Публічно-правовий спір у сфері інтелектуальної власності як предмет юрисдикції адміністративних судів (стр. 7 )

Щодо ж юридичної умови виникнення розглядуваного спору слід зауважити наступне. Як зазначається у юридичній літературі, зміст публічно-правового спору характеризується суперечністю, що виражається в розбіжності чи відмінності правових позицій учасників такого спору [18, с. 771]. Правова ж позиція ґрунтується, в першу чергу, на з’ясуванні або тлумаченні відповідних норм права. Тлумачення норм права розглядається як інтелектуально-вольова пізнавальна діяльність, що полягає у встановленні точного змісту (смислу) норми права і здійснюється за допомогою певних способів (прийомів) з метою правильного їх застосування та безпосередньої реалізації [188, с. 434]. Виходячи з зазначеного, попередньо юридичною умовою виникнення публічно-правового спору у сфері інтелектуальної власності як предмету адміністративної судової юрисдикції можливим є вважати наявність прогалин, колізій, неточностей, інших вад правового регулювання, що зумовлюють можливість неоднозначного тлумачення правових норм.

Разом із тим, наведеним не вичерпується характеристика умов виникнення зазначеної категорії публічно-правових спорів. Адже таке узагальнене визначення не конкретизує сферу зазначених норм, що значно знецінює практичне значення такого дослідження. Адже вдосконалювати законодавство можливо лише тоді, коли чітко відомо, в якій сфері необхідно це робити. Більш точну характеристику умов виникнення публічно-правових спорів можливо надати із врахуванням видів публічно-правових спорів у сфері інтелектуальної власності. На сьогоднішній день вченими неодноразово приділялась увага класифікації публічно-правових спорів в цілому. [199, с. 10-11; 209, с. 7; 18, с. 771; 16]. Разом із тим, враховуючи специфіку досліджуваної категорії спорів, доцільно за основу для їх класифікації взяти підхід ї, яка за критерієм їх предмету та правосуб’єктності учасників публічно-правових відносин, які мають право звернутись до адміністративного суду розрізняла наступні види конфліктів в діяльності органів влади: 1) спори про право; 2) компетенційні спори; 3) особливі спори (спори за зверненнями суб’єкта владних повноважень у випадках, встановлених законодавством) [25, с. 42]. Слід зауважити, що дослідження ї стосувалось юридичного конфлікту, а не публічно-правового спору. Разом із тим, зазначені два поняття є достатньо близькими за своїм змістом. Так, зокрема, публічно-правовим спором у сфері інтелектуальної власності як предмету юрисдикції адміністративного суду у попередньому підрозділі визначено суперечність, що виникає між учасниками публічних правовідносин щодо адміністративно-правового захисту права інтелектуальної власності у зв’язку із різним тлумаченням ними відповідних норм права. В юридичній літературі наводять наступні ознаки публічно-правового спору: 1) предметом такого спору є права та обов’язки суб’єктів публічно-правових відносин, який виникає у зв’язку зі здійсненням владних повноважень відповідними органами та посадовими особами; 2) обов’язковою стороною публічно-правового спору повинен бути орган (посадова особа), який наділений публічно-владними повноваженнями; сторонами можуть бути два органи публічної влади (компетенційний спір); підставою ініціювання може бути факт оскарження особою дій чи бездіяльності органів публічної влади; 4) ініціюється юридично значущою заявою (позовом), яка передбачена відповідними нормами права; і оформляє відповідні вимоги до однієї з сторін спору; 5) законодавчою основою розгляду і вирішення покладено право на оскарження неправомірних дій; 6) вирішується в межах певних правових процедур компетентним юрисдикційним органом [18, с. 771]. Якщо порівняти наведене поняття із викладеним вище поняттям юридичного конфлікту, то бачимо, що основні відмінності полягають у тому, що публічно-правовий спір виступає як підстава порушення діяльності компетентних органів щодо його розгляду, а юридичний конфлікт можливим є розглядати як зміст публічно-правового спору. Підстави для такого висновку дають, зокрема, перша, третя, четверта та п’ята ознаки публічно-правового спору. Отже, можемо констатувати, що зазначені поняття мають значну кількість спільних рис. Керуючись наведеним, а також враховуючи специфіку публічно-правових спорів у сфері інтелектуальної власності, доцільним та допустиме застосування класифікації, розробленої до систематизації публічно-правових спорів у сфері інтелектуальної власності.

