Трохим зіньківський в ідейно-естетичному контексті доби (стр. 7 )

Цей доробок проаналізовано в контексті конкретно біографічних рис, з урахуванням сукупності тих інтелектуальних і психологічних особливостей, що стали визначальними у відчутті світу як предметно-географічного та антрополого-біологічного феномена. Відтак відбулося формування нового типу літературного мислення, збагачувалися способи художнього моделювання й відтворення. У Т. Зіньківського помітно посилені аналітичне й синтетичне начала, психологічний аналіз. Цікавою є особа оповідача – це інтелектуально розвинена, яскраво окреслена індивідуальність, за світовідчуттям близька авторові.

Художній світ Т. Зіньківського поєднав традиційну й модерну манери письма, найвиразніше оприявнені в урізноманітненні типів оповідача (наратора), у своєрідно розроблених формах оповіді (нарації), зокрема змішаної, багатоваріантної монологічності, що розвивалася у трьох напрямах:

1) поглиблення внутрішнього монологу, коли оповідач дедалі більше занурюється в глибини свого Я і через рефлексії розкриває глибини людської душі (“Сон”, “Кудою йти?”). Суб’єктивізується мова, набуває більшої інтимності, долається книжна штучність. Така змішана монологічність представлена прозою інтровертного типу. Завдяки поглибленому психологізму реципієнтові розкривається внутрішній стан оповідача, мова набуває витонченості, точності;

2) порушення літературної норми в монолозі оповідача дає змогу передати мовну органіку дійових осіб, наблизитися до реальної мовної ситуації. Вплітаючи в оповіді голоси різних персонажів, письменник для більшої переконливості застосовував діалект, суржик, розмовну мову тощо (“На вулиці”, “Сидір Макарович Притика”, “Моншер-козаче”);

3) уникнення інших голосів, коли оповідь від третьої особи не допускає включення інших монологів чи діалогу (“Кудою йти?”).

одним із перших письменник перейнявся проблемою змішаного мовлення для втілення стихій міського середовища. Розуміючи, що українське прозове письмо повинно освоїти мовлення багатоликого міста, він виробив три правила, які згодом оформилися як естетичні принципи прози й допомогли сформувати мову інтелігента-інтелектуала: уникнення пасивної української просторічної лексики; органічне й тактовне введення до художнього тексту слів іншомовного походження; пошуки мови, яка характеризувала би різні прошарки суспільства й найповніше відповідає настроям доби.

Розкриття “духу часу” вимагало життєвої достовірності, поєднаної з художнім домислом, всебічного знайомства з історичними джерелами. умовно-романтична “Історична казка” написана із залученням матеріалу української історії. Історична й філософська аргументація порушеної проблеми викладена в оповіді автора-інтелектуала, але так, щоби досягти загальнодоступності. Наратор дуже близький до персонажів, але чітко виявлені його суспільна позиція, обстоювання національної єдності, інтелектуальна вищість. За алегоризмом персонажів, сюжетних ходів і ситуацій вгадуються перипетії та реалії української історії часів Руїни.

Традиційні засади моральності тут зазнають випробування не тільки в збройних сутичках із бандитськими ватагами, у протистоянні протилежних характерів чи грізної стихії, а в обставинах повсякденного життя, складного й драматичного, сповненого особистих психологічних колізій і конфліктів, що сублімуються в конфлікти соціальні (закріпачення і зубожіння народу) й політичні (ущемлення прав народу на свободу, на вільне користування Богом даною рідною мовою). характери, обставини, сам історичний процес, природні стихії, постають у творі як узагальнене, концептуальне відображення дійсності. Т. Зіньківський утверджує: участь окремої людини у творенні історії разом із народом є неодмінною; так утверджується самоцінність і національна зорієнтованість особи.

Т. Зіньківський добре розумів необхідність відходу літератури від побутовізму й хуторянства, потребу моделювання життя інтелігента. Вже в першому оповіданні “На вулиці” помітно, що письменник уникає традиційних способів обробки подібного сюжету, – він не хотів повторювати опис вулиці, започаткований М. Гоголем у “Вечорах на хуторі біля Диканьки” і підхоплений українською побутовою драмою кінця ХІХ ст. Він не сприймає ідилії українського села та його мешканців, нібито заклопотаних тільки танцями, співами, варениками і горілкою.

Риси нової манери письма проявляються в оповіданні не у віковій зміні учасників дійства (замість молоді – баби), не в локалізації місця (замість вулиці – “призьба”), а в “малюнках”, взятих із справжнього життя. Оповідна форма (я-оповідання) з визначальним суб’єктивним началом нагадувала манеру Г. Квітки-Основ’яненка: оклики, риторичні питання, різні звертання до читача, самохарактеристики, багатослів’я, перебивання оповіді (загальна риса у творах письменників різних стилістичних орієнтацій). Але підхопивши традиційну манеру, Т. Зіньківський переорієнтовує її на інше світобачення і змістові параметри; у тип наратора внесено нові риси з метою розширення способів моделювання дійсності.

