Трохим зіньківський в ідейно-естетичному контексті доби (стр. 4 )

У другому розділі “Творчість Т. Зіньківського в європейському контексті філософських та естетичних змагань доби” з’ясовано співвіднесеність творчої самобутності Т. Зіньківського із загальноєвропейським культурно-мистецьким процесом. Підвищення уваги письменників досліджуваного періоду до внутрішнього життя людини, її психології, змістило й естетичні орієнтири. Змінилися уявлення про прекрасне й корисне, про сам предмет і функції мистецтва, модифікувалися зображальні засоби, покликані відтворити психологічні аспекти людської поведінки. Відбувся поворот у світоглядно-філософській картині світу. Аналогічні процеси відбувалися й в українській літературі, розширювалися можливості художнього слова, удосконалювався його суспільно-естетичний діапазон.

Автор реферованої дисертаційної роботи виокремлює фактори, які справляли вплив на тодішню українську літературу:

1) функціонування кількох неусталених напрямів і стилів (романтизм, реалізм, натуралізм, неоромантизм, символізм, імпресіонізм тощо), їхня взаємодія;

2) переважання російських впливів на літературу Наддніпрянщини, західноєвропейських – на літературу Галичини.

У першому підрозділі “Творча аксіологія Т. Зіньківського в західноєв-ропейському контексті” висвітлено зацікавлення Зіньківського зарубіжною літературою. З’ясовано різні типи міжнаціональних літературних зв’язків (зовнішньо-конктактні, ґенетичні та історико-типологічні, аналогії, подібності, зближення); наголошено саме на творчому використанні традицій світової культури, на прагненні Т. Зіньківського якомога ширше ознайомити українського читача із творами кращих зарубіжних письменників у перекладах рідною мовою.

Засвоївши в Одеському училищі кілька іноземних мов, зокрема грецьку й латину, Зіньківський вже на вступних іспитах в академію бездоганно впорався з перекладом прози Саллюстія й поезії Овідія, з грецької – Геродота; робив спроби перекласти поеми Гомера, що зачаровували юнака мудрістю і простотою. Для класичної Греції, роздробленої на численні міста-держави, Гомер був символом культурної та духовної єдності, свідком спільного минулого і, найголовніше, речником, провідником загальнолюдських ідеалів. Проекція на розділену трьома імперіями Україну з її кобзарями-рапсодами проглядала цілком прозоро. Т. Зіньківського захоплювала міфологічна старовина, архаїчні вірування, стародавні форми суспільного життя, що дивовижно вписувалися в нову суспільну свідомість.

Зіньківський невтомно працював над тим, аби здобутки світової літератури зробити духовним надбанням рідного народу, перекладав твори з античної, французької, німецької, англійської, російської літератур. З великою радістю зустрів він появу “Одіссеї” Гомера в українському перекладі П. Ніщинського в 1889 р. і відгукнувся на неї схвальною рецензією у “Правді”.

В одній із статей Т. Зіньківський розгортає образ матері-України, забутої Богом, покинутої синами (“потоки інтелігенції течуть в різні моря, доповнюють здебільшого чужі води, лишаючи Україну без усякого духовного напою… І тепер, як колись, і ще надовго Україні зостається тільки нарікати: “Сини мої на чужині, На чужій роботі” [2, 83–84]), який кореспондує з образом скривавленої і зганьбленої матері-Італії Джакомо Леопарді з поезії “Spora il monumenta di Dante”, сини якої б’ються і помирають не за свою батьківщину, а за її тирана.

Добре знання іноземних мов, особисті контакти з діячами літератури і мистецтва відкрили Т. Зіньківському доступ до зарубіжної літератури й науки, насамперед французької. У його листах і публіцистиці зустрічаємо прізвища Вольтера, Золя, Беранже, Барб’є, Бальзака, Жорж Санд. Зіньківський захоплювався Віктором Гюго. Гуманізм французького письменника, його ідеї морального вдосконалення людини відповідно до християнських заповідей, обстоювання патріотичного обов’язку митця знайшли палкий відгук у Зіньківського, що яскраво виразилось у листах до Г. Сервичківської, майбутньої дружини. З В. Гюго та Францією частина молодої ґенерації пов’язували надію на свободу України (лист до Б. Грінченка від 10 лютого 1887 р. з Черкас) ще на початку 80-х рр., коли став відомий проект окремого українського князівства, розроблений Бісмарком. Ідея автономності України захопила Зіньківського, для якого проблема піднесення національної свідомості й українців була найживотрепетнішою. У цьому сенсі суголосність філософсько-естетичних концептів Т. Зіньківського і В. Гюго видається закономірною.

Іноземні мови прислужились Зіньківському при студіюванні наукових джерел із юриспруденції в ході підготовки дисертації, при вивченні фольклористики, філософії та літературознавства, написанні публіцистичних і наукових праць (“Тарас Шевченко в світлі європейської критики”, “Національне питання в Росії”, “Молода Україна, її становище і шлях”, “Штунда, українська раціоналістична секта”, “Фіхте-старший”). Так, готуючи реферат для шевченківських читань (“Тарас Шевченко в світлі європейської критики”), Зіньківський залучив до аналізу першоджерела, написані французькою, німецькою, польською (Батталія, Дюран, Каверау, Обріст, Равіта, Францоз) і російською (Бєлінський, Добролюбов, Пипін). Заслуговує на увагу те, що в шовіністичних випадах В. Бєлінського проти Шевченка та української культури назагал Зіньківський слушно вбачав певну тенденцію. Гносеологічний та аксіологічний підходи в інтерпретації літературних явищ дали змогу Зіньківському виразно схарактеризувати ставлення переважної більшості росіян до проявів ідентичності українців – від зверхньої поблажливості, упередженості, зневаги й аж до фанатичної ненависті.

