність: Зб. наук. пр. Нац. пед. ун-ту ім. М. Драгоманова. – К., 1999. – Ч.4. – С.50–60.

6.  Кіраль С. С. Епістолярій Трохима Зіньківського в контексті літературно-громадського життя України 80–90-х років ХІХ ст. // Українська філологія: Школи, постаті, проблеми. Зб. наук. пр. – Львів: Світ, 1999. – Ч.1. – С.463–442.

7.  Кіраль ічні витоки художнього світу Трохима Зіньківського // Наука і сучасність: Зб. наук. пр. Нац. пед. ун-ту ім. М. Драгоманова. – К., 1998. – Т. 29 – С.172–188.

8.  Кіраль ікована автобіографія Трохима Зіньківського // Сучасний погляд на літературу: Зб. наук. пр. Нац. пед. ун-ту ім. М. Драгоманова. – К., 1999. – Вип. 1. – С.138–155.

9.  Кіраль іональна ідея в історіософії Трохима Зіньківського // Сучасний погляд на літературу: Зб. наук. пр. Нац. пед. ун-ту ім. М. Драгоманова. – К., 2000. – Вип. 2. – С.52–61.

10.  Кіраль Зіньківський та Михайло Комаров: взаємини на тлі доби: (за архівними та маловідомими матеріалами) // Сучасний погляд на літературу: Зб. наук. пр. Нац. пед. ун-ту ім. М. Драгоманова. – К., 2000. –Вип. 3. – С.36–49.

11.  Кіраль Зіньківський – автор вітальної адреси Володимирові Антоновичу // Сучасний погляд на літературу: Зб. наук. пр. Нац. пед. ун-ту ім. М. Драгоманова. – К., 2000. – Вип. 4. – С.184–190.

12.  Кіраль С. С. До проблеми мовно-літературних дискусій 70–80-х років ХІХ ст. // Сучасний погляд на літературу: Зб. наук. пр. Нац. пед. ун-ту ім. М. Драгоманова. – К., 2001. – Вип. 5. – С.42–59.

13.  Кіраль іконтекстовість загальнодемократичного та національно-українського самоутвердження Трохима Зіньківського // Сучасний погляд на літературу: Зб. наук. пр. Нац. пед. ун-ту ім. М. Драгоманова. – К., 2001. – Вип. 6. – С.49 –64.

14.  Кіраль Зіньківський і антична література // Сучасний погляд на літературу: Зб. наук. пр. Нац. пед. ун-ту ім. М. Драгоманова. – К., 2002. – Вип. 7. – С.31– 43.

15.  Кіраль Зіньківський і Петербург: літературно-видавнича та громадська діяльність: (на матеріалі листування) // Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах: Зб. наук. пр. Нац. авіац. ун-ту. – К., 2002. – Вип. 1. – С.86–99.

16.  Кіраль ійні мотиви прози Трохима Зіньківського // Наукові записки Тернопільського держ. пед. ун-ту ім. В. Гнатюка. Серія: Літературознавство. – Тернопіль, ТДПУ, 2002. – Вип. ХІІ. – С. 32– 44.