Публічно-правовий спір у сфері інтелектуальної власності як предмет юрисдикції адміністративних судів (стр. 26 )

Не оспорюючи доцільність створення окремого спеціалізованого підрозділу у складі судової системи, визнаючи обґрунтованість тез, що висуваються прихильниками створення окремих судів в Україні, перевагу слід віддати тій схемі, за якою такі органи були б підрозділами існуючих судів. Зазначена теза обґрунтовується наступним: 1) одночасне створення системи спеціалізованих судів у цій сфері є досить проблематичним як з організаційної, так і з фінансової точки зору [15]; 2) як зазначалось вище, при вирішенні таких справ достатньо часто підлягають одночасному застосуванню як норми публічного, так і норми приватного права, що ускладнює підготовку суддів для таких судів; 3) на сьогоднішній день судова практика свідчить, що однією з найбільш поширених категорій спорів у цій сфері є спори про визнання недійсними охоронних документів та вчинення реєстраційних дій, які за своєю природою є публічно-правовими, але водночас їх вирішення потребує застосування норм не тільки у сфері адміністративного, а й у сфері господарського права; 4) як зазначається в юридичній літературі, господарське право є специфічною галуззю права, що поєднує в собі застосування як публічних, так і приватних галузей права. Керуючись цими міркуваннями, враховуючи існуючий стан розвитку судової системи та судової практики, доцільно для вирішення публічно-правових спорів у сфері інтелектуальної власності тимчасово створити окремі підрозділи при адміністративних судах. При цьому на роботу у цих підрозділах слід призначати суддів, які мають досвід вирішення таких спорів, в тому числі як тих суддів, які вже мають певний досвід вирішення спорів щодо реєстраційних дій суб’єктів владних повноважень щодо об’єктів права інтелектуальної власності (на сьогоднішній день розглядаються адміністративними судами), так і спорів щодо визнання охоронних документів недійсними (фактично розглядаються господарськими судами).

Разом із тим, враховуючи зазначену вище специфіку вказаних справ, а також необхідність наявності у судді певного рівня спеціальних знань, по мірі напрацювання судової практики такими підрозділами пропонується створити окремий судовий орган з розгляду публічно-правових спорів у сфері інтелектуальної власності. Слід окремо зауважити, що на практиці неодноразово зустрічаються спори, в яких заявляються як вимоги про захист приватних прав інтелектуальної власності, так і про визнання недійсними рішень, дій, бездіяльності органів влади, а також про зобов’язання їх вчинити певні дії. Так, компанія «Баєр Шерінг Фарма АГ» (Bayer Schering Pharma AG), Берлін, Німеччина звернулася до господарського суду міста Києва з позовом про: зобов'язання компанії «Уелш Трейд Лімітед» (Welsh Trade Limited; далі - компанія «Уелш») припинити дії, спрямовані на використання у будь-який спосіб винаходу, який належить позивачеві та охороняється патентом України № 000; визнання недійсним наказу Міністерства охорони здоров'я України (далі - Міністерство) від 23.05.2008 № 000 «Про державну реєстрацію (перереєстрацію) лікарських засобів та внесення змін у реєстраційні матеріали» в частині державної реєстрації на ім'я компанії «Уелш» лікарського засобу «Моксифлоксацин» (розчин для вливання, по 250 мл, що містить моксифлоксацину гідрохлорід 1,744 мг на мл і еквівалентний моксифлоксацину 1,6 мг на мл; виробник «Ахлкон Парентералс Лтд.», Індія); зобов'язання Міністерства відмовити компанії «Уелш» у реєстрації лікарського засобу «Моксин» (таблетки, вкриті оболонкою, по 400 мг, що містить моксифлоксацину гідрохлорід - 400 мг; виробник «Белко Фарма Лімітед», Індія). Рішенням господарського суду міста Києва від 16.05.2011, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 18.07.2011 р., позов задоволено частково: компанію "Уелш" зобов'язано припинити дії, спрямовані на використання винаходу, що належить позивачеві та охороняється патентом України № 000; визнано недійсним названий наказ Міністерства у відповідній частині; залишено без задоволення позовні вимоги стосовно зобов'язання Міністерства відмовити компанії «Уелш» у реєстрації згаданого лікарського засобу [160]. Такі спори тільки підкреслюють корисність створення зазначених вище окремих судових органів, що були б здатні одночасно вирішувати і публічні-правові, і приватно-правові спори.

