Трохим зіньківський в ідейно-естетичному контексті доби (стр. 8 )

Два його прозові твори з життя військовиків – оповідання “Сидір Макарович Притика” і повість “Моншер-­козаче” – це своєрідна дилогія, характеристика військовослужбовців, їх психологічні портрети. Тогочасна критика зрозуміла й гідно оцінила новаторство Т. Зіньківського. Художній світ в обох творах побачений, так би мовити, “примруженим оком”, з гумористично-іронічного погляду.

Найдосконалішим художньо серед прозових творів Зіньківського є “Моншер-козаче” (заборонений цензурою), який відносимо до жанру повісті, хоча сам автор у підзаголовку визначив його як “гумористичне оповідання”. У повісті розвивається тема, порушена в оповіданні “Сидір Макарович Притика” – недостойна поведінка офіцерів, відсутність інтелектуальних інтересів, пияцтво, жорстокі жарти, які принижують колегу. В основі сюжету комедійні мотиви й ситуації, в комедійних аспектах висвітлено й характери. Повість має міцний, добре розвинений сюжет із несподіваними ходами, винахідливою інтригою. Комедійний мотив, який ліг в основу сюжету повісті, згодом був розроблений М. Рудницьким в оповіданні “Як я писав листи до себе самого” (збірка “Дев’ять любовних історій”). У підґрунті гумористичних колізій закладено мотив амбівалентності почуттів. За З. Фрейдом, почуття любові, дружби можуть переходити у свою протилежність – ненависть і ворожнечу. В повісті Т. Зіньківського й показано цей перехід у стосунках двох приятелів-офіцерів. Аналогічний мотив по-своєму пізніше опрацює В. Винниченко в оповідання “Щось більше за нас”. Завважимо, що Т. Зіньківський взагалі звертається до деяких тем і мотивів, сюжетів раніше, ніж інші письменники.

Тло повісті “Моншер-козаче” – це середовище військовослужбовців нижчого рангу, які претендують на вищий ранг, і своєю малоосвіченістю всіляко декорують, підфарбовуючись у “підпанковий колір”. Ця ерзацкультура найяскравіше виявляється в мові персонажів – українсько-російському суржикові, подекуди “присмаченому” претензійними полонізмами та франкізмами.

У повісті “Моншер-козаче” Т. Зіньківський, як, мабуть, ніхто в українській літературі, тонко зобразив психологію заздрощів. Наратор з одного боку усвідомлює глибину своєї підлості, зради приятеля, а з другого боку якась непереможна підсвідома сила штовхає його на цей моральний злочин. Після його скоєння наратор виявляє каяття, але читач не схильний в це вірити. Комедія набула рис трагікомедії. Крах ілюзій Яся – глибокий психологічний стрес – наратор описує вже без іронії і злорадства. Психологічний стан Яся змальовано реалістично, без перебільшення, по-мистецьки лаконічно й витончено. Залучивши прийом екстервентного психологізму – зображення внутрішнього стану людини через деталі зовнішнього вияву – через рухи, жести, вираз очей, через закам’янілість, тощо, письменник зумів відтворити стан приголомшення героя раптовим, несподіваним повідомленням, котре перекреслило всі плани, надії, мрії.

Підсумовуючи аналіз твору, дисертант відзначає, що повість “Моншер-козаче” – визначний художній здобуток Т. Зіньківського. Це твір скомплікованого жанру, з гумористично-комедійними ситуаціями і характерами, з ефективними прийомами новелістичної поетики, зі складною системою засобів нарації та стильовими модифікаціями. Белетрист досягнув високого рівня, і хоч життя його обірвалося на найвищій ноті, він дав ряд творів, в яких можна спостерегти новаторські тенденції. Недаремно І. Франко зарахував Зіньківського до когорти молодих талановитих українських письменників того часу.

Художній світ Т. Зіньківського видимий і пластичний. Письменник відчув нові віяння, пов’язані з тими змінами, які заходили у прозових жанрах світової літератури. Він зробив чималий внесок у проблему модифікації жанрів малої прози. Передісторії, широкі описи зовнішності персонажів, розгорнуті побутові й пейзажні малюнки поступаються місцем психологізованим способам зображення. Здобутки попередників засвоєні й збагачені Зіньківським у сюжетиці, динаміці образної системи, в манері викладу, яка іноді набувала патетико-публіцистичного забарвлення. Художні принципи Т. Зіньківського стали здобутком українського оповідання 80-х рр. ХІХ ст.

Зіньківський передчував естетичний досвід нової доби, незрідка розробляв мотиви й сюжети, які згодом відкривали для себе й інші українські митці. Інтерес до відтворення екзистенційної сутності людини зорієнтував письменника на художнє дослідження буття української людини.

У четвертому розділі реферованої дисертаційної роботи – “Фольклористичні, публіцистичні та філософські праці Т. Зіньківського в контексті національних змагань останньої чверті ХІХ століття” – розглядаються не вивчені аспекти діяльності Т. Зіньківського як фольклориста, мовознавця, публіциста в тісному зв’язку із суспільно-політичними та культурними процесами того часу.

У першому підрозділі “Фольклористична спадщина Т. Зіньківського у контексті актуальних завдань українського народознавства” досліджено шлях становлення Т. Зіньківського-фольклориста – від збирання й записування фольклору (одеський період, Умань), спроб характеризувати народнопоетичні твори з погляду їх суспільної значущості до трактування фольклору як феномену національного духу та історичної пам’яті народу, як комплексу суспільних, етико-виховних, історичних, політичних, правових норм і принципів, індивідуальних вражень і переживань.

