Трохим зіньківський в ідейно-естетичному контексті доби (стр. 9 )

У тогочасній українській інтелігенції Т. Зіньківський вирізняє чотири групи:

1) псевдоінтелігенцію, яка вбачає “в усьому московському (як до того в польському) символ культури і освіти, в московській мові – мову інтелігенції і єдиний орган культурного життя… Звідси усе московське – ознака культури, усе українське – мужицтва… ” [2, 92–93];

2) “інтелігенцію українську на московський кшталт” – “в літературі... москалі, думками москалі, в житті теж”; “се сміття, бур’ян, курай колючий “на нашій не своїй землі” – посіяний і викоханий московською рукою” [2, 95];

3) групу “гармонійних інтелігентів”, котрі намагаються поєднати в собі “заразом і москаля, і українця”.

4) “химерна категорія української інтелігенції, що признається … до свого українського коша, але в практичному житті зостається одним з тих ремінчиків з московського батога, що ним тяжко катує москаль заковану в кайдани Україну”. Деякі з них твердили, що українська мова не надається до серйозної літератури, отож, служити Україні можна, будучи російським письменником. “Правда, та не вся: хоч би по-московськи, чи хоч по-якому – робота мусить бути на користь України, діти її повинні заплатити за її хліб – се право її домагатися сього” – заперечує Зіньківський і доходить невтішного висновку: “Бідна Україно, стоптана, понівечена, опльована і осміяна від ворогів, а найгірше від своїх нелюдків, гадюк, що ти їх вигріваєш на своєму лоні! І подібна єсть Україна сліпцеві, що його зрадливий поводир веде в яму, в пащу голодному, лютому звірові...” [2, 96 – 97].

Зіньківським таких засадничих понять як національна ідея, нація, націоналізм, космополітизм, відкриває ще одну грань вченого як глибокого й самобутнього українського філософа ХІХ ст. Ґрунтовно обізнаний із філософією національної ідеї Руссо, Фіхте, Мадзіні, Гердера, Міцкевича, Шевченка, Зіньківський трактує національність як природжену колективну одиницю – народ, а не окрему особистість, як “твір історії, а не волі одиниць”, відтак, твердить філософ, “європейська культура і взагалі світова посувалась наперед генієм національностей”, а тому світ би багато втратив, якби запанувала в ньому якась одна нація.

Націоналізм не може зневажати вищі гуманні ідеї людства, бо це буде “варварство, що прикриває свою погану й мерзотну вдачу чистим, святим покровом націоналізму”. Зіньківський засуджує тих, хто зве себе космополітом, закликає працювати “для світового добра”, але “цурається позитивної праці для свого народу”, бо лише щира праця на рідній ниві веде до здобутків загальнолюдських, і це є “найпродуктивніша дорога сій світовій праці” [2, 107].

Справжній, благородний націоналізм, твердив Зіньківський, співіснує зі справжнім, благородним інтернаціоналізмом, бо це природжені почуття людини. Рецепцію націоналізму та космополітизму філософ розглядає співмірно з рівнем культури народу, його історичним минулим, з тими політичними обставинами, в яких сформувалися його свідомість, менталітет.

Т. Зіньківський умів глибоко розкрити суть порушеної проблеми, показати її злободенність. Хід його міркувань, висновки, узагальнення вирізняються новизною, сміливістю, доказовістю. Принциповість, ерудиція, широкі знання історії та філософії доби, блискучий стиль – все це дало підстави С. Єфремову зачислити письменника до найобдарованіших українських публіцистів останньої чверті ХІХ ст. Публіцистика Т. Зіньківського сприяла формуванню світогляду, орієнтованого на історичні й національні традиції українського народу.

У третьому підрозділі “Мова й нація в системі культурологічних поглядів Т. Зіньківського” дисертант розглядає комплекс питань мови й нації в аспекті світобачення Т. Зіньківського й на тлі тих національно-мовленнєвих процесів, які були характерні для України наприкінці ХІХ ст. За відсутності національної держави, чи етнічної автономії, єдиною альтернативою культурно-політичній асиміляції українського народу стало зміцнення, всебічний розвиток літературної мови.

Після І. Котляревського завдяки титанічним зусиллям Т. Шевченка було витворено принципово нову національну доктрину протиставлення імперській політиці денаціоналізації. Українська культура, література і мова заявили себе як самодостатні й потенційно незалежні. Пильну увагу питанням функціонування мови приділяють не тільки вчені-мовознавці, а й письменники – І. Нечуй-Левицький, І. Франко, О. Кониський, А. Кримський, М. Старицький, Олена Пчілка, І. Франко. М. Комаров з ентузіазмом продовжував роботу над укладанням російсько-малоросійського словника. До підготовки словника був залучений і Т. Зіньківський. В ході цієї роботи він осмислив значення мови як фактора національного розвитку, утвердження самостійності народу. Письменник прагнув публічно викривати імперську політику заборон української мови, сценічного мистецтва, історії України, намагався утвердити й збагатити можливості функціонування української мови, пробиваючи дорогу в Європу українському слову своїми публіцистичними статтями, публічними виступами, зверненнями до відомих учених. Цій же меті служать його рецензії, переклади, підготовка російсько-українського словника, створення граматики української мови, відомої сучасникам і позитивно оціненої (на жаль, не виданої).

