Публічно-правовий спір у сфері інтелектуальної власності як предмет юрисдикції адміністративних судів (стр. 4 )

Для визначення сутності публічно-правового спору у сфері інтелектуальної власності базовою є загальна категорія публічно-правового спору. Ця категорія отримала своє закріплення як на доктринальному, так і, певною мірою, на законодавчому рівні. Щодо доктринального визначення, то однією з найбільш визнаних серед науковців на сьогодні є позиція , викладена у Великому енциклопедичному юридичному словнику виданому у 2012 році під редакцією . Публічно-правовий спір визначається як вид правових спорів, що виникають між учасниками публічно-правових відносин у зв’язку з порушенням, застосуванням чи тлумаченням норм публічних галузей права. Суперечності, які характеризують зміст публічно-правового спору, виражаються в розбіжності чи відмінності правових позицій учасників публічно-правових правовідносин з приводу їх прав і обов’язків або законності правозастосовного (адміністративного) або нормативного акта [18, с. 771]. Слід відмітити, що визначенню цього поняття приділялась увага також іншими вченими. Так, близькі за тематикою дослідження провели та Н. Є. Хлібороб. у своєму дисертаційному дослідженні на тему «Публічно-правовий спір як предмет юрисдикції адміністративних судів» (2012 р.) визначила публічно-правовий спір як протиріччя (юридичний конфлікт) між суб’єктами публічно-правових відносин, предметом якого є протиправна поведінка (рішення, дії або бездіяльність) суб’єкта владних повноважень, а підставою – факт порушення названим суб’єктом прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб або факт незаконного втручання в компетенцію іншого суб’єкта владних повноважень [199, с. 4]. В цілому схоже визначення публічно-правового спору навела Н. Є. Хлібороб, яка за результатами свого дослідження «Публічно-правовий спір як предмет юрисдикційної діяльності адміністративного суду» (2012р.) прийшла до висновку, що під таким спором необхідно розуміти юридичний конфлікт, що виникає у сфері реалізації публічної влади, одним з учасників якого є суб’єкт, що наділений публічно-владними повноваженнями [209, с. 14]. Слід відмітити, що на відміну від , Н. Є. Хлібороб не визначає у своїй дефініції ані предмета публічно-правового спору, ані підстави його виникнення. Разом із тим, подальший розгляд результатів дослідження Н. Є. Хлібороб дає підстави стверджувати, що стосовно сутності цих елементів публічно-правового спору позиції цих дослідниць в цілому співпадають [209, с. 14]. Не вдаючись до поглибленого аналізу співвідношення зазначених вище наукових позицій, доцільно відмітити, що усі вони збігаються у визначенні публічно-правового спору як суперечності або юридичного конфлікту двох сторін, причому правовідношення, з якого виник спір, є публічно-правовим, а сторони є дійсними або уявними суб’єктами цього правовідношення.

На законодавчому рівні публічно-правовий спір визначено у КАС України через поняття справи адміністративної юрисдикції. Так, під справою адміністративної юрисдикції розуміється переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України).

Отже, порівняно із доктринальним визначенням законодавець робить наголос саме на управлінському характері функцій, що виконуються суб’єктом владних повноважень. Відповідаючи на питання, що означає саме управлінський характер виконуваних функцій слід виходити з роз’яснень, що викладені у п. 3 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів» від 20.05.2013 р. № 8 (далі – Постанова ПВАСУ «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів») [151], відповідно до яких для цілей і завдань адміністративного судочинства владну управлінську функцію необхідно розуміти як діяльність усіх суб'єктів владних повноважень з виконання покладених на них Конституцією чи законами України завдань. Отже, із врахуванням зазначеної позиції можна стверджувати, що при визначенні публічно-правового спору як доктрина, так і судова практика виходять з одних і тих же засад. Слід однак зауважити, що за таких обставин певною мірою втрачає індивідуалізуюче значення термін «управлінський», що зустрічається в законодавчому визначенні публічно-правового спору.

Зазначене підтверджується також судовою практикою. Адже існує чимало прикладів поширення адміністративною юрисдикції на справи, які не пов’язані із спорами із суб’єктами саме «управління». Так, відповідно до п. 20 Постанови ПВАСУ «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів», публічно-правовими є спори між особою, на майно якої накладено арешт у виконавчому провадженні і яка не є боржником у цьому провадженні, та органом державної виконавчої служби - суб'єктом владних повноважень з приводу рішень, дій чи бездіяльності, прийнятих (вчинених) під час проведення опису та арешту майна, що не пов'язані з визнанням права власності на арештоване майно. Відповідно до п. 19.1 цієї ж постанови, на публічно-правові спори, стороною яких є Вища кваліфікаційна комісія нотаріату при Міністерстві юстиції України, і які стосуються: 1) виконання її завдань, а саме визначення рівня професійної підготовленості осіб, які мають намір займатися нотаріальною діяльністю; вирішення питання про анулювання свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю, а також 2) дій чи бездіяльності, що прийнято (допущено) під час виконання покладених завдань поширюється юрисдикція адміністративних судів [151].

