Трохим зіньківський в ідейно-естетичному контексті доби (стр. 5 )

Т. Зіньківський відзначає й інших популяризаторів української літератури, простежуючи інтерес поляків до творчості Т. Шевченка. Так, у рік смерті Кобзаря з’являються чудові переклади “Гайдамаків” та ряду інших його творів, а також студія про Совінського (1831–1887) “Тарас Шевченко. Студія Леонарда Совінського з додатком перекладу “Гайдамаків” (Вільно, 1861). Син польського шляхтича і українки-кріпачки, випускник історико-філологічного і медичного факультетів Київського університету, Л. Совінський став першим і найкращим перекладачем Т. Шевченка на польську мову і популяризатором його творів.

В авторефераті відзначено, що Л. Совінський не тільки переклав найбільш одіозні, з погляду феодально-шляхетської ідеології, твори Т. Шевченка. (“Гайдамаки”, “Тарасова ніч”). У своєму критичному розборі він по-новому представив польській громаді справжнього Шевченка-поета, в словах якого промовила душа, “заворожена колись в історичному організмі польському, і що, власне, з того минулого снує думи, овіяні попелом спільних руїн”. Л. Совінський закликав польського читача без упередження прочитати твори українця й завважити його “чудову й молодечу потужність” [2, ІІІ–ІУ].

Написана з любов’ю до Кобзаря, книжка Л. Совінського сприяла популяризації творчості Шевченка серед широких кіл читацької Польщі. За його прикладом пішли А. Гожалчинський (р. н. і см. невід), який в 1862 р. в друкарні Київського університету видав книжку перекладів Шевченка з передмовою, В. Сирокомля (1823–1862) – зробив, за винятком поеми “Гайдамаки” та кілька пропусків у поемі “Тарасова ніч”, переклад “Кобзаря” 1860 р., Г. Батталія (1846–1913). Монографія Г. Батталія польською мовою “Тарас Шевченко. Його життя і твори” (Львів, 1865) зацікавила Т. Зіньківського як найповніше узагальнення матеріалів про життєвий і творчий шлях Кобзаря, що мала велике значення для поляків.

Літературні контакти Т. Зіньківський розглядає на широкому політичному тлі. Він завважує, як у середині 80-х років ХІХ ст. якісно змінилася політика Росії щодо Польщі. Російські панславісти підносили гасло про звільнення “братів-слов’ян”, розуміючи під цим збереження кріпосницько-самодержавного ладу й посилення імперського впливу на інші слов’янські народи, які не входили до складу Росії. Європейські держави, що брали участь у поділах Польщі (Росія, Австрія, Прусія) вважали за самозрозуміле існування окремої польської національності й робили політичні та культурні поступки полякам. А українців царська Росія трактувала як нібито племінне відгалуження росіян, не допускаючи думки про існування окремої української нації. Він пише Б. Грінченкові, що “інтелігенція наша була покацаплена, така вона й тепер є, і не вона може видержувати пасивну борню, що спасає в люті часи народність – се не про неї писано. Поляки можуть спокійно ждати, але не ми – далеко куцому до зайця. Та й те сказати – хіба ж обставини для польського письменства і нашого можна рівняти?”[7] Аналіз взаємин Росії, Польщі та України виявив неабиякі здібності Зіньківського як політолога, його добру обізнаність в історії, чітку позицію українського патріота.

У статті “Національне питання в Росії” (1888) Т. Зіньківський розкриває репресивну політику царської Росії стосовно України, закликаючи слов’янські народи “на нашій тяжко сумній долі... збагнути, що то значить – “Славянские-ль ручьи сольются в русском море? Оно ль иссякнет? Вот вапрос”. Треба зауважити, що цей “вапрос” поставлено в 1831 році над домовиною сплюндрованої Польщі, котра як не як, а все слов’янський потік” [2, 21].

З чеською літературою та народною творчістю Зіньківський познайомився в Умані під час праці над словником під керівництвом М. Комарова. У 80-х роках ХІХ ст. численні періодичні видання Чехії друкували твори Шевченка, передусім такі поеми, як “Ян Гус (Єретик)”, “Кавказ”, “Сон”, “Наймичка” та ін. З листування довідуємося про контакти письменника з чехами за посередництвом членів петербурзького гуртка українців. Т. Зіньківський цінив високу культуру чехів, волелюбний нескорений дух, активну протидію гнобленню. Пояснюючи у листі до нареченої своє розуміння людського щастя, громадянського обов’язку, він бере за взірець чеського героя Яна Гуса.

Український мислитель не тільки декларує свою громадянську позицію, а й висловлює філософську думку, яка дивовижно перегукується із значно пізнішим твердженням засновника європейського екзистенціалізму М. Гайдеґґера: “Повернення себе з людей, тобто екзистенційне модифікування людино-самості у власне буття-самістю, має відбуватися як надолужування вибору. Але надолужування вибору означає обирання цього вибору, рішучість і здатність бути зі своєї самості”[8]. Рішучість бути самим собою, коли натовп вимагає підкоритися його волі – вибір і чеха Яна Гуса, й українця Т. Зіньківського, який осмислив цю рішучість, як філософську позицію.

