Публічно-правовий спір у сфері інтелектуальної власності як предмет юрисдикції адміністративних судів (стр. 30 )

Розглядаючи сутність зазначеного звернення, слід звернути увагу на наступне. Суб’єкт владних повноважень в таких випадках звертається до суду на підставі прямої зобов’язуючої норми закону. Так, наприклад, відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 37 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність», за порушення цього або пов'язаних з ним законів України до суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності або іноземних суб'єктів господарської діяльності можуть бути застосовані спеціальні санкції. Ці санкції можуть бути застосовані, зокрема за рішенням суду. Таку норму доцільно вважати правовою підставою відповідних звернень субєкта владних повноважень. Фактичною ж підставою звернення є юридичні факти, що передбачені відповідною гіпотезою норми права, що передбачає юридичну відповідальність. Так, у зазначеній нормі можливим є виділити такі основні юридичні факти: 1) порушення законодавства у сфері зовнішньоекономічної діяльності; 2) віднесення справи щодо вирішення питання про накладення відповідальності до юрисдикції конкретного державного органу. Наявність такого фактичного складу і зумовлює звернення суб’єкта владних повноважень до суду. Нагадаємо, публічно-правовий спір у сучасній юридичній доктрині розуміється саме як «суперечність». Суперечністю вважається ситуація, при якій одне висловлювання виключає інше, що несумісне із ним. В логіці під суперечністю розуміється наявність двох висловлювань, з яких одне – заперечення іншого, у більш широкому сенсі – твердження про тотожність завідомо різних об’єктів [207, с. 371]. Отже, очевидним є те, що в даному випадку приводом до звернення є не наявність суперечності. Звісно, особа-відповідач за таким позовом може вважати, що відповідні заходи застосовуються до неї незаконно і як наслідок, заперечувати проти позову. В такому випадку дійсно матиме місце публічно-правовий спір. Разом із тим, стороною у такому спорі слід буде вважати, передусім, не суб’єкта владних повноважень а адміністративний суд, що затвердив відповідне рішення суб’єкта. Відповідно, предметом оскарження в даному випадку буде саме рішення суду, а не рішення суб’єкта владних повноважень. Таким чином, це вже буде інший публічно-правовий спір, оскільки в ньому будуть інший склад сторін та інший предмет оскарження. Крім того, наявність норми закону як підстави звернення до суду означає, що звернення суб’єкта владних повноважень не залежить від згоди чи незгоди особи із застосуванням до неї санкцій, що не властиве класичному публічно-правовому спору, де звернення до уповноважених органів за його вирішенням зумовлене саме незгодою особи. За таких умов зазначати про наявність публічно-правового спору у класичному його розумінні є достатньо спірним. Але в такому випадку постає питання про те, чи можна вважати таку справу справою адміністративної юрисдикції, зважаючи на завдання адміністративного судочинства, наведені у ст. 2 КАС України? На зазначене вказує також . Як зазначає дослідниця, віднесення до юрисдикції адміністративних судів спорів за зверненнями суб’єктів владних повноважень щодо застосування заходів адміністративного примусу до фізичних та юридичних осіб суперечить завданням адміністративного судочинства та правозахисній природі інституту адміністративної юстиції. Надання адміністративному суду повноважень щодо застосування заходів адміністративного примусу до невладних суб’єктів повинно мати екстраординарний характер та застосовуватися у виняткових випадках, коли законом передбачено, що тільки ухвалення судового рішення дозволяє органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування повноцінно реалізувати надані повноваження [199, с. 15]. Як відповідь на ці міркування можливим є навести наукову позицію І. Б. Коліушка та іди, які стверджують, що в таких випадках адміністративний суд захищає права осіб шляхом здійснення перевірки відповідних рішень суб’єкта владних повноважень на предмет їх законності до набрання ними чинності. І хоча, як зазначають вчені, надання такого «упереджувального» захисту в цілому відповідає призначенню адміністративного судочинства, але найбільш оптимальною є ситуація, коли суб’єкт владних повноважень приймає рішення без звернення до суду, а особа, якщо незгодна із таким рішенням, може оскаржити його до адміністративного суду. Втім, як вказують автори, запровадження такого порядку вимагає суттєвого вдосконалення адміністративного законодавства [44, с. 3-8]. Враховуючи те, що як було вказано вище, у п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України термін «справа адміністративної юрисдикції» визначається саме через поняття «публічно-правовий спір», то з огляду на те, що адміністративне законодавство не сьогоднішній день перебуває на етапі активного розвитку, а отже не може забепечити такого стану, про який вказують І. Б. Коліушко та іда, доцільно розширити визначення справи адміністративної юрисдикції, врахувавши в ньому також наведені вище звернення суб’єкта владних повноважень.

Із цією метою доцільно внести зміни до п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України шляхом доповнення його після слів «на виконання делегованих повноважень» словами «, а також звернення суб’єкта владних повноважень у випадках, передбачених законом».

