Публічно-правовий спір у сфері інтелектуальної власності як предмет юрисдикції адміністративних судів (стр. 9 )

Рішення, дії, бездіяльність суб’єктів владних повноважень, дії або бездіяльність осіб як сторін публічно-правового спору, що вчиняються в його межах слід вважати фактичними умовами виникнення публічно-правового спору у сфері інтелектуальної власності як предмету юрисдикції адміністративного суду.

1.3. Сутність і зміст судової адміністративної юрисдикції у системі юрисдикційної діяльності субєктів захисту права інтелектуальної власності

Встановлення сутності й змісту судової адміністративної юрисдикції у системі юрисдикційної діяльності суб’єктів захисту права інтелектуальної власності передбачає визначення такої системи в цілому. Разом із тим, вирішення цього завдання передбачає, в першу чергу, визначення із розуміннями у цьому дослідженні терміну «адміністративна юрисдикція», оскільки на сьогоднішній день відмічається певна невизначеність серед наукових позицій щодо його тлумачення. Так, вказує про два підходи у розумінні цього терміну: вузький (управлінський) та широкий (багатосуб’єктний). За широким підходом адміністративна юрисдикція розуміється з одного боку як діяльність органів публічного управління (як судів, так і несудових органів) щодо вирішення адміністративних справ та застосування юридичних санкцій в адміністративному порядку, а з іншого – як коло справ, що підлягають віданню зазначених установ. Вузький підхід в цілому збігається з широким, за тим винятком, що з кола суб’єктів адміністративної юрисдикції виключаються судові органи [2, с. 22]. На сьогодні усталеним є загальне розуміння юрисдикції, викладене у Великому юридичному енциклопедичному словнику (2012 р.), відповідно до якого під цим терміном розуміють встановлену нормами права сукупність повноважень органів державної влади, місцевого самоврядування, інших суб’єктів права розглядати та вирішувати правові спори, справи про правопорушення, встановлювати юридичні факти, надавати правові оцінки, застосовувати санкції [18, с. 1011]. Аналогічне розуміння наводиться також у сучасній правовій еніцциклопедії (2010 р.) [198, с. 360]. В цілому подібної позиції притримується також . На його думку, визначенню України саме як правової держави відповідає таке формулювання адміністративної юрисдикції, за яким вона розумілась би як повноваження судів щодо розгляду індивідуальних адміністративних справ в порядку адміністративного судочинства, і лише як виняток наявність повноважень щодо розгляду таких справ у несудових органів, зокрема органів виконавчої влади. Як зазначає вчений, адміністративно-судова юрисдикція, здійснювана у рамках адміністративного судочинства, повинна складати основу, серцевину усієї адміністративно-юрисдикційної діяльності [2, с. 22-23]. Отже, поряд із баченням основними суб’єктами адміністративної юстиції адміністративних судів, не виключається також охоплення цим терміном діяльності несудових адміністративних органів. Враховуючи наведене, в подальшому дослідженні слід мати на увазі юрисдикційну діяльність у широкому розумінні, що включає до себе як судову, так і не судову діяльність.

Крім того, оскільки в цьому підрозділі до предмету дослідження входить система органів саме захисту прав інтелектуальної власності, то бажано додатково відмежувати поняття «правовий захист» та «правова охорона» враховуючи відносну близькість цих понять та неоднозначність їх розуміння в сучасній юридичній науці та практиці [195; 183]. Ґрунтовний аналіз існуючих наукових концепцій щодо поняття та співвідношення розглядуваних понять було здійснено та І. М. Риженко. Використовуючи результати їх досліджень, можливим є виділити три принципово різні підходи щодо співвідношення термінів «правовий захист» та «правова охорона»: 1) зазначені поняття є ідентичними за змістом і розрізняти їх не має сенсу; 2) поняття правової охорони є ширшим поняттям, яке вбирає в себе поняття правового захисту; 3) зазначені поняття є самостійними один по відношенню до іншого правовими інститутами [195; 183]. Разом із тим, очевидним є те, що на сьогоднішній день другий підхід зібрав найбільше прихильників серед науковців, активно використовується в наукових дослідженнях та користується попитом у юридичній практиці. Тому у подальшому дослідженні доцільно також застосовувати саме другий підхід при розумінні співвідношення та сутності цих понять. Отже, в аспекті цього дослідження правова охорона розуміється як система державних, правових і громадських заходів, спрямованих на забезпечення реального здійснення громадянами усієї повноти наданих їм соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод [79]. Зазначене поняття відображає заходи, які застосовуються до порушення конкретного права особи. Під поняттям же «правовий захист» доцільно розуміти передбачені законом заходи, що вживаються у зв’язку із порушенням суб’єктивного права після цього порушення з метою поновлення порушеного права. Слід зауважити, що таке розуміння правового захисту не суперечить загальноприйнятому розумінню терміну «захист права інтелектуальної власності» [34].