Роз’яснення значення терміну «управління» знаходимо у Великому енциклопедичному юридичному словнику, виданому у 2012 році під редакцією (2012 р.). Управління розуміється як функція організованих систем (соціальних, біологічних, технічних), що забезпечує збереження їх структури і впорядкування відповідно до закономірностей функціонування. Як окремий вид управління вирізняється соціальне управління, яке характеризується впливом на свідомість і волю, а отже на інтереси людини щодо досягнення поставлених цілей. Невід’ємною функцією соціального управління визнається організаційна функція, яка нерозривно пов’язана з владоорганізуючою діяльністю. У такому контексті управління розуміється як, насамперед, організуюча діяльність держави [18, с. 947]. Отже, управління необхідно розуміти як, насамперед, організація чогось, діяльність, спрямована на збереження та розвиток певних структур. В наведених вище прикладах складно казати про те, що рішеннями, діями, бездіяльністю державного виконавця або Вищої кваліфікаційної комісії нотаріату безпосередньо організуються або розвиваються певні структури. Вказане міркування додатково підтверджується вже згаданим вище положенням п. 3 Постанови ПВАСУ «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів», відповідно до якого управління фактично прирівнюється до виконання відповідним суб’єктом своїх завдань та функцій, передбачених Конституцією та законами України.

У зв’язку із наведеним слід підтримати висловлені у юридичній літературі пропозиції щодо заміни терміну «владні управлінські функції» у п. 7 ст. 3 КАС України на інший термін, який не ставив би акцент саме на управлінському характері таких функцій [199, с. 14]. Щодо ж питання визначення конкретного терміну, який необхідно використовувати, слід зауважити наступне. , грунтуючись на підході , підтримує науковий підхід, за яким слід вживати термін «публічно-владні повноваження» [200, с. 62; 1, c. 23–24]. Такий підхід слід підтримати виходячи з наступного. Термін «влада» на сьогоднішній день розуміється у двох основних значеннях: 1) як волевиявлення народу або держави, її органів та посадових осіб з метою здійснення відповідних функцій і повноважень у порядку, передбаченому конституцією і законами країни; 2) у загальному розумінні, як здатність, право і можливість вирішальним чином впливати на діяльність і поведінку людей за допомогою волі, авторитету, права, насильства [21]. Відповідно до ч. ч. 6, 7 ст. 3 ГК України, у складі господарських відносин виділяються організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини. Організаційно-господарськими визначаються відносини, що складаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю. Внутрішньогосподарськими є відносини, що складаються між структурними підрозділами суб'єкта господарювання, та відносини суб'єкта господарювання з його структурними підрозділами. Висновки щодо сутності та особливостей організаційно-господарських повноважень можливим є дійти виходячи з аналізу ст. 176 ГК України. Як приклад організаційно-господарських відносин наводиться, зокрема, відносини, що складаються між суб'єктами господарювання, які разом організовують об'єднання підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих об'єднань чи товариств; між суб'єктами господарювання, у разі якщо один з них є щодо іншого дочірнім підприємством тощо. Якщо порівняти зазначені відносини та наведене вище визначення влади, то бачимо, що в них реалізується другий, «недержавний» аспект влади. Втім, не виникає жодних питань щодо доцільності розгляду спорів, що виникають з таких відносин господарськими судами, оскільки така влада не є державною, публічною. Тому наголос саме на публічному характері владних повноважень вбачається украй необхідним.

В аспекті напрямку цього дослідження слід зауважити, що значення визначення компетенції субєктів владних повноважень у сфері захисту прав інтелектуальної власності саме як публічно-владної зберігається. Адже у випадку виникнення спору, наприклад, між засновником субєкта господарювання та цим субєктом господарювання щодо належності прав інтелектуальної власності важливе значення матиме те, яким судом розглядатиметься такий спір: адміністративним чи господарським. Враховуючи наведене, доцільне обґрунтування змін до п. 7 ст. 3 КАС України в напрямку закріплення характеру компетенції суб’єкта владних повноважень як сторони публічно-правового спору як предмету юрисдикції адміністративних судів в КАС України. Зазначене досягається шляхом внесення змін до формулювання п. 7 ст. 3 КАС України, а саме заміни слів «владних управлінських функцій» словами «публічно-владних повноважень».