Публічно-правовий спір у сфері інтелектуальної власності як предмет юрисдикції адміністративних судів (стр. 19 )

Актами індивідуального характеру, що можуть бути оскаржені в адміністративному суді можуть бути також розпорядження (приписи) окремих посадових осіб у сфері охорони та захисту інтелектуальної власності, зокрема державного інспектора з питань інтелектуальної власності Державної служби інтелектуальної власності України - суб'єктам господарювання щодо усунення порушень законодавства у сфері інтелектуальної власності, щодо застосування до суб'єктів господарювання у разі порушення ними законодавства про виробництво дисків спеціальних заходів в межах своїх повноважень. Так, зокрема, на виконання своїх повноважень інспектор має право: проводити огляд та вилучати у суб'єктів господарювання з метою вивчення на необхідний строк, але не більш як 30 днів, об'єкти права інтелектуальної власності у разі, коли є обґрунтована підстава підозрювати вчинення порушення вимог законодавства у сфері інтелектуальної власності; проводити перевірку та вилучати в разі потреби у суб'єктів господарювання на період до вирішення питання в судовому порядку носії, що містять об'єкти права інтелектуальної власності, а також перевіряти порядок здійснення технологічних процесів, господарських операцій, пов'язаних з виробництвом, розповсюдженням, прокатом, зберіганням, використанням та переміщенням зазначених носіїв тощо (пп. 6, 7 п. 7, пп. 3, 4 п. 8 Положення про державного інспектора з питань інтелектуальної власності).

До адміністративного суду можуть бути оскаржені не тільки рішення, дії суб’єкта владних повноважень у сфері інтелектуальної власності, а й бездіяльність. Так, відповідно до пп. 19 п. 4 Положення про Державну службу інтелектуальної власності України, до сфери повноважень служби належить, зокрема, видача документів для здійснення митного контролю та митного оформлення товарів, що переміщуються через митний кордон України. У випадку невиправданого затягування видачі таких документів заінтересована особа має право не тільки оскаржити вказану бездіяльність на підставі ч. 2 ст. 2 КАС України, але й заявити вимоги про стягнення в порядку адміністративного судочинства матеріальної та моральної шкоди, що завдана такою бездіяльністю (п. 27 Постанови ПВАСУ «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів»).

У практиці мають місце випадки оскарження не тільки актів індивідуального характеру у сфері інтелектуальної власності, але й нормативних актів. Так, Всеукраїнська громадська організація "Всеукраїнське агентство авторських прав", Всеукраїнська громадська організація "Всеукраїнське агентство з авторських та суміжних прав" звернулись до Міністерства освіти і науки України, треті особи - Державна служба інтелектуальної власності України, Об'єднання підприємств "Український музичний альянс", Міністерство юстиції України, із позовом про скасування наказу Міністерства освіти і науки України № 000 від 30.08.2013 р. «Про затвердження Порядку визначення уповноважених організацій колективного управління, які здійснюватимуть збирання і розподіл винагороди (роялті) за використання опублікованих з комерційною метою фонограм і відеограм». Зазначений позов задоволено частково [169].

Як відомо, юридична сила нормативного акту поширюється на широке коло осіб. У зв’язку із зазначеним привертає до себе увагу проблема розгляду публічно-правових спорів у сфері інтелектуальної власності за участі невизначеного кола осіб. Питання участі у судочинстві невизначеного кола осіб на сьогоднішній день досліджені, в основному, у галузі цивільного процесу. Так, на основі ґрунтовного аналізу існуючих наукових напрацювань у сфері цивільного процесу виокремлює ознаки невизначеного кола осіб як учасника провадження у цивільній справі: 1) коло таких осіб кількісно і персонально визначити неможливо, при цьому ймовірно, що воно є широким, тобто неможливо встановити всіх позивачів; 2) усі відповідні особи наділені загальним (єдиним), однотипним, але неперсоніфікованим інтересом; 3) предмет і підстава позову однакові для всіх ймовірних позивачів; 4) вимога щодо захисту їх прав, свобод та інтересів спрямовується до одного того ж самого відповідача, який є конкретно індивідуалізованим суб’єктом; 5) права, свободи та інтереси указаного кола осіб мають бути захищені одним способом [14]. Характеризуючи об’єкт судового захисту у справах за участю невизначеного кола осіб, наводить наукову позицію про те, що у таких справах ним виступає неперсоніфікований суспільний інтерес [14; 193]. Виходячи з наведеного дослідниця робить висновок, що невизначене коло осіб може виступати у цивільних справах тільки як позивач [14].

