Трохим зіньківський в ідейно-естетичному контексті доби (стр. 3 )

Після судилища над СВУ (1930) ім’я Т. Зіньківського згадувалося рідко. Аж у 1964 р., у період “хрущовської відлиги”, бердянський краєзнавець Павло Архипенко (1900–2000) домігся включення намогильного пам’ятника письменника до державного реєстру пам’яток культури, клопотався про видання його творів, та, на жаль, безуспішно. В періодиці з’явилися статті М. Тараненка (1966), В. Скрипки (1971) з коротким життєписом Т. Зіньківського та побіжною оцінкою його художньої діяльності.

Однак репресії проти “українського буржуазного націоналізму”, що посилилися на початку 70-х р. ХХ ст., знову призупинили повернення письменника в український літературний процес. Горбачовська перебудова (80-і рр. ХХ ст.) відкрила доступ до архівів Т. Зіньківського. Професор Дніпропетровського університету А. Поповський присвятив мові письменника окремий розділ у монографії “Мова фольклору та художньої літератури Південної України ХІХ – початку ХХ ст.” (Дніпропетровськ, 1987), високо оцінивши його творчість. Зіньківського побіжно згадується у працях І. Денисюка, Б. Деркача, А. Животко, Н. Калениченко, В. Косяченка, М. Штепи, М. Яценка та ін. Актуальність ідей, проголошуваних Зіньківським, засвідчена також і тим інтересом, що виявляли до цієї постаті вчені вже в час незалежної України (90-і рр. ХХ ст.) – О. Забужко, В. Горський, М. Лук, А. й І. Бички, Вал. Шевчук та ін.

У кінці ХХ – на початку ХХІ ст. творчість Т. Зіньківського вже входить у сферу постійної уваги науковців, свідченням чого є статті С. Болтівця, О. Ємця, С. Кіраля, Л. Костецької, А. Погрібного, П. Соколова, Г. Школи. Письменникові присвячено публіцистичний есей Б. Пастуха, кандидатську дисертацію Л. Костецької; його твори й статті включено до вузівських підручників з історії літератури та філософії тощо.

Епістолярій Т. Зіньківського залишається поза науковим обігом, не перевидані жодного разу його твори, не впорядкований архів – тим-то з “творчістю цієї неординарної особистості обізнане вузеньке коло фахівців, хоч за аналітичністю мислення, широтою поглядів та злободенністю Т. Зіньківський досі не має рівних собі”, – твердить В. Скуратівський і закликає всіх, “хто щиро вболіває за нашу незалежну Україну”, а надто сучасних інтелігентів, прочитати розвідку Т. Зіньківського “Молода Україна, її становище і шлях”[4].

У другому підрозділі реферованої дисертаційної роботи “Національно-політичні та онтичні витоки формування світогляду Т. Зіньківського” простежується еволюція естетичного світогляду Т. Зіньківського в тісному зв’язку з розвитком громадської думки у країні; відзначається вплив на письменника науково-громадського життя тих міст, де йому доводилося мешкати, – Бердянська, Житомира, Києва, Одеси, Петербурга, Умані, Харкова, Черкас, а також вплив особистого спілкування з Б. Грінченком, М. Комаровим, М. Лисенком, Ф. Лебединцевим, Оленою Пчілкою, М. Старицьким та зі старогромадівцями – В. Антоновичем, М. Беренштамом, О. Кониським. В цій сприятливій атмосфері відбувалося формування національної свідомості Т. Зіньківського, осмислення ним актуальних проблем часу, літератури.

Виявлені архівні матеріали й листи дали дисертантові змогу документально простежити “хронологію” розвитку й становлення Т. Зіньківського – письменника, публіциста, мовознавця, філософа, розкрити поліконтекстність (факти, процеси та явища) його загальнодемократичного й національного самоствердження. Здійснений аналіз різних контекстів (від домашнього оточення – до вибору репрезентативних осіб, подій і фактів, пов’язаних із цими контекстами) поглибив осмислення істотних буттєвісних (онтичних) витоків цілісного світосприйняття митця – “тієї сфери, де конкретно-історичний час втрачає дискретність, факти набувають смислу незавершеної “події”, цінності зміщуються, а конечне увічнюється”[5].

