Публічно-правовий спір у сфері інтелектуальної власності як предмет юрисдикції адміністративних судів (стр. 24 )

Таким чином, окремі суб’єкти владних повноважень у сфері інтелектуальної власності можуть бути як суб’єктами захисту, так і суб’єктами охорони права інтелектуальної власності. Окрім Державної служби інтелектуальної власності України такими суб’єктами можливо також вважати інспектора цієї служби з питань інтелектуальної власності, Державну службу з охорони права на сорти рослин.

Проведене дослідження показало, що в структурі публічно-правового спору у сфері інтелектуальної власності слід виділяти наступні елементи: предмет, підстава виникнення та сторони.

Слід відмітити, що відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 109 КАС України, суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо, зокрема, у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав вже є судове рішення, яке набрало законної сили. Як зазначається в юридичній літературі, зазначена підстава для відмови у відкритті провадження у справі спрямована на усунення випадків повторного вирішення судом спорів, які вже розглянуті і остаточно вирішені по суті. Позови вважаються тотожними лише тоді, коли в них співпадають сторони, предмет і підстави. У випадку зміни хоча б одного з цих елементів позови вважаються не тотожними і суддя не вправі відмовити у відкритті провадження по справі [70]. Виходячи з наведеного, вказані елементи набувають ідентифікуючого значення стосовно конкретного публічно-правового спору.

Слід зауважити, що окремі дослідники визначають іншу структуру правових конфліктів або спорів. Так, визначає наступну структуру публічно-правового конфлікту в діяльності органів виконавчої влади: сторони (суб’єкти); предмет; зміст. Відносна близькість категорій «публічно-правовий конфлікт» та «публічно-правовий спір» надають підстави для сприйняття підходу ї для проведення цього дослідження. При вирішенні питання щодо доцільності виділення у публічно-правовому спорі у сфері інтелектуальної власності як предметі юрисдикції адміністративних судів такого елементу, як зміст доцільно зважати на наступне.

зміст публічно-правового конфлікту розуміє як окремий його елемент, що відтворює у собі сутнісні ознаки цього правового явища як конфліктного. Іншими словами, зміст виражає таку ознаку, як суперечність у взаємовідносинах сторін конфлікту. Висновок про доцільність виділення такого елементу в цілому вчена зробила внаслідок застосування методології структуралізму, а також враховуючи сутність публічних правовідносин, з яких виникає такий конфлікт. Значення ж такого елементу сформульоване під впливом аналізу наукових здобутків вітчизняних та зарубіжних вчених, що досліджували питання структури адміністративно-правових спорів та конфліктів, зокрема таких, як , О. В. Бойков, Н. В. Варламова, Н. Б. Пахоленко та інші [25, с. 31, 32]. Не оспорюючи актуальність зазначених результатів ї стосовно структури публічно-правового конфлікту, визнаючи їх обґрунтованість, слід відмітити про спірність виділення такого елементу у структурі публічно-правового спору у сфері інтелектуальної власності саме як предмету юрисдикції, виходячи з наступного. По-перше, як було визначено у попередньому підрозділі, предметом вказаного спору визначено залежно від його виду права, обов’язки або повноваження його сторін або однієї з сторін. Підставою виникнення такого спору визначено юридичні факти, які створюють у судді обґрунтоване суб’єктивне переконання про існування такого спору, визначальним з яких є позовна заява, але мають значення також інші дії сторін під час розгляду справи, які свідчать про те, що спір, а отже і предмет юрисдикції адміністративного суду, існує. Враховуючи наведене, стосовно публічно-правового спору як предмету судової юрисдикції і одночасно – підстави для відкриття і існування провадження висновку про існування суперечності можливо дійти виходячи з позовної заяви (інших документів або дій, що вчиняються протягом розгляду справи) та визначення у ній тих прав, які є предметом спору, тобто зміст як елемент охоплюється такими елементами, як предмет та підстава виникнення. По-друге, якщо зміст розуміти через терміни «суперечність», «протиборство» тощо, то такий елемент певною мірою втрачає ознаку самостійності, оскільки для суперечності необхідними є сторони, між якими вона існує та предмет суперечності. По-третє, слід зважати на вже розглянуте вище положення п. 2 ч. 1 ст. 109 КАС України щодо вирішення питання про тотожність позовів на підставі таких їх елементів, як предмет, підстава, зміст. Таким чином, на відміну від вказаних елементів, зміст втрачає своє практичне – ідентифікуюче значення.

Публічно-правовий спір як предмет юрисдикції адміністративного суду є категорією, що не лише існує до порушення провадження у справі і є підставою для вчинення цієї процесуальної дії. Не можна заперечувати те, що зазначений спір існує також протягом розгляду адміністративної справи і виступає підставою для продовження провадження у ній. У попередньому підрозділі предмет та підстава виникнення публічно-правового спору не випадково досліджувались не тільки з точки зору тверджень сторін, але й з точки зору предмету дослідження в суді. Зникнення публічно-правового спору внаслідок примирення сторін, відмови позивача від позову, визнання позову відповідачем за загальним правилом тягне за собою припинення провадження у справі. Тому, характеризуючи такий елемент як сторони, не можна не приділити уваги вираженню цього елементу в адміністративному судочинстві, протягом розгляду справи.