Слід визнати, що на сьогодні у практиці діяльності адміністративних судів у сфері захисту інтелектуальної власності такі справи майже не зустрічаються. Разом із тим, це не усуває актуальності цього питання. Адже подібні справи інколи мають місце в інших сферах публічно-правових відносин. Так, Заступник Генерального прокурора України звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Кабінету Міністрів України про визнання незаконним та нечинним п. 14 постанови Кабінету Міністрів України від 28.05.2008 року № 000 "Деякі питання соціального захисту окремих категорій громадян". Постановою окружного адміністративного суду м. Києва, залишеною без змін Вищим адміністративним судом України від 13.01.2010 р. (справа № 2а-14068/09/2670) позов задоволено [104]. З точки зору досліджуваного питання увагу привертає наступне. По-перше, спірним п. 14 цієї постанови зачіпається право окремих категорій працівників бюджетних установ на пільги (знижки) при сплаті комунальних послуг, зокрема щодо опалення та електропостачання. По-друге, як зазначено у цьому ж пункті, зазначені пільги (знижки) надаються за умови, «якщо розмір наданих пільг у грошовому еквіваленті разом із середньомісячним сукупним доходом пільговика за попередні шість місяців не перевищує 900 гривень» [29]. Перше положення свідчить про те, що вказаний нормативний акт зачіпає права щодо соціального забезпечення значного кола осіб. Друге положення свідчить про те, що вказана постанова безпосередньо не впливає на права та інтереси прокурора, адже на момент оскарження постанови законодавством було встановлено значно вищий розмір матеріального забезпечення прокурора, аніж той, що зазначено у постанові. Отже, прокурор не мав матеріальної юридичної заінтересованості у розгляді цієї справи. Разом із тим, у цій справі йому було надано статус саме позивача. У юридичній літературі позивач визначається як особа, яка звертається до суду за захистом своїх прав, свобод та інтересів [18, с. 669]. КАС України дещо доповнює зазначене визначення: відповідно до п. 8 ст. 3 КАС України, позивачем є особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано адміністративний позов до адміністративного суду, а також суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подана позовна заява до адміністративного суду. Не вдаючись до детального аналізу щодо доцільності надання прокурору такого статусу в адміністративній справі, слід зауважити, що це не впливає на наявність або відсутність у нього матеріальної юридичної заінтересованості, а також на те, що така заінтересованість має місце саме у тих осіб, яких зачіпає цей пункт і саме на захист прав яких подано цей позов. Отже, впевнений висновок щодо статусу прокурора у таких справах потребує додаткового обґрунтування.

Як зазначає Конституційний Суд України у своєму рішенні від 27.12.2001 р. /2001, нормативні акти стосуються не індивідуально визначених суб'єктів, а охоплюють їх широке коло. Законодавцю необхідно приділити окрему увагу правовій регламентації таких справ виходячи з також з того, що внаслідок поширення дії оскаржуваного нормативного акту на широке коло осіб, подібні справи мають достатньо значний соціальний ефект.

Стосовно спорів у сфері інтелектуальної власності актуальності розглядуваному питанню додає той факт, що у цій сфері існує значна кількість недержавних організацій. Зазначені організації у юридичній літературі поділяються на дві групи: 1) творчі громадські об’єднання; 2) організації, що спеціалізуються на сфері інтелектуальної власності. До першої групи віднесено такі організації, як: Національна спілка письменників України, Національна спілка кінематографістів України, Національна спілка театральних діячів України, Національна спілка архітекторів України, Національна спілка художників України тощо. До другої групи віднесено такі організації, як Всеукраїнська асоціація патентних повірених, Українська група Міжнародної асоціації з охорони промислової власності (АІРРІ), Всеукраїнська громадська організація «Антипіратський союз України», Коаліція з питань захисту прав інтелектуальної власності (CIPR) тощо [89, с. 106]. Слід відмітити, що усі заявлені організації є громадськими об’єднаннями, на які поширює свою дію Закон України «Про громадські об’єднання» від 22.03.2012 р. (далі – Закон «Про громадські об’єднання») [117]. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 21 цього Закону, для здійснення своєї мети (цілей) громадське об'єднання має право, зокрема, звертатися у порядку, визначеному законом, до органів державної влади (в тому числі – до адміністративних судів) із заявами (в тому числі – позовними [18, с. 307]). Предметом таких позовів може бути, зокрема, скасування або визнання нечинним нормативних актів (п. 1 ч. 4 ст. 105 КАС України). Отже, вдосконалення порядку розгляду публічно-правових спорів у сфері інтелектуальної власності за участі невизначеного кола осіб є перспективним напрямком. Найбільш важливими питаннями, що підлягають вирішенню при врегулюванні порядку розгляду таких спорів є: 1) визначення позивача, оскільки визначення, наведене у п. 8 ст. 3 КАС України видається достатньо штучним; 2) преюдиційності постанов адміністративних судів по таких спорах.

Виходячи з проведеного дослідження, предметом такого виду публічно-правового спору у сфері інтелектуальної власності, як спір про право можна визначити: публічний обов’язок суб’єкта владних повноважень вчинити певні дії або утриматись від певних дій. Такими діями може бути: 1) видання правових актів нормативного або індивідуального характеру; 2) видання актів індивідуального характеру у поєднанні із вжиттям певних заходів фактичного характеру (вчиненням дій) у випадках, передбачених законом. При цьому рішення, дії, бездіяльність суб’єкта владних повноважень можуть одночасно порушувати як публічні, так і приватні права особи.