Знаючи про славістичні інтенції Т. Зіньківського, Б. Грінченко запропонував йому “написати і у Галичині видати книжку, де була б виложена історія слов’янських надій на Р[осію] і щоразове фіаско усіх сподіваннів”. Книжка ця, вважав Грінченко, справила б “вплив і не тільки на наших галичан, а може й далі, бо чехи і ляхи починають цікавитися нашою літературою, а з їх чехам особливо потрібна була б така книга. То я оце й думаю, що нікому як тобі личить сюю книжку скомпонувати, бо: а) маєш кебету, б) маєш змогу здобути усі джерела і в) не лінивий, яко же прочії человецы (розумій: земляки)” [Лист до Т. Зіньківського (кін. серп. – поч. верес. 1889 р.). – Ф. ІІІ.– Од. зб. № 000].

Т. Зіньківський не встиг написати такої книжки, але його розвідка “Національне питання в Росії” – результат глибокого осмислення проблеми російсько-українсько-слов’янських зв’язків. Автор чітко сформулював свій висновок про деспотичність московської імперії: “Історія може зломити сей народ, але прогрес єго вдачі не змінить, сподіватись іншого – нехтувати тисячолітню історію і науку історичну світову” [2, 37].

Письменник виробив тверду позицію в цьому питанні. Знаменно, що він, на відміну від молодого І. Франка та М. Драгоманова, не бачив великої різниці між прихильниками старого царського режиму й російськими “лібералами”, адже ті й ті ніколи не бачили Україну в аспекті національної незалежності. Сміливо й переконливо Зіньківський опонував таким загальновизнаним в Європі авторитетам, як М. Драгоманов, І. Франко, О. Пипін. Йому не бракує їдкої іронії, сарказму й сатири для створення типу українофоба, коли в листі до Г. Сервичківської він дає нищівну характеристику статті Д. Піхна на сторінках “Киевского телеграфа”. Іронія, народні прислів’я, біблійні та античні образи, метафорика й “гоголівська” конкретність, – все це допомагає аргументувати чітку оцінку й складає зримий образ невтомного стража імперії, махрового патріота – за плату, інквізитора правди – за покликанням.

Літературознавчі критерії Т. Зіньківського – єдність художності й ідейного концепту, історичної правди й мистецького вимислу, як вони проявилися в його оцінках, висловлюваннях, аналітичних розборах, оглядових статтях, ґрунтувалися на діалектиці пізнавального та аксіологічного підходів. Письменник розвінчував філософію прагматизму з її протиставленням аксіологічних категорій пізнавальним. Можна виявити різні форми “присутності” немалого ряду європейських діячів літератури в художньому, критичному й публіцистичному доробку Зіньківського: принагідні, але продумані висловлювання в епістолярії; ремінісценції з творів зарубіжних письменників; типологічний підхід у зіставленні французької, німецької, польської та російської критики стосовно висвітлення наукових проблем; історичні та літературні аналогії; міні-рецензії, есе з приводу художнього твору, окремого образу; конкретного письменника чи державного діяча.

Т. Зіньківський системно аналізував спосіб мислення російських письменників, трактування ними загальнолюдських проблем, зокрема ж – українських. Останнє чітко простежується в його публіцистичних працях (“Тарас Шевченко в світлі європейської критики”, “Національне питання в Росії” та ін.), публічній полеміці з опонентами (“Лист до О. Пипіна”) та усних дискусіях. Об’єкт критичної мислі Зіньківського – М. Гоголь і М. Салтиков-Щедрін, Л. Толстой і Ф. Достоєвський, О. Пушкін і М. Некрасов та багато ін. Дотримуючись національно-демократичних поглядів на суспільне призначення літератури, Зіньківський вважав участь митця в національно-визвольному русі суспільним обов’язком, потребою духовного розвитку. Він не допускав зневаги до інших націй. Вимогливий до художнього рівня твору, до українських авторів ставився так же критично. Молодий український літератор осмислює художні явища в річищі порівняльно-історичного та культурно-історичного методів, відповідно до яких вивчення художнього явища здійснюється в широкому контексті національного й світового розвитку, конкретне дослідження пов’язується із соціологічним виміром тієї ідеологічної атмосфери, в якій з’явився художній твір, діяла певна літературна постать. Концепція зумовленості світогляду письменника його середовищем, що її дотримувався Зіньківський – як реаліст у художній творчості й переважно позитивіст у критичній, – чітко виявляється в аналізі проблеми нової людини І. Тургенєва. В образі Базарова Зіньківський вбачав художню непереконливість, а водночас відчуженість від свого Я. На думку дисертанта, у своїй прозі письменник поєднував реалізм із романтизмом, а в літературній критиці дотримувався культурно-історичного методу.

І. Тургенєв – один із небагатьох провідних російських письменників, який співчував українській інтелігенції у прагненні розвивати мову своєї нації, культуру й літературу, досягти рівноправності на всіх рівнях спілкування з росіянами. Згадаймо хоча б сприяння празькому виданню творів Т. Шевченка (1875). Саме він надихнув Е.-А. Дюрана (1838–1903), як твердив М. Драгоманов, написати статтю про Т. Шевченка в журналі “Revue des Deux Mondes” (1876, Т.15), уривки з якої переклав Т. Зіньківський у згадуваному рефераті про Тараса Шевченка.

Із листів Т. Зіньківського 1884–1886 рр. видно, що він був добре обізнаний з творами І. Тургенєва. Відомо, що ідеї та образи Тургенєва знайшли своє продовження в українській літературі (“Лихі люди” Панаса Мирного, “Хмари” І. Нечуя-Левицького, “Семен Жук і його родичі” О. Кониського, “Сонячний промінь” Б. Грінченка та ін.) і мали відгук серед читачів, особливо молодих. Зокрема, яскравою ілюстрацією є листи закоханого Трохима до дівчини з частими “виходами” на тургенєвські образи, назви творів або їх оцінку.