Обов’язковою умовою участі особи у адміністративному судочинстві в літературі визнається наявність адміністративної процесуальної правосуб’єктності, що складається з адміністративної процесуальної правоздатності та дієздатності [6, с. 173-174]. Адміністративна процесуальна правоздатність розуміється як: здатність мати процесуальні права та обов’язки в адміністративному судочинстві. Адміністративна процесуальна дієздатність розуміється як здатність особисто здійснювати свої права та обов’язки, а також довіряти ведення справи процесуальному представникові [6, с. 173-174]. Відповідно до ст. 6 КАС України, право на звернення до адміністративного суду належить, зокрема, як особі, яка вважає свої права порушеними, так і суб’єкту владних повноважень (у випадках, передбачених законом).

Як показало дослідження судової практики щодо розгляду публічно-правових спорів у сфері інтелектуальної власності, у таких справах характерною є участь суб’єктів владних повноважень як відповідачів.

Як правило, сторони публічно-правового спору у сфері інтелектуальної власності продовжують брати у ньому участь в суді в статусі відповідно позивача та відповідача. Разом із тим, в окремих випадках з цього правила існують винятки.

В юридичній літературі завжди підкреслювалась та особливість субєктивного права на задоволення позову, що неодмінною умовою його виникнення у конкретної особи є наявність особистої юридичної заінтересованості (за винятком випадків, встановлених законом). Так, загальновідомим є правило, що позов у компетенційному спорі не підлягає задоволенню, якщо не буде доведено, що оскаржувані дії зачіпають компетенцію позивача. Зазначене положення є наслідком іншого, більш загального для судочинства в цілому правила про те, що ніхто не має права займати суд справами, які не цікавлять його особисто. Заінтересованість позивача є його невід’ємною ознакою, а тому виникає питання щодо статусу такої особи у судовому процесі при розгляді компетенційного спору.

Іншим випадком, коли особа є стороною у публічно-правовому спорі, а щодо судового провадження її статус виявляється невизначеним є ситуація, коли фактично особа звертається до суду, а юридично право її на таке звернення належним чином не закріплене. Вказане стосується виключно суб’єктів владних повноважень як суб’єктів звернення до адміністративного суду із позовом. Така ситуація була детально висвітлена у підрозділі 2.1 на прикладі Державної служби інтелектуальної власності України, інспектора з питань інтелектуальної власності зазначеної служби, а також Державної служби з охорони прав на сорти рослин. Слід зауважити, що значення вказаної проблеми обумовлюється тим, що відсутність правового підґрунтя щодо звернення до суду з правової точки зору призводить до юридичного знецінення усіх дій суб’єкта владних повноважень, є перепоною для поширення на нього прав позивача, передбачених КАС України. Як наслідок, його не можна вважати позивачем у справі.

Привертає до себе увагу також те, що як було обґрунтовано у попередніх підрозділах, у спорах щодо визнання недійсними виданих охоронних документів або оспорення вчинених реєстраційних дій однією з сторін виступає суб’єкт владних повноважень, який прийняв зазначені рішення або вчинив дії. Разом із тим, як раніше було показано у прикладах справ, зокрема у підрозділі 2.1, достатньо часто відповідачем залучають не тільки суб’єкта владних повноважень, але й ту особу, яка на думку позивача, неправомірно використовує його право інтелектуальної власності. Більше того, в окремих юридичних джерелах [19] прямо зазначається, що основним відповідачем в таких справах виступає саме особа, яка використовує право інтелектуальної власності, хоча як було обґрунтовано у підрозділі 1.1, у першу чергу порушником прав інтелектуальної власності є саме суб’єкт владних повноважень, і саме він є стороною публічно-правового спору.

Останнє, що привертає до себе увагу – це правовий статус прокурора у випадках звернення до адміністративного суду із позовом про оскарження нормативного акту органу державної влади на виконання своїх повноважень. Приклад подібної справи наведено у підрозділі 2.2 [104]. Повноваження прокурора на звернення до адміністративного суду встановлено у ст. 36-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 р. (далі - Закон «Про прокуратуру») [165], а також у ч. 2 ст. 60 КАС України. Зі змісту зазначеної статті Закону «Про прокуратуру» можливо дійти висновку, що у випадку виявлення порушень прав фізичних або юридичних осіб певним нормативним актом, прокурор має право на звернення до суду щодо оскарження такого акта. Частина 2 ст. 60 КАС України дублює зазначене право прокурора стосовно відносин адміністративного судочинства.