Досліджуваний період в Україні – час найглухішої реакції, в колах інтелігенції панували песимістичні настрої розчарування, зневіри. У такій несприятливій атмосфері найменша лепта в українську справу набувала непересічного значення. П. Куліш висунув ідею поступового переростання українського народу з “нації етнографічної” в “націю політичну”, яку підтримала молода українська інтелігенція, вихована на західноєвропейських ідеях народності й демократизму. Т. Зіньківський продовжив розвиток націєтвірної думки; свою цілісну концепцію політичного поступу української інтелігенції він виклав у статті “Молода Україна, її становище і шлях” (1890). Як сприймали тоді автора, засвідчує анонімний рецензент Грінченківського видання “Писань Трохима Зіньківського” (1893): “…бачимо молодого 30-літнього чоловіка, так глибоко переконаного і настільки послідовного в своїх переконаннях, що мимоволі хочеться зачислити його до людей шістдесятих років”[6].

Вроджене національне почуття та добрі вчителі (С. Чорнобаєв у Бердянську, а згодом в Одесі учитель історії юнкерського училища Л. Смоленський ) навернули Т. Зіньківського до читання творів Т. Шевченка, П. Куліша, І. Котляревського, “Дон Кіхота” Сервантеса. Любов до рідної мови, до України дедалі міцніше базувалася на принципових засадах. У 13 років Зіньківський студіює праці Д. Щеглова “Історія соціальних систем”, “Католицизм у Росії” І. Толстого, Сен-Сімона, Фур’є, Фіхте та ін., цікавиться вченням Платона про вільну державу.

Майбутній письменник виховувався у духовно здоровій родині, в атмосфері взаєморозуміння й любові, поваги до праці. Від батьків перейняв він рідну мову, народні пісні та обряди. Природа українського півдня, що залишила сильний відбиток у душі підлітка, зосталася в пам’яті назавжди. Волелюбність і демократизм, наполегливе прагнення до всебічної емансипації людини й нації – провідні риси світогляду Т. Зіньківського, ґенетично успадковані від батьків, від тітки – хрещеної матері, яка уособлювала “той лагідний та щирий тип жіночий український, що причаровував до себе дитячу й не дитячу душу, чулу і вразливу” [1, ХІІ]. Шляхетність, почуття самоповаги, непокора супроти долі, відраза до зла і брехні, невпинний потяг до пізнання й освіти сформували тип ідеаліста, що виріс на моральних максимах, заповідях добра й честі, тип людини, що визнає одну святиню і всім життям належить їй – Україні.

Т. Зіньківський успішно закінчив початкову приходську школу (1872–1873) і поступив у Бердянське двокласне училище (1873–1876), де одержав добрі базові основи знань і здобув право на третій розряд щодо військової повинності. Феноменальна пам’ять, працьовитість звільнили хлопця від проблем із навчанням. Похвальний лист після закінчення кожного класу – результат його сумлінності. Він вступає до Феодосійського учительського інституту (у Карасубазарі, 1877), але хвороба очей змусила перервати навчання. На зібрані викладачами гроші Зіньківський поїхав на лікування до Харкова, де жив на випадкові заробітки (після операції).

Про харківське оточення тих років (1877–1879) Т. Зіньківського знаємо мало. Враховуючи постійну спрагу юнака до освіти, припускаємо, що він намагався читати літературу, осмислював прочитане. У Харкові завершується процес самовизначення Зіньківського. Продовжувати навчання в учительському інституті Трохим уже не міг (за віком) і вирішив “поступить вольноопределяющимся” в Керч – цей план здійснює в жовтні 1879 року. 11 місяців військових тортур припинились після вступу до юнкерського училища в Одесі (1880). Талановитий учитель історії Л. Смоленський дав юнакові універсально-історичні поняття, що лягли в основу його розуміння українсько-російських відносин як протистояння колонії та метрополії.