Питанням визначення системи органів охорони та захисту прав інтелектуальної власності вченими приділялась увага неодноразово. Зокрема, зазначеними питаннями займались [89, с. 93-109], [33, с. 54-55], іченко [42, с. 109-159], [26, с. 10]. При визначенні системи вказаних вище органів слід виходити також із сформульованого в науці загальноприйнятого поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову [188, с. 165]. Втім, до завдань законодавчої влади навряд чи можна віднести захист прав, в тому числі і в сфері інтелектуальної власності [188, с. 169]. Так, зокрема, в юридичній літературі їни відноситься до суб’єктів охорони права інтелектуальної власності [42, с. 109-159; 216 с. 304]. Окремими авторами, зазначене твердження конкретизується. Так, вони зазначають про Комітет з питань науки та освіти Верховної Ради України, до завдань якого відносять розробку та розгляд проектів законів та інших нормативно-правових актів із питань інтелектуальної власності, проведення слухань тощо [89, с. 93-94].

Отже, в аспекті даного дослідження інтерес представляють суб’єкти захисту прав інтелектуальної власності, що належать до судової та виконавчої гілок влади. Враховуючи значення судової діяльності як засобу захисту прав, доцільно розпочати розгляд суб’єктів захисту права інтелектуальної власності розпочати саме з розгляду суб’єктів судової гілки влади.

Аналіз юридичної літератури дозволяє стверджувати, що розгляд справ у сфері інтелектуальної власності розглядається загальними, господарськими та адміністративними судами [89, с. 94]. За результатами аналізу чинного законодавства, зокрема ч. 3 ст. 124 Конституції України, ч. 1 ст. 1 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 16.10.1996 р. № 000/96-ВР (далі - Закон «Про Конституційний Суд України») [139], ст. ст. 18, 22, 27, 32 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 07.07.2010 р. [175], до визначених видів судової юрисдикції можливим є додати ще кримінальну та конституційну.

На сьогоднішній день в юридичній літературі зустрічаються різні терміни для позначення кримінальної судової юрисдикції: «кримінальна юрисдикція», «кримінально-правова юрисдикція», «морська кримінальна юрисдикція» тощо. Всім цим термінам надаються відповідні визначення. Разом із тим, у всіх таких визначеннях є один спільний недолік – ними недостатньо чітко визначається предмет такої юрисдикції: справи, що виникають у зв’язку із вчиненням злочинів. Визначення такої юрисдикції можливим є конкретизувати виходячи з визначення кримінального процесу, викладеного у підручнику з теорії держави і права, підготовленого у 2011 році. Відповідно до цього визначення, сутністю кримінального процесу розуміється розслідування справи про злочин відповідними органами і розгляд справи судом загальної юрисдикції з винесенням рішення про вид і міру відповідальності обвинуваченого з використанням для цього усіх установлених законом дій (запитів, експертиз і т. д.) [188, с. 487]. Враховуючи наведене у підрозділі 1.1 визначення публічно-правового спору у сфері інтелектуальної власності, а також наведене вище, можна зробити висновок, що зазначені спори не входять до кримінальної судової юрисдикції.

Щодо ж належності спорів у сфері інтелектуальної власності до конституційної юрисдикції, то слід зазначити наступне. На сьогоднішній день юридичною наукою напрацьовані певні підходи щодо поняття та ознак конституційної юрисдикції. Вона розуміється як встановлена Конституцією та законами України система суб’єктів, дій, способів і засобів, рішень та процесуальних актів, які у сукупності впливають один на одного юридичними зв’язками як результат конституційного судочинства з приводу досягнення правових результатів у застосуванні нормоконтролю з позицій панування у правовій системі верховенства права. Щодо ж її ознак, то такими визначаються:  а) є результатом конституційного судочинства; б) пов’язана із нормоконтролем, шляхом здійснення якого реалізується принцип верховенства права; в) здійснюється системою суб’єктів, дій, способів, засобів, форм; г) визначена Конституцією та законами України. Головною ознакою конституційної юрисдикції називається те, що вона здійснюється компетентними суб’єктами у зв’язку із розглядом певної юридичної справи – справи конституційної юрисдикції щодо вирішення конституційно-правового спору (конфлікту) [88, с. 185, 186; 186, с. 5; 9, с. 116]. Предмет такого спору достатньо чітко визначений у ст. 13 Закону «Про Конституційний Суд України». Зокрема, це справи щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість тощо (п. п. 1-6 ст. 13 вказаного Закону). Враховуючи визначення предмету конституційної юрисдикції, а також специфіку спорів у сфері інтелектуальної власності, можливим є визначити ті категорії спорів у сфері інтелектуальної власності, які входять до юрисдикції Конституційного Суду України. Такими є спори щодо: 1) конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим у сфері інтелектуальної власності; 2) відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість у сфері інтелектуальної власності; 3) офіційного тлумачення Конституції та законів України (п. п. 1, 2, 4 ст. 13 Закону України «Про Конституційний Суд України»). В юридичній літературі перші два спори отримали назву «спір про право», а останній – «юридичний конфлікт» [88, с. 73-77]. Втім, аналіз судової практики Конституційного Суду України показав практичну відсутність вирішення спорів у сфері інтелектуальної власності. Хоча, як показує наведений вище аналіз, необхідні повноваження для цього є. В цілому, якщо порівнювати значення адміністративної та конституційної юрисдикції у сфері інтелектуальної власності, то можна зробити висновок, що призначенням конституційної юрисдикції є охорона прав інтелектуальної власності як система заходів, спрямованих на попередження порушення цих прав, в той час, як адміністративна юрисдикція спрямована саме на захист прав інтелектуальної власності у випадку їх порушення.