Трохим зіньківський в ідейно-естетичному контексті доби (стр. 6 )

Критик-початківець виявив визначеність і незалежність позиції, лаконічність, аргументованість оцінки, опертої на власне розуміння тексту, – це виявляється при зіставленні епістолярних зауваг Т. Зіньківського з критичними аналізами образу Базарова, що належать перу таких метрів критичного цеху, як Д. Писарєв та І. Франко. Перший захоплювався Базаровим, а І. Франко бачить у цьому образі героїко-революційну міцну натуру з повною гармонією між думкою і ділом, ба навіть зразок суспільного служіння і подвигу. Т. Зіньківський трактує Базарова як тип виключно російський, вважаючи, що людина, котра відкидає будь-який ідеал, не пропонуючи взамін нічого, крім матеріального, не може слугувати взірцем для наслідування.

Критичне осмислення дійсності, знайомство з кращими здобутками світової літератури, ґрунтовне опанування базових – сприяло становленню національно-творчої позиції Т. Зіньківського стосовно шляхів розвитку української мови й літератури з орієнтацією на західноєвропейську культуру.

Дослідивши творчу аксіологію Т. Зіньківського та його тексти літературознавчого й художнього (епічного і ліро-епічного), політологічного й філософського характеру, дисертант доходить висновку про те, що система цінностей письменника включає західноєвропейські принципи демократизму, обстоювання гідного місця українців в колі народів, розуміння літератури як художнього вияву індивідуальної особистості, в її зв’язках зі спільнонаціональним та загальнолюдським.

Оцінки художніх творів і літературно-критичних праць, висловлені Т. Зіньківським, витримали перевірку часом і збігаються з багатьма сучасними засадничими науковими поглядами. Ніби наш сучасник, автор “Молодої України” виступив і в тлумаченні діалогу, що веде Україна з іншими слов’янськими народами. Утвердження рівноправності націй, необхідності порозуміння між слов’янами ґрунтується на знанні історії, політичних реалій. Т. Зіньківський прагнув долучити Україну до здобутків західноєвропейської літератури – і залучаючи, і використовуючи їх інтертекстуально.

У третьому розділі “Жанрово-стильові особливості творчості Т. Зіньківського в естетичному контексті доби” досліджуються жанротвірні й жанрово-стильові чинники прози, а також байкарського спадку Т. Зіньківського. Його художні тексти, створені здебільшого в малих прозових жанрах, складає високохудожню струнку цілісність, пройняту патріотичним пафосом, що є проявом екзистенційної сутності особистості автора. у витоках відчутна його мистецька своєрідність, орієнтація на найвищі літературні зразки. Зіньківського притаманна філософічність; він сформував свої філософські погляди, базуючись на багатьох джерелах, і осмислював буття саме української людини. Проза митця органічно поєднала реалізм і романтичну мрію, насиченість розповіді конкретними, інколи документальними деталями й фактами, і художню узагальненість створюваних картин; втілила оригінальність відображення й животворний зв’язок з фольклорними, давньоруськими та іншими національно-історичними джерелами.

Реалістичне дослідження глибинної правди народного життя й пошуки ідеалу були характерними для української літератури у 80-х роках. А водночас поширилися настрої розчарування, особливо, коли М. Костомаров повторив своє твердження про непридатність української мови для перекладу Г.-Х. Андерсена, Дж.-Н.-Г. Байрона, А. Міцкевича, В. Шекспіра та ін. Т. Зіньківський не прийняв такого висновку й наполегливо працював над перекладами з німецької, польської, французької, російської та інших мов, прагнучи передусім донести до читача демократичні ідеї, національну спрямованість твору у доступній для простого народу формі. Художньою вартістю, ідейним спрямуванням оригіналу і, звичайно, власними симпатіями до М. Салтикова-Щедріна пояснюється вибір казки для перекладу, яким Зіньківський дебютував у львівській “Зорі” (1885, №14 – “Заєць, що себе жертвує. Щедріна – переклав Т. З.”). Уже заголовок визначає суть рабської психології, вихованої віками, окреслюється психологічний зріз суперечливих властивостей раба, потворності суспільства, основаного на насильстві.

у тоталітарну добу з її всеохопним конфліктом між особистістю та режимом література втілювала трагедійно-філософські рефлексії про час і про людину. Байка ставала легальною формою самовияву авторської свідомості митців, котрі з допомогою алегоричних образів та езопівської мови підводили читача до висновків про існуючий стан речей.

Звідси вибір Зіньківським творів для перекладу: казки М. Салтикова-Щедріна, байки Езопа (їх переклав близько ста), переспів з В. Жуковського (“Мишачі пригоди з котом”), Г. Гайне, Ж.-Б. Мольєра, переробки казок Г.-Х. Андерсена, братів Грімм, що ввійшли до зб. “Бджола. Пучечок казочок та оповіданнів для народного читання. Переробки” (1889).

Щоби оживити античну схему, Т. Зіньківський у своїх байках порушує здебільшого побутову тематику, в гумористичному тоні висміює загальнолюдські вади – заздрість (“Ненажерливість собача”), хвалькуватість (“Драбина”, “Два Півні”, “Кобила та Свиня”), нерозумність (“Догадливі наймички”, “Невдаха чабан”, “Чабан та Вівця”), брехливість (“Брехливий мужик”, “Брехня”) тощо. Зіньківського, хоча й поступаються творам попередників (Є. Гребінки, Л. Глібова), проте лишили слід в історії української віршованої і прозової байки, перекладів, переспівів і обробок. У листах до Б. Грінченка Т. Зіньківський постає як добрий знавець історії розвитку світової байки, як вдумливий, кваліфікований літературний критик та історик літератури. Знаходимо тут цікаві теоретичні зауваги, й докладний аналіз твору, і влучні оцінки окремих письменників, а також спостереження й зауваження стосовно поточного літературного процесу конкретного рукопису.