Традиційна оповідь мудро-лукавого бесідника-оповідача (пасічник Панько у М. Гоголя, Грицько Основ’яненко у Г. Квітки, дівчина чи молодиця у Марка Вовчка) була адресована таким же селянам, як і оповідач, мова оповідача й мова слухачів не потребувала індивідуалізації, бо використовувалась ними як специфічна локальна сфера, відтак не осягала художнього відображення буття і свідомості, відтворення життя в його цілісності. Оповідач Т. Зіньківського – інтелігент-письменник – адресує свою розповідь городянам, письменним читачам. Він – інтелектуал, наділений автобіографічними рисами: високоосвічений, начитаний, добре зорієнтований у питаннях міжнародної політики, державного устрою, у суспільній атмосфері краю. Він володіє письменницьким хистом, стежить за літературою. Пізнавши село та його проблеми зсередини, він описує кілька цікавих епізодів із життя селян й адресує свою розповідь городянам, сподіваючись зацікавити тим, що привернуло його увагу.

Безфабульний автобіографічний твір “Сон” з авторським підзаголовком “Мрія” – це психологічний етюд, висвітлення переживань героя із приводу нерозділеного кохання, – своєрідне “Зів’яле листя” у прозі. Художній виклад об’єктивізований – від третьої особи, з погляду всеобізнаного автора, який спроможний глибоко зазирнути в душу героя. Василь Піддубний після бурхливих любовних переживань знаходить заспокоєння, збагнувши, що існує у світі інша, вічна любов: “матірня любов свята” (за словами І. Франка) і синівська любов до матері. Емоційні стани героя показано через сприйняття наратора, який описує й коментує плин свідомості юнака. Автор залучає й засоби екстервентного психологізму. У цьому творі Т. Зіньківський вміло залучає засоби фольклорної поетики, аби глибинно розкрити складний перебіг емоцій героя. Народна лексика гармонійно поєднується зі словами інтелігентського вжитку, з “чужим словом” німецької та французької поезії. Численні інверсії епітетів, ампліфікації надають викладові своєрідного ритму й тональності, що наближує твір до поезії в прозі. Т.Зіньківський одним із перших серед українських письменників звернувся до цього жанрового різновиду, який розроблявся згодом багатьма, він наближається до творів наступної генерації письменників, – тих, котрі, за спостереженням І. Франка, неначе засідають магічною лампою в душу героя й освітлюють її зсередини.

Психологічний етюд “Кудою йти? (Різдвяна повістка)” був одразу помічений читачами після його появи в “Зорі” (1891). М. Коцюбинський, М. Комаров, Ом. Огоновський, О. Кониський, В. Прокопович та ін. зачисляли цей твір до кращих надбань не лише Зіньківського-прозаїка, а й української літератури загалом.

Кульмінація сюжету “повістки” – психологічний злам у душі яничара, котрий вирішив повернутися до свого народу й служити своїй країні. У жодному прозовому творі Т. Зіньківського національна ідея не виражена так пристрасно, як у “різдвяній повістці”. Це – чи не найоригінальніший твір у типологічному ряду святочних оповідань Панаса Мирного, Олени Пчілки, М. Коцюбинського. Незвичайний тут легендарно-казковий матеріал. Як і в попередньому психологічному етюді “Сон (Мрія)”, наратор передає внутрішнє мовлення героя, пульсацію його палких роздумів, озвучених у формі патетичної публіцистики. Автор, як і в “Історичній казці” вдається до умовності (діалог героя з Римом, з ангелом біля ясел новонародженого Ісуса). Але в основі твору закладено історичні факти. Тло сюжету – Рим і Германія часу народження Христа – зорієнтоване на історію України, поневоленої “третім Римом” – Московською імперією. Літературна умовність твору розшифровується так же легко, як і в драмі “Оргія” Лесі Українки.

У зображенні ментальності римлян часів первісного християнства Зіньківський попередив пізніші твори – драму Лесі Українки “Руфін і Прісцілла”, роман “Quo vadis?” Г. Сенкевича. Автор аналізує особистість гладіатора – того, здавалось би, бездушного ката, патологічного вбивцю. Як і І. Франко (“На дні”), М. Коцюбинський (“Persona grata”) Т. Зіньківський “викрешує” іскру людяності в найзапеклішого злочинця. Письменника цікавить, з яких глибин душі в безжального гладіатора-яничара виринуло співчуття до власноруч зарізаного. “Зримщений” (неологізм автора за моделлю слова “зросійщений”) германець під впливом психологічного стресу прозріває, згадавши раптом, хто він є і звідки.

Ця центральна психологічна подія є пуантом, і власне з неї починається твір. У внутрішньому монолозі гладіатор усвідомлює своє ганебне яничарство, у споминах про дитинство бачимо, як формувався його національний менталітет. Засада вишколу манкуртів – денаціоналізація: свої боги, міфологія, релігія замінюються римськими, питоме ім’я – чужим (юнака назвали по-римському Люціюсом). У перекинчика виховують погорду до всього рідного – як до варварського, примітивного, утверджують поняття по вищість культури імперського язичницького Риму.

Юнак стає римським легіонером і підкоряє для імперії інші країни. У формі внутрішнього монологу, чи скоріше діалогу, прозрілий Люціюс полемізує із самим собою, із Римом – імперією зла. Люціюс як римський легіонер опиняється в містечку Вифлеємі і поклоняється новонародженому Богові. Переосмислюючи біблійний мотив, Т. Зіньківський надає йому апокрифічного тлумачення: вищою правдою є національна ідея. В оповіданні “Кудою йти?” Зіньківський одним із перших безстрашно й пристрастно порушив тему яничарства. Тут помітні й ті стильові ознаки, що з’явилися у “Сні (Мрії)”, але автор пішов далі у пошуках нових наративних нюансів.