Публічно-правовий спір у сфері інтелектуальної власності як предмет юрисдикції адміністративних судів (стр. 3 )

Особливо звертає на себе увагу, що в окремих випадках в порядку господарського судочинства розглядаються навіть справи про визнання недійсними наказів, що видаються уповноваженими органами державної влади на виконання своїх повноважень. У юридичній літературі наказ розуміється як, зокрема, акт внутрішнього управління, чинність якого не виходить за межі певної галузі конкретного підприємства, об'єднання, установи [65].

Так, Ніппон Сода Ко (Nippon Soda Co., Ltd), м. Токіо, Японія звернулося до господарського суду міста Києва з позовом про визнання недійсним наказу Міністерства екології та природних ресурсів України від 18.05.2010 № 000 про державну реєстрацію за заявою ТОВ «Агро-Дельта груп» препарату «Магора р. п.» (далі - наказ № 000). Рішенням господарського суду міста Києва від 30.05.2012 р. позов задоволено [96].

Разом із тим, враховуючи розуміння приватного та публічного права (в об’єктивному розумінні), яке склалось у юридичній науці, зазначена практика є спірною.

Так, приватне право розуміється як система норм, які регулюють відносини, засновані на приватних інтересах, незалежності та ініціативі власників і об’єднань (корпорацій) у їх майні, діяльності та особистих стосунках. Методом регулювання приватного права називають децентралізацію, на противагу публічному праву, де основний метод регулювання характеризують як метод централізації (влади-підпорядкування). Публічне право розуміють як систему правових норм, якими регулюються суспільні відносини у сфері публічної влади. Предметом регулювання публічного права визначаються устрій і функціонування держави та її інститутів, інститути громадянського суспільства, права і свободи людини і громадянина, взаємовідносини особи й держави у сфері у сфері громадського правопорядку тощо. Як окремі ознаки публічного права, найбільш прийнятін для цього дослідження можна виділити такі, як: а) регулювання відносин між органами державно влади, суб’єктами місцевого самоврядування та громадянами або особами, які знаходяться в інших цивільних станах (іноземці, біженці тощо); орієнтація на задоволення публічних інтересів; в) забезпечення однобічного волевиявлення суб’єктів права; г) домінування ієрархічних відносин суб’єктів [18, с. 734, 769-770]. З наведених визначень випливає, що обов’язок державного органу щодо відмови у видачі охоронного документа за відсутності для цього достатніх підстав носить чітко виражений публічний характер. Усталеним у теорії держави та права є погляд відповідно до якого до структури суб’єктивного права входить така правомочність, як право вимагати відповідної поведінки від зобов’язаної особи [188, с. 388]. Тому не випадково існує достатньо поширена думка, що наявність прав однієї сторони означає наявність обов’язків в іншої і навпаки. Таким чином, право особи на утримання державного органу від видачі охоронного документа, хоч і спрямоване на гарантування, в першу чергу, інтересів такої особи, але за своєю природою є яскраво вираженим суб’єктивним публічним правом.

Щодо досліджуваної категорії публічно-правових спорів у сфері інтелектуальної власності, то серед переліку прав особи, що порушуються неправомірною видачею охоронного документу приватні права інтелектуальної власності права носять вторинний характер, а в першу чергу порушуються права на правомірні дії органів державної влади (утримання від неправомірних дій), що випливають з ч. 2 ст. 19 Конституції України від 28.06.1996 р. № 000к/96-ВР (далі – Конституція України) [45], а шляхом захисту цих публічних прав здійснюється захист цивільних прав інтелектуальної власності.

У зв’язку із наведеним спірною є викладена у п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами норм законодавства у справах про захист авторського права і суміжних прав» від 04.06.2010 р. № 5 (далі - Постанова ПВСУ «Про застосування судами норм законодавства у справах про захист авторського права і суміжних прав») [125] позиція про те, що у спорах, що виникають у сфері використання об'єктів авторського і суміжних прав не вирішуються питання про порушення в сфері публічно-правових відносин.

Слід відмітити, що класичним публічно-правовим спором вважається спір про права та обов’язки суб’єктів публічно-правових відносин [18, с. 771], і такі права та обов’язки самі по собі мають для особи, яка прагне захисту, безпосереднє практичне значення. Адже, як зазначається в юридичній літературі, значення суб’єктивних прав у правовій системі вельми велике та багатоманітне. Право розуміється як засіб вираження волі, самостійності, ініціативності його суб’єкта. З іншого боку, суб’єктивне право розглядається як засіб, спрямований на реальне виконання юридичного обов’язку [8, с. 357]. Вказане значення в повній мірі зберігається і щодо суб’єктивних публічних прав у сфері інтелектуальної власності.