Зазначена концепція підтверджується досвідом вирішення господарськими судами спорів, що виникають у сфері інтелектуальної власності. Так, відповідно до п. п. 1.4, 3, 4 наказу Вищого господарського суду України «Про утворення судових палат у Вищому господарському суді України» від 27.02.2003 р. № 18 [178]:

- у Вищому господарському суді України з 1 березня 2003 р. утворюється судова палата з розгляду справ у господарських спорах, пов'язаних із захистом права на об'єкти інтелектуальної власності. Зазначеною палатою розглядаються справи у господарських спорах про захист авторського права і суміжних прав, захист права на об'єкти промислової власності (винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, сорти рослин, інші об'єкти);

- у складі апеляційних господарських судів утворюються відповідні судові палати;

- у місцевих господарських судах запроваджується відповідна спеціалізація суддів. За весь час дії зазначеного наказу ані серед науковців, ані серед суддів жодного разу не ставало питання про недоцільність його вказівок. Такий крок законодавця ще раз підтверджує особливість правової природи таких спорів і необхідність створення окремих підрозділів щодо їх вирішення. В адміністративних судах актуальність створення окремих підрозділів підвищиться у випадку віднесення до їх відання спорів про визнання недійсними охоронних документів, які, як було вказано вище, становлять значну частину публічно-правових спорів у сфері інтелектуальної власності.

Як зазначалось вище, в Російській Федерації Суд з інтелектуальних прав має правовий статус арбітражного суду. В Україні третейський суд не може стати універсальною судовою інстанцією з вирішення спорів у сфері інтелектуальної власності оскільки відповідно до п. п. 6, 12 ч. 1 Закону України «Про третейські суди»: від 11.05.2004 р. , третейські суди не можуть розглядати справи: 1) однією із сторін в яких є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт під час здійснення ним владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, державна установа чи організація, казенне підприємство; 2) хоча б одна із сторін спору є нерезидентом України [177].

Проведений у попередніх підрозділах аналіз юридичної літератури щодо форм захисту прав інтелектуальної власності дозволяє стверджувати, що судовий спосіб захисту таких прав слід визнати найбільш ефективним з наступних причин. По-перше, детально регламентована форма судового процесу дозволяє найбільш повно встановити дійсні обставини справи із, водночас, гарантуванням максимальної безпеки прав учасників судового процесу. По-друге, судове рішення є загальнообов’язковим до виконання і у разі необхідності може бути забезпечене примусовим його виконанням. Разом із тим, світовий досвід вирішення спорів взагалі, і у сфері інтелектуальної власності зокрема свідчить, що з усієї кількості спорів, що виникають, до судів доходить достатньо невелика частина, як правило в межах 10 відсотків. Отже, у світовій практиці позасудові способи вирішення спорів відіграють достатньо значну роль у охороні та захисті прав особи. Отже, важливим напрямком імплементації світового досвіду вирішення публічно-правових спорів у сфері інтелектуальної власності до законодавства України про судочинство є вирішення питання щодо вдосконалення правового регулювання застосування позасудових способів вирішення зазначених спорів в Україні.

Світова практика розрізняє кілька позасудових способів вирішення публічно-правових спорів: внутрішній перегляд, примирення й медіація, урегулювання шляхом переговорів, арбітраж. Зазначені способи можливим є виокремити виходячи з положень Рекомендації Rec (2001) 9 Комітету Міністрів Ради Європи щодо альтернатив судовому розгляду спорів між адміністративними органами й сторонами – приватними особами, а також Керівних принципів № 15 для кращого виконання Рекомендації щодо альтернатив судовому розгляду спорів між адміністративними органами й сторонами – приватними особами [61, с. 423-425, 442-448]. Вказана Рекомендація та Керівні принципи не надають визначень вказаних позасудових способів врегулювання публічно-правових спорів. Разом із тим, такі визначення є можливим сформулювати (в аспекті цього дослідження) виходячи як з положень зазначених Рекомендації та Керівних принципів, так і з розуміння таких термінів у вітчизняній правовій доктрині та практиці.

Виходячи з положень вказаних двох актів, «внутрішній перегляд» має означати перегляд спірного рішення, дії чи бездіяльності іншим спеціально уповноваженим органом, тобто вирішення публічно-правового спору в адміністративному порядку.

На таких способах, як примирення, медіація та урегулювання шляхом переговорів слід зупинитись окремо. Аналіз літературних джерел та законодавства дозволяє стверджувати, що ані правова доктрина України, ані законодавство на сьогоднішній день чітко не розрізняють зазначені поняття. Разом із тим, існують певні напрацювання щодо такого способу як медіація. На сьогоднішній день найпоширенішим є розуміння медіації як виду альтернативного врегулювання спорів, методу вирішення спорів із залученням посередника (медіатора), який допомагає сторонам конфлікту налагодити процес комунікації і проаналізувати конфліктну ситуацію таким чином, щоб вони самі змогли обрати той варіант рішення, який би задовольняв інтереси і потреби усіх учасників конфлікту [58]. Враховуючи викладене, в подальшому дослідженні усі три наведені способи доцільно об’єднати одним терміном – «медіація».

Правова доктрина України під поняттям «арбітраж» розуміє: 1) спосіб вирішення спорів, що розглядаються відповідними, спеціально уповноваженими на це органами – арбітражними судами тощо; 2) суд, у якому спір вирішується суддею-посередником (арбітром або колегією арбітрів). Арбітр – це посередник, третейський суддя, якого обирають сторони за взаємною згодою, або який призначається у передбаченому законом порядку для розв’язання спору [18, с. 38].