Враховуючи зазначене, а також те, що Кодексом адміністративного судочинства України передбачено спрощений порядок провадження по аналогічних зверненнях органів доходів і зборів (ст. 183-3 КАС України), постає питання про наявність підстав для розгляду зазначених вище звернень в складному та тривалому порядку позовного провадження. Слід передбачити особливий, спрощений порядок розгляду подібних звернень, аналогічний до передбаченого у ст. 183-3 КАС України.

Щодо визначення порядку розгляду таких справ, увагу привертає до себе ст. 183-2 КАС України, яка визначає категорії адміністративних справ, що розглядаються за правилами скороченого провадження. Як зазначається в юридичній літературі, скорочене провадження спрямоване на спрощення і пришвидшення розгляду адміністративних справ, розвантаження судів [72]. Слід відмітити, що з шести категорій справ, що можуть бути розглянуті за правилами скороченого провадження, три порушуються за зверненням субєкта владних повноважень. Зокрема, це справи щодо: припинення за зверненням суб'єкта владних повноважень юридичних осіб чи підприємницької діяльності фізичних осіб - підприємців у випадках, передбачених законом, чи відміни державної реєстрації припинення юридичних осіб або підприємницької діяльності фізичних осіб – підприємців (п. 3 ч. 1 ст. 183-2 КАС України); стягнення грошових сум, які ґрунтуються на рішеннях суб'єкта владних повноважень, щодо яких завершився встановлений КАС України строк оскарження (п. 4 ч. 1 ст. 183-2 КАС України); застосування у випадках, передбачених законом, заходів реагування щодо державного нагляду (контролю), дозвільної системи у сфері господарської діяльності, якщо вони можуть бути застосовані виключно за судовим рішенням (п. 5 ч. 1 ст. 183-2 КАС України). Відповідно до ч. 2 ст. 183-2 КАС України, адміністративний суд може розглядати справи, передбачені, зокрема, п. 4 ч. 1 ст. 183-2 КАС України за умови, якщо такі вимоги не стосуються прав, свобод, інтересів та обов'язків третіх осіб. Як зазначається в юридичній літературі, поняття "третьої особи" в цій нормі тлумачиться розширено. Зазначене положення виключає можливість скороченого провадження, якщо суд дійде висновку про необхідність залучення до участі у справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог, заміни неналежної сторони, вступу правонаступників, залучення свідків, експертів, спеціалістів тощо [72]. Разом із тим, з формулювання ч. 2 ст. 183-2 КАС України випливає, що суд в кожному конкретному випадку повинен сам вирішувати, чи є підстави для розгляду справи, передбаченої у ст. 183-2 КАС України у загальному позовному провадженні. Теоретично, припинення випуску видання друкованого засобу масової інформації або обмеження (заборона) публічного виконання чи публічного показу театральної постановки можуть зачіпати права третіх осіб, наприклад у тих випадках, коли із зазначеними особами укладено певні договори у зв’язку із випуском видання або показом чи виконанням постановки. Втім, у такому випадку адміністративний суд може повернутись до загального позовного порядку розгляду справи, застосувавши ч. 4 ст. 183-2 КАС України, відповідно до якої у разі недостатності повідомлених позивачем обставин або якщо за результатами розгляду поданого відповідачем заперечення суд прийде до висновку про неможливість ухвалення законного судового рішення без проведення судового засідання та виклику осіб, які беруть участь у справі, суд розглядає справу за загальними правилами КАС України, про що постановляє ухвалу, яка не підлягає оскарженню. Щодо ж спорів відносно застосування санкцій за порушення Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність», то в таких справах участь третіх осіб важко уявити навіть теоретично.

Наступним аргументом на користь внесення змін щодо застосування скороченого провадження до визначених категорій спорів є те, що діюче формулювання ч. 1 ст. 183-2 КАС України не повністю враховує зазначені категорії справ. Так, відповідно до п. ч. 1 ст. 183-2 КАС України однією з категорій справ скороченого провадження визначено справи щодо застосування у випадках, передбачених законом, заходів реагування щодо, зокрема, державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, якщо вони можуть бути застосовані виключно за судовим рішенням (п. 5 ч. 1 ст. 183-2 КАС України). Слід визнати, що господарська діяльність на сьогоднішній день достатньо часто пов’язана із використанням об’єктів інтелектуальної власності, і тому окремі звернення суб’єктів владних повноважень у сфері охорони та захисту прав інтелектуальної власності охоплюються зазначеним положенням. Разом із тим, аналіз відповідних положень ЦК України свідчить, що суб’єктами права інтелектуальної власності можуть бути не тільки суб’єкти господарської діяльності. Отже, можуть виникати справи щодо порушень права інтелектуальної власності, але не у звязку із здійсненням господарської діяльності. Враховуючи наведене, доцільно доповнити частину 1 статті 183-2 КАС України пунктом 5-1, який викласти в наступній редакції:

«застосування у випадках, передбачених законом, заходів реагування щодо державного нагляду (контролю) у сфері інтелектуальної власності, якщо вони можуть бути застосовані виключно за судовим рішенням».