В розглядуваному ж випадку, хоча безпосередньо практична цінність публічного права на утримання суб’єкта владних повноважень від вчинення дій першочергово і не має значення, але їх порушення фактично позбавляє особу можливості захисту свого цивільного (приватного) права інтелектуальної власності. Зазначене можна розглядати як особливість предмету публічно-правового спору у сфері інтелектуальної власності.

Отже, неврахування таких особливостей розглядуваних спорів призводить до неправильного визначення їх судової юрисдикції. Слід зауважити, що в судовій практиці такі справи розглядаються не тільки в порядку господарського, але й в порядку адміністративного судочинства. Як приклади можна навести два такі випадки.

Окружний адміністративний суд міста Києва розглянув адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства охорони здоров"я України треті особи: Державне підприємство "Державний експертний центр Міністерства охорони здоров'я України", Товариство з обмеженою відповідальністю "Фарміна ЛТД", Товариство з обмеженою відповідальністю "УТМ", про визнання протиправним та скасування наказу №2 від 03.01.2012 р. в частині реєстрації лікарських засобів гліцеринові супозиторії "Фарміна". Позовні вимоги заявлені на захист можливого порушення прав на корисну модель «Ректальний супозиторій» за деклараційним патентом № 000 від 25.06.2011 року, оскільки на думку позивача пропонування до продажу та продаж препарату Гліцеринові супозиторії «Фарміна», затверджений Наказом Міністерства охорони здоров'я України № 2 від 03.01.2012 року, третьою особою ТОВ "Фарміна ЛТД" є використанням корисної моделі позивача за патентом № 000 від 25.06.2011 року. Позивач вважає, що здійснення Відповідачем державної реєстрації лікарського засобу гліцеринові супозиторії «ФАРМІНА» за реєстраційними посвідченнями UІА/11954/01/01 та UА/11954/01/02 на ім'я не Позивача, а іншої особи, є посяганням на передбачене абз. 1 ч. 2 ст. 28 Закону України від 15.12.1993 р. «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» (далі – Закон ) [153] виключне право Позивача використовувати за своїм розсудом корисну модель, захищену патентом. В цілому схожим із зазначеним є наступний випадок. Колективне науково-впроваджувальне мале підприємство "Існа" звернулося з позовом до Державного департаменту інтелектуальної власності Міністерства освіти та науки України про визнання протиправним та скасування рішення № 000/з від 25 січня 2010 року, зобов'язання розглянути питання щодо реєстрації знака для товарів і послуг "Мірамістин" за заявкою № m 2010 12450 від 11 серпня 2010 року. Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 квітня 2011 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 25 січня 2012 року, в задоволенні позову відмовлено [135; 107].

Те, що в даному випадку мова йде про реєстрацію права на об’єкт інтелектуальної власності, а не про видачу охоронного документа не змінює актуальності даного прикладу для цього дослідження. Так, відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Розуміння цієї норми за принципом «дозволено лише те, що дозволено» притримується також Конституційний Суд України, який у своєму рішенні від 16.04.2009 р. /2009 вказав, що орган місцевого самоврядування має право приймати рішення, вносити до них зміни та/чи скасовувати їх на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України [204].

Таким чином, реєстрація такого об’єкту без достатніх підстав також є невиконанням державним органом свого публічного обов’язку і фактичним порушенням ч. 2 ст. 19 Конституції України. Крім того, як і в наведених вище випадках, суб’єкт владних повноважень таким рішення створює перешкоди законному володільцю такого права у його реалізації, що буде обґрунтовано далі.

Недостатність теоретичних напрацювань щодо визначення інших елементів публічно-правового спору у сфері інтелектуальної власності, зокрема його сторін, зумовлює виникнення також інших проблем. Так, у вже згаданій вище публікації вказується, що відповідачами за позовами щодо визнання недійсними виданих охоронних документів є, зокрема, орган державної влади в сфері інтелектуальної власності, а також особа, яка подала заявку на отримання патенту. При цьому основним відповідачем є саме особа, а орган залучається як співвідповідач [64]. Разом із тим, наведений вище аналіз прямо свідчить, що єдиним відповідачем у таких спорах може бути тільки державний орган, який порушив наведені вище публічні права особи, що є предметом такого спору.

Враховуючи зазначене, актуальним видається питання визначення поняття публічно-правових спорів у сфері інтелектуальної власності. Незважаючи на зазначену актуальність цього питання, слід відмітити, що воно на сьогоднішній день не отримало належної наукової уваги. Основна увага була приділена визначенню загального поняття «публічно-правовий спір» [18, с. 771; 81, с. 249–252; 214], або суміжним із ним поняттям, таким як «адміністративно-правовий спір» [84; 16; 202]. Питанням визначення публічно-правового спору приділяли увагу також вчені, які досліджували окремі категорії таких спорів [214; 25], разом із тим, їх висновки обмежені спрямованістю їх досліджень.