Т. Зіньківському не завжди вдавалося належно відтворити український колорит, хоча він прагнув передати зміст у народнопоетичних формах. Своє завдання письменник передусім вбачав у втіленні ідеї доступно для широкого народного читача.

У зб. “Бджола” ввійшло 17 творів: “Колумбове яйце”, “Хто щасливий” (Казочка), “Собачий розум” та ін. У казках Т. Зіньківський окреслив соціальну анатомію суспільства, вони порушують низку загальних ідей і тем, що дозволяє розглядати весь цикл як певною мірою цілісний, охоплений єдиною ідейно-художньою концепцією. Письменник зумів підхопити якусь живу, характерну рису, штрих суспільного життя, й тому його образи становлять живий інтерес і дають матеріали для історії розвитку суспільних поглядів і національно-визвольного руху доби. Кожен окремий твір пов’язаний з іншими своїми мотивами, традиційним сюжетом – тим універсальним культурним кодом, що існує у позачасовій і позанаціональній площині як усталена структурно-семантична система. У сфері конкретної авторської свідомості ця система, завдяки здатності до реінтерпретації, включається в складний механізм засвоєння – як сприйняття-осмислення. Одним із важливих рівнів такої реінтерпретації є включення традиційно сюжетно-образного матеріалу до нового національно-історичного контексту.

У байкарському доробку Т. Зіньківського відзначаємо кілька аспектів:

-  авторська інтерпретація – зовнішнього та внутрішнього, повного або часткового (контамінованого) засвоєння (“Од смерті вістовці”, “Вовк та чоловік”, “Свійська худоба”) ;

-  обробка на різних рівнях осмислення традиційного сюжету – ремінісценції, алегорії, власне сюжету, топосу чи архетипу (“Хто щасливий”, “Славетні одмови”, “Хто гнеться, тому легше”, “Іржа та залізо”, “Пропав ні за цапову душу”, “Се лев, а не собака”);

-  повне запозичення сюжетно-ситуаційного каркасу традиційного матеріалу (персонажі, час, місце, обставини дії; мотив без зміни його основних параметрів). Традиційна система наповнюється новим значенням (“Оповідання про осику”, “Колумбове яйце”, “Невірний товариш”, “Облудна умова”).

Сюжети байок слугували письменникові “рамкою” для відображення життєво переконливих характерів, а казкові події відтворювались героєм, людиною 80-х років, що прагне в біблійних чи античних переказах висловити своє розуміння доби й сенсу життя взагалі. Якщо у казкових переробках Езопа, Грімма та ін. ставала у нагоді історична форма оповіді, народна фантастика, то в казках, націлених безпосередньо на політичну злобу дня, Т. Зіньківський вдавався до складнішої системи художнього маскування.

Працюючи над байками (перекладами, переспівами, оригінальними), письменник мобілізує езопівський арсенал, удосконалюючи і збагачуючи його. Майстерне інакомовлення в байці “Геракло, Добрість та Негожість” демонструє моральну перемогу патріотизму над ренегатством, зрадою, справедливості – над кривдою, добра над злом, людської гідності над ганьбою. Реальний і алегоричний світ виступають в органічній єдності. Його байки і казки відзначаються філософською мудрістю, пройняті гуманістичним пафосом. У казці “Од смерті вістовці” прочитується екзистенційна сутність концепції смерті, зафіксованої у двох позиціях: людина – істота, підвладна миті, і тому її реакція і погляд на смерть є реакцією і поглядом не на sub specie aeternitatis, a sub specie temporis.

Етико-антропологічна концепція Т. Зіньківського охоплює загальне розуміння сутності й призначення людини, сенсу життя, смерті і безсмертя, осмислення реальних суспільних типів та їхніх стосунків. Значний вплив справили такі соціально-біологічні чинники, як дитинство та юність у провінційних містечках. світоглядна сфера Т. Зіньківського включає, зокрема, знання в галузі одержаної юридичної та військової освіти, обізнаність у психологічних науках, інформативно-образний комплекс предметно-просторового ареалу тих міст, де доводилося йому мешкати. Все це доповнювали враження від театру, музики, образотворчих мистецтв, одержані, зокрема, в Петербурзі. Зазначимо, що в його понятті нормативно-регламентуючих систем людського співіснування (моральний кодекс, громадська думка, право) завжди присутній національний аспект. Так складалася особистість Т. Зіньківського з її конкретно-біографічними особливостями і всією сукупністю інтелектуально-психологічних якостей – особистість, яку можна вважати типом української інтелігенції нової формації. Риси, що стали визначальними в модифікованому типі художнього мислення, увиразнилися в прозових творах письменника – “Історична казка”(1888), “Сидір Макарович Притика” (1888), “На вулиці” (1888), “Сон (Мрія)” (1889), “Кудою йти? (Різдвяна повістка)” (1889), “Моншер-козаче” (1890), про що йдеться у наступному підрозділі реферованої дисертаційної роботи “ Зіньківського: традиції і новаторство”.