Літературно-критичні оцінки Зіньківського ґрунтовані на діалектиці пізнавального і ціннісного підходів, спростовували культивовану концепцію меншовартості української мови, літератури й культури та конкретних письменників, насамперед Т. Шевченка. Скажімо, міркування М. Петрова стосовно того, що вся українська література, навіть “вся Шевченкова поезія не що, як тілько слідкування, убоге шкандибання за російською…” [2,48], Зіньківський вважав приниженням українців узагалі.

Доповідач висловлює захоплення австрійським критиком Францозом, який підкреслював уміння Шевченка природно відтворити селянську душу, зачаровувався Шевченковою “Мар’яною-черницею”, називаючи її “гомерівською працею в сценах”. Не оминає критичних зауваг Обріста, який вважає неприйнятним, неестетичним використання жахів і потворної жорстокості в епосі, але визнає Шевченків геніальний талант [2,72].

Сам реферат і дискусія навколо нього (дізнаємося про неї з листів Т. Зіньківського до Б. Грінченка, В. Кравченка) свідчать про належну зорієнтованість доповідача на перспективи розвитку української літератури в європейському культурному контексті. Вже доконаний Зіньківським вибір праць про Шевченка, їх системний аналіз характеризують його як доброго знавця проблеми, здатного схопити й синтезувати квінтесенцію першоджерела, варту уваги й популяризації в Україні; як талановитого аналітика, майстра історико-порівняльного методу, яким натоді оперували хіба що М. Драгоманов та І. Франко.

До критичної аксіології Т. Зіньківського, спрямованої на висвітлення прогресивних тенденцій світового мистецтва через феномен європейських літератур, долучені були також праці польських і чеських письменників, про що йдеться у другому підрозділі реферованого розділу “ Зіньківського зі cлов’янськими літературами”. Деякі матеріали про поляків, чехів, словаків, болгар Зіньківський використовував при складанні російсько-українського словника; багату наукову інформацію давали йому праці О. Потебні, О. Пипіна про слов’янський фольклор і літературу, україно-слов’янські взаємозв’язки (одну з яких – працю Пипіна “Эпизоды изъ малорусско-польских литературных отношений” – Зіньківський почав перекладати ще в Києві). Значну роль у вивченні польської мови та ознайомленні з доробком польських письменників і вчених відіграв однокурсник по військово-юридичній академії Б. Кутиловський. Обидва побратими цікавились літературою, історією, філософією, обмінювалися думками про прочитані твори, брали участь у заходах, організованих на відзначення важливих подій, літературних дат своїх народів. Б. Кутиловський вивчив українську мову, підтримував намагання української інтелігенції піднести престиж рідної мови, культури, поліпшити стосунки між українцями і поляками, українцями, поляками й росіянами. Сталі зв’язки з поляками для Зіньківського були своєрідним виходом у світ західноєвропейської літератури.

Проблему українсько-польських зв’язків Зіньківський розглядав на широкому історичному тлі, з урахуванням становища й розвитку національної мови, літератури, перспектив для національно-культурної автономії України. Чітко усвідомлював, яку велику “вагу в історії народу” має інтелігенція, її інтелектуальний рівень, національна свідомість. Із сумом відзначав поступову втрату “в своїм народі кореня” і фатальне поглиблення прірви між народом та інтелігентською верствою, яка, “починаючи з московської доби України”, намагається “стати поверх народу, загнуздати його і панувати через його криваву працю” [2, 84–85]. Після Люблінської унії 1569 р. українська інтелігенція “дуже швидко польщиться навіть”, занедбала інтереси України, а внаслідок “ласкавої московської протекції” взагалі відцуралася свого народу й стала швидко “московщитись”, “гальмувала поступ культури в рідному краї, занапастила політичну, а з тим і громадську волю свого народу і довела до того, що після 1000 літ культурного життя український народ … йде навмання без освічених поводирів, покинутий на поталу усякому хижому звірові-птиці” [2,85].

Т. Зіньківський закликав молоде покоління інтелігенції стати на шлях служіння своєму народові, взірець якого бачив у поляків і чехів. Не ідеалізуючи складні українсько-польські взаємини, бачив трагічність, несприйняття поляками українського питання, коли йшлося про державну самостійність України, але був далекий від думки переносити на польських письменників відповідальність за дії і вчинки можновладців. До того ж, українсько-польські стосунки в час особливо важкий для обох держав досягали певної солідарності (як це було на початку 60-х рр. після поразки польської революції і циркуляру Валуєва про заборону української мови).

Позбавлені державної самостійності, Польща й Україна зазнавали жорстокого обстрілу московської преси. Але тоді, як Г. Сенкевич видає роман “Вогнем і мечем”, пройнятий ворожим ставленням до українців, Є. Ожешко вивчає українську, перекладає оповідання “Два сини”, “Сон” Марка Вовчка і “Лірник” М. Старицького, залучає до перекладацької роботи польську молодь й проявляє незмінну увагу до літературного життя в Україні.