Публічно-правовий спір у сфері інтелектуальної власності як предмет юрисдикції адміністративних судів (стр. 28 )

Умови фактичного характеру полягають у існуванні значного кола організацій, що займаються питаннями медіації в Україні: Львівська громадська організація Центр досліджень місцевого самоврядування [141], благодійна організація «Український центр порозуміння» [95]). Також можна відзначити Український центр медіації, що створено при Києво-Могилянській Бізнес Школі [62; 137]. Причому, перші дві організації надають інформаційну підтримку розвитку медіації в Україні, а Український центр медіації пропонує безпосередньо послуги з медіації.

З іншого боку, є також фактори, що заважають запровадженню медіації, які носять як доктринальний, так і фактичний характер. Яскравим прикладом першого фактору є висновок Комітету Верховної Ради України з питань верховенства права та правосуддя до проекту закону України "Про медіацію" від 26.06.2013 р. № 000а, де зазначено, що зміни до КАС України, спрямовані на запровадження такої підстави для закриття провадження в адміністративній справі, як медіація, не можуть застосовуватись у сфері публічного владного управління, оскільки принципи медіації не узгоджуються з конституційними засадами організації та діяльності апарату публічної влади, який має владний статус, імперативність його волевиявлення для іншої сторони в медіаційному процесі на основі законодавства [20]. Щодо ж чинників фактичного характеру, то на практиці слід відмітити найрішучіше прагнення суб’єкта владних повноважень до відстоювання своєї позиції та, як правило, небажання йти на компроміс. Зазначене підтверджується також даними статистики розгляду справ судами щодо співвідношення кількості винесених судових рішень (по суті спору) та поданих апеляційних скарг на судові рішення у цивільному, господарському та адміністративному судочинствах у першому півріччі 2013 року: у цивільних справах - 329,9 тис. та 63,3 тис.; у господарських - 32,9 тис. та 18 тис. (як на рішення, так і на ухвалу); у адміністративних - 123,4 тис. та 103,4 тис. відповідно [10].

Щодо позиції, викладеної у зазначеному вище висновку можна відповісти слушною точкою зору (і ця позиція більше відповідає міжнародному досвіду вирішення публічно-правових спорів) про те, що досягнення компромісу між органом публічної адміністрації та громадянином є одним із пріоритетів діяльності держави та органів місцевого самоврядування, виходячи з положень ст. 3 Конституції України, а також таких принципів державної служби та служби в органах місцевого самоврядування, як служіння народу України, гуманізму і соціальної справедливості, а також пріоритету прав людини і громадянина [55].

Щодо ж «принципової» позиції, що займається суб’єктом владних повноважень стосовно свого рішення в конкретній ситуації, то для запобігання таким явищам достатньо внести зміни до адміністративного матеріального законодавства в напрямку запровадження обов’язку суб’єктів владних повноважень у сфері інтелектуальної власності (їх посадових осіб) щодо сприяння особам у застосуванні медіації. Гарантією виконання зазначеного обов’язку доцільно закріпити дисциплінарну відповідальність за його нехтування. Підставою для застосування такої відповідальності доцільно встановити наступний фактичний склад: 1) звернення особи до суб’єкта владних повноважень із запрошенням до медіації; 2) відмова суб’єкта владних повноважень; 3) наявність рішення адміністративного суду щодо скасування рішення суб’єкта владних повноважень або визнання його нечинним. Зазначені зміни пропонується внести до основних нормативних актів, що регламентують правовий статус відповідних суб’єктів владних повноважень, наприклад до Законів «Про центральні органи виконавчої влади», «Про місцеві державні адміністрації», «Про місцеве самоврядування в Україні», Закону України «Про Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ України» від 22.02.2006 р. [123] тощо. Зазначена новела узгоджується із досвідом застосування медіації у публічно-правових спорах у США [54].

В юридичних публікаціях відмічається, що «медіабельними» є категорії публічно-правових спорів, передбачені п. п. 1, 2, 5 ч. 2 ст. 17 КАС України [55]. В аспекті правовідносин інтелектуальної власності найбільший інтерес представляють спори, передбачені п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України, а саме зазначені вище спори щодо розміру штрафу, передбаченого ст. 104-1 КУпАП. Крім того, увагу привертає до себе такий адміністративний орган, як вже згадувана у попередніх підрозділах Апеляційна палата Державної служби інтелектуальної власності України. Нагадаємо, що до її компетенції входить розгляд справ щодо розгляду заперечень проти рішень Державної служби щодо набуття прав на об'єкти інтелектуальної власності та заяв щодо визнання знака добре відомим в Україні (п. 1.2 Регламенту Апеляційної палати Державного департаменту інтелектуальної власності). Зазначені справи є достатньо складними за колом обставин, що мають бути встановлені для прийняття рішення. Слід врахувати також наявність значної кількості спеціалізованої технічної та іншої інформації, що використовується при вирішенні таких справ. Враховуючи наведене, не виключається існування потенціалу для примирення у таких справах.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 КАС України, суд перевіряє рішення суб’єкта владних повноважень на відповідність таким критеріям, як законність та обґрунтованість, добросовісність, безсторонність, розсудливість тощо. У випадку виникнення у особи сумнівів у відповідності прийнятого щодо неї рішення зазначеним критеріям, вона може викласти відповідні міркування у заяві, ініціювавши тим самим медіаційну процедуру. Як вже зазначалось вище, те, що рішення вже прийнято, за пропонованою процедурою (затвердження судом медіаційної угоди) не вбачається перешкодою для примирення. Тому для вирішення окремих категорій публічно-правових спорів у сфері інтелектуальної власності медіація є доречним і можливим способом їх вирішення.