До спорів про право відносить такі, як: спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності (п. 1 ч. 1 ст. 17 КАС України); спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби (п. 2 ч. 1 ст. 17 КАС України); спори щодо правовідносин, пов’язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму (п. 5 ч. 1 ст. 17 КАС України) [25, с. 42]. Правовою основною вирішення таких спорів адміністративними судами можливим є вказати положення ст. 55 Конституції України, зокрема, щодо гарантування кожному права на захист своїх прав та свобод, а також на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Виходячи з цього, адміністративний суд при вирішенні таких спорів повинен з’ясувати з одного боку, норми, що регламентують суб’єктивні права фізичних та юридичних осіб, а з іншого боку – норми, що визначають компетенцію суб’єкта владних повноважень, рішення дія або бездіяльність якого оскаржується. Так, ДСП "Чорнобильський спецкомбінат" пред'явило позов до Іванківської МДПІ ДПС України у Київській області з вимогою скасувати податкове повідомлення - рішення відповідача від 22.11.2012 № 000. Як з’ясувалось в результаті розгляду справи, вказаним суб’єктом владних повноважень було неправильно визначено об’єкт оподаткування, що призвело до неправильного нарахування суми податкового зобов’язання та нарахування штрафу щодо ДСП "Чорнобильський спецкомбінат". Зокрема, Київський апеляційний суд погодився із висновком суду першої інстанції, що саме платежі за користування авторським правом на комп'ютерні програми, а не платежі за користування комп'ютерними програмами визнаються податковим законодавством України як роялті. ДСП "Чорнобильський спецкомбінат" придбало програмне забезпечення, плата за використання якого й стала предметом розгляду, виключно для використання його самого, а не прав на нього. Постановою Київського окружного адміністративного суду від 14 червня 2013 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду України від 01.10.2013 р. № 000/222/13-а позовні вимоги задоволено частково [108]. В даній ситуації предметом дослідження суду стали, в першу чергу, норми, Податкового кодексу України від 02.12.2010 р. [86], що регламентують порядок нарахування податку, а також норми інших нормативних актів у сфері права інтелектуальної власності. Разом із тим, основою для розгляду подібних випадків є ч. 1 ст. 19 Конституції України, відповідно до якої правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Зазначена норма визначає порядок використання суб’єктивних прав і виконання обов’язків [45, с. 140]. У випадку неправомірного стягнення такого податку неминуче порушувались би основоположні права особи, зокрема такі, як право власності (ч. ч. 4, 5 ст. 41 Конституції України). Зазначене показує, що сферою, у якій знаходяться правові норми, що вступають у суперечність і є предметом спору в адміністративному суді, може бути і приватне право. Зазначене підтверджується також судовою практикою адміністративних судів. Так, відповідно до п. 27 Постанови ПВАСУ «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів»), вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративними судами, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Таким чином, адміністративний суд може поряд із питанням щодо законності рішення, дії, бездіяльності суб’єкта владних повноважень вирішити питання щодо відшкодування таким суб’єктом матеріальної та моральної шкоди, завданої таким рішення, дією чи бездіяльністю. Так, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_8 звернулись до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної служби інтелектуальної власності в якому, з урахуванням доповнень та уточнень позовних вимог просять: 1) визнати протиправним Рішення колегії Апеляційної палати Державної служби інтелектуальної власності України від 11 вересня 2013 року, яке затверджено Наказом Державної служби інтелектуальної власності України від 11 жовтня 2013 року про відмову у задоволенні заперечення ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_8 від 15.05.2013 та залишення чинним рішення Державної служби - від 05.02.2013 р. про відмову у видачі патенту на винахід «ІНФОРМАЦІЯ_1»; 2) зобов'язати Державну службу інтелектуальної власності України поновити порушені права ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_8, у відповідності до закону; 3) стягнути з Державної служби інтелектуальної власності України матеріальну та моральну шкоду. [110]. Таким чином, умовами виникнення окремих публічно-правових спорів у сфері інтелектуальної власності може бути наявність певних приватних прав осіб.

Наступним видом публічно-правових спорів у сфері інтелектуальної власності визначено компетенційні спори. У юридичній літературі вони характеризуються як спори між суб’єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління (публічної адміністрації), у тому числі делегованих повноважень [40, с. 136]. Завдання суду у компетенційних спорах визначається у юридичній літературі як розв’язання законодавчих колізій, що обумовили виникнення спору, а також усунення наслідків дублювання повноважень чи зловживання ними [40, с. 137]. Під компетенцією в юридичній літературі розуміється сукупність юридично встановлених повноважень (прав і обов’язків) публічно-владних органів, посадових осіб; коло питань, з яких вони мають право прийняття рішення [18, с. 388]. Враховуючи наведене, при вирішенні таких спорів суд теж, як і при вирішенні спорів попередньої групи, повинен дослідити норми у двох сферах, що становлять компетенцію органів (посадових осіб), що є сторонами компетенційного спору. Так, Черкаська обласна рада звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати незаконним та скасувати рішення Черкаської міської ради № 4-706 від 11 грудня 2008 року «Про створення комунального підприємства «Бюро технічної інвентаризації м. Черкаси». Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 20.01.2011 р. № 2а-17/10 у задоволенні позову було відмовлено. При винесенні рішення суд виходив з того, що по-перше, відповідач був наділений компетенцією на прийняття таких рішень, а по-друге, у позивача відповідна компетенція була відсутня. Зокрема, суд зазначив, що адміністративний позов, поданий на підставі п. 3 ч. 2 ст. 17 КАС України, підлягає задоволенню лише в тому випадку, якщо судом буде встановлено, що відповідачем було порушено компетенцію позивача як суб'єкта владних повноважень. У разі встановлення порушення відповідачем власної компетенції, яка не призвела до порушення компетенції та інтересів позивача позов задоволенню не підлягає. Тому, оскільки до компетенції позивача не відноситься прийняття подібних рішень, до прийняття таких рішень відповідачем не може порушити компетенцію та інтереси позивача [111].