У публіцистичних працях та листах Т. Зіньківського міститься цікавий багатий матеріал, що дає змогу простежити, як письменник оцінював тенденції розвитку й функціонування української літературної мови, як прагнув вплинути на процеси, пов’язані з використанням її у сфері тогочасної української літератури. Листи також засвідчують особливу зацікавленість Т. Зіньківського проблемами сутності історії української літературної мови, усталення її норм, правопису. Цілком заслужено Б. Грінченко серед видатних публіцистів і науковців з Наддніпрянської України, які збагатили українську мову (П. Куліш, О. Кониський, І. Нечуй-Левицький, М. Драгоманов, М. Комаров, І. Білик, Д. Мордовець-Сліпченко) називає й Т. Зіньківського; згадане його ім’я і в переліку славетних перекладачів. У рецензії на граматику В. Науменка “Обзор фонетических особенностей малорусской речи” він докоряє ученим-філологам за байдужість до мовної проблеми в Україні. Незнання рідної мови, відчуження від неї, Зіньківський пов’язує, зокрема, й з відсутністю авторитетних наукових праць з українського мовознавства: “…мова багатомільйонного народу з багатими духовними засадами, із загальновизнаною багатою й оригінальною народною поезією, мова, що виховала одного із найбільших поетів Слов’янщини, писемність, що займає не останнє місце між слов’янськими літературами і що звернула на себе увагу цивілізованого світу, зостається в такій зневазі, що ще й тепер у Росії буквально ні з чого познайомитися з нею”, бо “майже одиноку капітальну річ в галузі власне граматики сучасної малоросійської мови написав іноземець Міклошич” [Ф.112. – Од. зб. №46].

У полеміці стосовно утвердження єдиної української літературної мови, як і з ряду інших лінгвістичних питань, Т. Зіньківський повністю солідаризувався з І. Франком, послідовно відстоюючи науково обґрунтовану думку, що мовні й національні проблеми в цілому повинні підпорядковуватися загальнодемократичному визвольному рухові, боротьбі за соціальні й національні права народу. Його тривожило нерозуміння окремими “українофілами” тієї простої істини, що першою і найживотворнішою ниткою між інтелігенцією та народом є мова – не тільки як засіб розмови, а і як всенародний витвір, в якому, як у дзеркалі, відбита душа, думки й погляди нації.

Підпорядкувавши питання національне (а отже, й лінгвістичне) загальнодемократичному рухові, завданням поліпшення економічного й політичного становища народу, письменник ставив функціональний статус української мови в залежність від політичної свободи нації. Українська мова – не етнічний, а культурний спадок, репрезентантка надбань цивілізації, твердив Т. Зіньківський, і бачив її в історичній перспективі та в уселюдському контексті.

Рецензуючи поезії Б. Грінченка, Т. Зіньківський порушує низку питань граматики, семантики слів, територіальних особливостей усного мовлення, орфографії, історії формування української, російської та інших слов’янських літературних мов. У листах майже до всіх адресатів Т. Зіньківський нарікає на цензурні утиски, указ 1876 року й заборону друкування творів української літератури, вистав. Зіньківського, спрямовані на те, щоби збагатити українську літературну мову, зокрема й через переклади наукової літератури – “Історія великого князівства Литовського до смерті великого князя Ольгерда” В. Антоновича (1887), праці Фіхте-старшого (1890), французьких, німецьких, польських, російських літературних критиків (1889), – заслуговують на увагу не тільки як вагомий чинник поширення просвіти та підвищення загального культурного рівня народу, а і як певний етап розвитку української мови в галузі наукового викладу й термінології.

Власною перекладацькою практикою Т. Зіньківський спростовував культивоване натоді твердження про нібито непридатність української мови для наукового вжитку. Послуговуючись українською, Т. Зіньківський висловив чимало глибоких думок із питань пізнання, теорії й логіки науки, походження мови, розвитку та її функції, взаємодії мови та мислення, що й на сьогодні не втратили свого значення. Комплекс питань з історії формування української мови, її стильову розбудову Зіньківський розглядав як закономірну еволюцію, долучаючи аналіз творчості ряду українських письменників – М. Старицького, В. Самійленка, Б. Грінченка та ін.

Письменник розумів складність історичних перехрещень своєї нації зі шляхами інших етносів, знаходив певні паралелі з долями народів, віддалених у часі й просторі. Право свого народу на рідну мову він виборював, долучившись до розробки її унормованої, спільної для Сходу й Заходу літературної форми. Він прислужився цій справі і своїм художнім доробком, і науковою та публіцистичною творчістю, і діяльністю в галузі прикладної лінгвістики, а також редагуванням та аналізуванням текстів інших авторів. Писемна практика й усне мовлення Т. Зіньківського стали помітним щаблем у висхідному русі української мови. Цей рух мав здійснюватися не тільки через мовлення простих трудівників, а й, вважав Зіньківський, цілеспрямованими зусиллями національної інтелігенції з метою збагатити й шліфувати мову для нащадків. Письменник бачив численні загрози для існування української нації, відтак продумав і розробив стратегію й тактику протистояння денаціоналізації.