Смоленським національне самоусвідомлення Зіньківського уміло підтримав “адвокат української літератури” М. Комаров. Саме до Умані потрапив підпоручик Т. Зіньківський із своєю військовою частиною (1884). М. Комаров залучив молодого офіцера до укладання словника української мови, за його порадою перекладає твори М. Салтикова-Щедріна, розділи праці В. Антоновича “Історія великого князівства Литовського до смерті великого князя Ольгерда”, статтю О. Пипіна “Епізоди з малорусько-польських літературних відносин” тощо, пробує сам писати. Визріває думка про необхідність поглиблення освіти, й Зіньківський, екстерном склавши іспити на гімназійний атестат “доспілости”, успішно вступає до Петербурзької військово-юридичної академії (1887).

У третьому підрозділі реферованої дисертаційної роботи “Ідейний концепт діяльності Т. Зіньківського у Петербурзі (на матеріалі листування)” досліджується подальше зростання письменника – поширення сфери інтересів, художня, наукова та літературно-критична творчість. Осмислюється становлення індивідуальності митця, публіциста, громадського діяча в усіх аспектах: особистість, світогляд, ідейна домінанта, вироблення стилю.

Як особистість, що зберегла власну “самість” від загрози “людиносамості” натовпу (за М. Гайдеґґером), Т. Зіньківський, хоча й знесилюваний недугами, переживав духовне піднесення, – потерпаючи від хвороб, він поринав у метафізичний світ духовного вдосконалення і саме його вважав домінантою своєї долі. Керувався завжди покликом сумління – першопоштовхом екзистенційного розвитку людини (М. Гайдеґґер). “Любов до краю і народу”, “ненависть до всього негативного, шкодливого і зрадливого” [1, ХLУ] кликала його до діла. Він торував українські стежки в різноманітних царинах культурного життя – у белетристиці, публіцистиці, видавничій, театральній справі. У Петербурзі Т. Зіньківський нав’язав тісні контакти з гуртком українців, де читав доповіді, провадив дискусії. Збереження й утвердження українства в європейському колі народів стало основною метою молодого петербурзького юриста. Наполегливо йдучи до цієї мети, він творив самого себе – ерудованого, працьовитого інтелігента, відданого українській справі.

Зацікавлення Т. Зіньківського – письменника, літературознавця, літературного й театрального критика – охоплюють античний світ (Вергілій, Горацій, Езоп, Овідій, Плутарх), латинських і грецьких авторів християнської доби, нової Західної Європи (Байрон, Бернс, Боккаччіо, Гете, Данте, Дефо, Ч. Діккенс, Петрарка, Шекспір, Шіллер та ін.). Ясна річ, пильну увагу привертало рідне письменство – давня шкільна драма (М. Довгалевський, Гр. Кониський, Г. Сковорода), нова й новітня література (В. Барвінський, Ганна Барвінок, М. Гоголь, М. Драгоманов, І. Котляревський, М. Кропивницький, П. Куліш, І. Манжура, Олена Пчілка, В. Самійленко, М. Старицький, І. Франко, Леся Українка, Т. Шевченко та ін.). Цей ряд продовжують імена простудійованих фольклористів, мовознавців, літературознавців, філософів, істориків – П. Валері, О. Веселовський, Д. Дідро, Ф.-К. Міклошич, Ф. Ніцше, О. Огоновський, М. Петров, Платон, О. Потебня, М. Сумцов, Й.-Г. Фіхте-старший, Ціцерон та ін. Їхні праці юнак вивчав, перекладав, використовував у своїх науково-публіцистичних статтях; незрідка давав цим авторам влучні характеристики в листах. В епістолярії Т. Зіньківського вживаються латинські, німецькі, французькі фразеологізми, зустрічаємо імена Геракліта, Демокріта, Епікура, Платона, Орфея, Гомера, Гесіода та ін., роздуми, сповнені рефлексій, навіяних прочитаним, проводяться аналогії між подіями в Україні та Європі.