На основі архівних матеріалів, більшість з яких уперше вводиться в науковий обіг, характеризується фольклористичний спадок Т. Зіньківського, умовно поділений нами на три групи: 1) зібрані та публіковані першоджерельні матеріали, 2) дослідження їх, 3) оцінки та проблемні інформації з питань народознавства.

Особливу увагу приділено висвітленню моментів, які органічно вписуються в сучасну проблематику українознавства, екстраполюються на актуальні проблеми. Автор реферованої роботи розглядає ряд істотних положень, пов’язаних із загальною ситуацією українського народознавства кінця ХІХ ст., наголошуючи на тому новому, що вніс Т. Зіньківський в цю галузь. За широтою і глибиною розуміння естетичних засад і художніх особливостей фольклору, його внутрішніх закономірностей, цілей і призначення, Т. Зіньківського можна поставити поряд з П. Кулішем і Б. Грінченком.

Т. Зіньківський був добре обізнаний з національною та зарубіжною методологією дослідження фольклору. Так, він знав праці англійських учених Тейлора і Ленга, зокрема теорію самозародження сюжетів та образів на основі спільних особливостей людської психіки, що прийшла на зміну “теорії запозичень”. Він стежив за успіхами компаративістики, вітав методику О. Веселовського, поділяв погляди О. Потебні. Добру орієнтацію в новинах європейської фольклористики засвідчують листи Т. Зіньківського до В. Кравченка. Рецепція західноєвропейської традиції у свідомості письменника відбувалася під потужним впливом національної школи. Фольклорно-етнографічні студії дослідник вважав тим ембріоном, з якого виростає наука про поезію й літературу в цілому, мав намір створити бібліографічний покажчик фольклору на кшталт літературного покажчика М. Комарова. У колі наукових інтересів Т. Зіньківського – студіювання духовної культури народу, обрядів, звичаїв та зв’язаних з ними пісень, приповідок, замовлянь, оповідань, казок. Він ретельно виписує тематичну програму збирацької роботи й радить товаришеві звернути особливу увагу на календарно-обрядові матеріали і зізнається: “Я хотів би скласти український календар, але ті матеріали, які можна уже знайти в друкованих уже працях, не повні далеко й можна багацько чого ще бажати. Цікаво б записувати легенди про святих, св. Петра, Богородицю тощо, яких ще немало ходить між народом нашим”[9].

У піснях він бачив джерело натхнення, яке наснажувало народ на протистояння ворогам. Фольклористичні студії Т. Зіньківського невіддільні від його громадсько-політичної, освітньої, публіцистичної та загальнокультурологічної діяльності. Студіювання етнографії він уважав неодмінним громадянським обов’язком. Дослідник не залишив спеціальної теоретичної праці з фольклористики, проте висловив цікаві думки про методи дослідження, особливості розвитку етнографії, намагався дати характеристику основних віх в історії етнографічної науки в світі. Так, у листі до В. Кравченка він писав: “Я почав з того, що то таке є наука етнографія, які потреби її породили, її вага і прочеє. Потім кинув історичний погляд на стан сеї науки у різні доби, у греків, у римлян, в середні віки і в теперішні часи. Притягнув сюди і Геродота, і Тацита, і Тейлора, і Леббока, а потім уже коротенько списав племена, де живуть і які”[10].

Виразно проглядаються симпатії Зіньківського до еволюційно-психологічного напряму, що виробився в західноєвропейській етнографії завдяки працям Бастіана, Тейлора, Леббока, Мак-Ленана, а в російській – Кулішера, Смирнова, Шашкова та ін. Прихильники цієї школи ставили за мету об’єктивно пізнавати дійсність, з’ясовували загальні закономірності в історії культури людства. Розуміючи значення наукового методу у фольклористиці, український автор старанно вивчав і критично розглядав існуючі на той час у гуманітарних науках теорії, методи і школи. В ІР НБУВ зберігається “Прошеніє” від 13 травня 1889 р. Т. Зіньківського до голови Управління у справах друку про дозвіл видавати 6 разів на рік “повременный южнорусский” збірник під назвою “Слово”, який охоплював би етнографію Південної Росії, вміщував пісні, легенди, казки та інші етнографічні матеріали в автентичному вигляді й у науковій обробці. Але навіть такий обмежений напрям журналу не дістав дозволу цензури. У студіюванні етнографічного матеріалу Т. Зіньківський суворо дотримувався історичного методу. Діяльність у галузі народознавства він підпорядковував головній меті – боротьбі за соціальне й національне визволення та широкий культурний розвиток українського народу.

Другий підрозділ “Концепція національного питання в публіцистиці Т. Зіньківського” присвячений розглядові публіцистики письменника, пафос якої визначають два фактори: необхідність викриття репресивних дій царської влади проти українства; нагальна потреба виробити програму захисту національних соціальних і культурних інтересів за умов імперського гніту.

Публіцистична спадщина Т. Зіньківського невелика за обсягом, але дуже важлива своєю концептуальною цілісністю, глибиною аналізу порушених проблем, пристрасною відданістю українській справі, утвердженням української національної ідеї. У статті “Молода Україна, її становище і шлях” (1890) Т. Зіньківський на широкому історичному тлі аналізує становище української мови, літератури, перспективи національно-культурної автономії, порушує актуальну проблему української інтелігенції. Він твердив: від інтелектуального рівня, національної свідомості й діяльності інтелігенції залежить шлях політичного та культурного розвою України.