Останнім напрямком врахування світового досвіду вирішення публічно-правових спорів у сфері інтелектуальної власності доцільне врахування окремих положень Угоди ТРІПС, зокрема стосовно забезпечення позову по таких категоріях публічно-правових спорів. Відповідно до ч. 1 ст. 48 Угоди ТРІПС, органи судової влади повинні мати право наказувати стороні, за вимогою якої були вжиті заходи, і яка зловживає процедурами контролю, надати іншій стороні адекватну компенсацію за шкоду, завдану їй внаслідок такого зловживання. Практика розгляду судами спорів у сфері інтелектуальної власності свідчить про підвищену актуальність застосування таких заходів забезпечення позову у публічно-правових спорах щодо порушення права інтелектуальної власності, які можуть призвести до істотних збитків у осіб, щодо яких вони застосовуються або інших осіб. Це такі способи забезпечення позову, як арешт, зупинення продукції на митниці (недопущення її до обігу). В окремих випадках, за позовами до державних органів у сфері інтелектуальної власності, мають місце також клопотання про застосування таких заходів забезпечення позову, як заборона суб’єкту владних повноважень видавати свідоцтва третім особам [114], або заборона третій особі у справі відчужувати свідоцтво [115]. Аналіз відповідних положень (ст. ст. 117, 118 КАС України) свідчить, що КАС України не передбачає відшкодування збитків, завданих відповідачеві або третім особам заходами забезпечення позову. Слід відмітити, що в юридичній літературі не заперечується можливість пред’явлення такої вимоги в порядку адміністративного судочинства [71]. Водночас, слід звернути увагу, що відповідні положення мають місце як в ЦПК України, так і в ГПК України [28; 213]. Так, відповідно до ч. 1 ст. 155 ЦПК України, у разі скасування заходів забезпечення позову, набрання законної сили рішенням про відмову у задоволенні позову чи ухвалою про закриття провадження у справі або залишення заяви без розгляду особа, щодо якої вжито заходи забезпечення позову, має право на відшкодування збитків, завданих забезпеченням позову. Відповідно до ч. 1 ст. 43-10 ГПК України, у випадку припинення запобіжних заходів або у випадку відмови заявника від позову, або у випадку набрання законної сили рішенням щодо відмови у задоволенні позову особа, щодо якої вжито запобіжні заходи, має право на відшкодування шкоди, завданої вжиттям цих заходів. Тому логічним є внесення відповідних змін і до КАС України.

Отже, внаслідок особливого характеру способів забезпечення позову, що застосовуються у публічно-правових спорах у сфері права інтелектуальної власності доцільним є введення до КАС України норм, що надавали б судді повноваження вирішувати питання про відшкодування збитків, завданих заходами забезпечення позову у разі скасування заходів забезпечення позову, набрання законної сили рішенням про відмову у задоволенні позову чи ухвалою про закриття провадження у справі або залишення заяви без розгляду.

Додатково слід відмітити, що загальні положення щодо відшкодування шкоди регламентуються виключно ЦК України, зокрема ст. ст. 1166, 1167. Частиною 4 ст. 1166 ЦК України встановлено право на відшкодування шкоди правомірними діями. Зазначається, що таке відшкодування надається у випадках, передбачених ЦК України та іншими законами України. Разом із тим, законодавством України (окрім зазначених вище норм ЦПК України та ГПК України) не передбачається можливість відшкодуванням збитків, завданих зловживанням права на забезпечення позову, зокрема в адміністративному судочинстві. Тому відсутність вказаних вище доповнень до КАС України створює поле для зловживань і надає судді можливість відмовляти відповідачу, третій особі у відшкодуванні таких збитків, навіть при очевидній неправомірності забезпечувальних заходів, мотивуючи це ч. 2 ст. 19 Конституції України.

Таким чином, проведене дослідження дозволяє виділити наступні напрямки врахування міжнародного досвіду вирішення публічно-правових спорів у сфері інтелектуальної власності:

1)  вирішення питань щодо запровадження спеціальних судів щодо вирішення публічно-правових спорів у сфері інтелектуальної власності;

2)  вдосконалення правового регулювання альтернативних (позасудових) процедур вирішення зазначеної категорії спорів, зокрема медіації;

3)  врахування окремих положень Угоди ТРІПС, зокрема стосовно права на відшкодування шкоди, завданої забезпечення позову по таких категоріях публічно-правових спорів, в окремих випадках.