Социология как наука. Роль социологии в обществе (стр. 16 )

Если воспользоваться официальными данными статистики о количестве населения отдельных этнических общин, то в Украине они четко делятся на несколько когортных групп. Первую, достаточно четко выделенную, составляют русские. Общее их количество сегодня фиксируется в пределах 11,2 млн. человек, что составляет примерно 22% от всего населения Украины. Следующую когорту составляют этносы, численность которых не достигает условного миллионного рубежа, но превышает стотысячный барьер. В Украине таких этносов насчитывается восемь. Это евреи, белоруссы, молдаване, крымские татары, болгары, поляки, венгры, румыны. Общее их количество составляет примерно 4% от всего населения государства.

Третью когорту образуют этносы, численность которых превышает пятидесятитысячный рубеж, но не достигает стотысячного. Таких этносов в Украине четыре — это греки, казанские татары, армяне и немцы. Общее число их в структуре народонаселения Украины равняется приблизительно 0,6%.

Четвертая группа — это этносы, в составе которых более десяти тыс. человек, но менее пятидесяти тысяч. Сегодня в Украине таких этногрупп насчитывается всего три — это цыгане, гагаузы и грузины. Удельный вес их в общенациональной структуре народонаселения составляет примерно 0,2% .

Наконец, еще одна когорта — это этногруппы, численность которых не превышает десятитысячный барьер, но насчитывает более одной тысячи человек данной этнической группы. Таких в Украине, по крайней мере, шесть. Их удельный вес в общенациональной структуре составляет примерно 0,07% . Правда, эти статистические данные могут варьироваться в том или ином направлении, но не настолько существенно, чтобы кардинально повлиять на общую картину. Это связано с миграционными процессами, которые в последнее время интенсифицировались, — выездом и приездом представителей некоторых этносов. По оперативным данным миграционной службы в Украине, уже появились многочисленные этнические общины, состоящие из нескольких тысяч. Однако, не имея статуса постоянного гражданства, они не могут попасть в общую отчетность относительно этнодемографической структуры народонаселения Украины.

Учитывая также другие составляющие этнополитической реальности, о которых шла речь выше, а именно — характер расселения упомянутых этнических общин, преимущественный тип поселения, а также доминантную религиозную ориентацию, попробуем воспроизвести этнополитическую реальность в виде комплексной таблицы, где учтены эти показатели. Речь идет лишь об этнических меньшинствах, без учета титульного этноса.

64 Соціологія культури її предмет та основні поняття

Культура — сукупність способів і методів матеріальної та духовної людської діяльності, об'єктивно втілених у матеріальних і духовних носіях, які передаються наступним поколінням.

Соціологія культури є галуззю соціології і водночас культурознавчою наукою. Вона знаходиться на межі філософії і культурології. Щоб пізнати соціологію культури як наукову дисципліну, необхідно розглянути її в контексті соціологічного знання і в контексті інших наук про культуру, а в більш широкому плані — визначити співвідношення соціології та культурології, роль і місце її серед інших наук про культуру.

ПРЕДМЕТ ТА ОБ'ЄКТ СОЦІОЛОГІЇ КУЛЬТУРИ

("64") Соціологія культури — галузь соціології, яка вивчає культуру як соціальний феномен, її місце і роль у взаємодії з іншими системами суспільства, а також взаємодію особистості, спільноти і суспільства.

Соціологія культури належить до соціологічних теорій середнього рівня (спеціальних соціологічних теорій). Вона здобуває емпіричні дані, які характеризують культуру як одну із соціальних підсистем і, узагальнюючи ці дані, розробляє її теоретичну модель в межах загальносоціологічної теорії. Як складова соціології, соціологія культури використовує вироблені нею поняття і засоби, без яких неможливе пізнання соціальної реальності як системи (група, роль, інститут тощо) і окремих соціальних феноменів (релігія, клас, економіка та ін.). Особливість культури як однієї із соціальних підсистем полягає в тому, що на основі аналізу культурного життя суспільства стало можливим виявити різноманітні загальносо-ціологічні параметри, визначити підходи і розробити найважливіші засоби, обґрунтувати зміну парадигм соціального пізнання^Е. Дюркгейм, М. Вебер, П. Сорокін, розвиваючи соціологію загалом, сформували основні засади і соціології культури (багато соціологів класичної епохи приділяли ува Науці відомі «вузьке» і «широке» тлумачення терміна ♦культура». Культура — це соціальний механізм взаємодії (засоби, способи, зразки взаємодії) особистості, спільноти з середовищем існування (природним та соціальним), які забезпечують передачу досвіду та розвиток перетворюючої діяльності (Ш). Культура — це цінності, переконання, зразки, норми поведінки, притаманні певній соціальній групі, певному суспільству (В). Протиставляти тлумачення культури у вузькому та широкому значеннях недоцільно, оскільки культурою є не самі по собі цінності, норми, а цінності, норми як засоби, що забезпечують діяльність та її розвиток.

Залежно від критеріїв, існують різні класифікації культури. Відповідно до змісту діяльності її поділяють на матеріальну та духовну, відповідно до рівня та форм соціальної взаємодії — на суперкультуру (культуру конкретного суспільства), субкультуру (культуру спільнот), контркультуру (культуру девіавярих соціальних груп), конфронтаційну культуру, культуру узгодження, культуру соціальних груп тощо. Соціологівивчає співвідношення різних субкультур, контркультург суперечності між ними та домінуючою субкультурою суіпільства, з'ясовує оцінку їх різноманітними соціальними лупами. При цьому виявляються дві тенденції: оцінювання Інших культур за стандартами власної — етноцентризм та оцінювання будь-якої культури за її власними стандартами — культурний релятивізм. Насправді оцінка різновидів культур неможлива без порівняльного аналізу, зокрема без врахування загальних тенденцій розвитку суперкультури та загальнолюдської культури.

Історичними є дві форми культури: елітарна (професіональна) та народна (побутова). Як правило, висока, елітарна культура, створювалася та поціновувалася обмеженою кількістю людей, тоді як народна пов'язана з життям широких народних мас. У сучасному суспільстві з розвитком засобів масової інформації виникає ще одна форма — масова культура, яка, апелюючи до всіх, розрахована на масове вживання.

Імплікуючи* загальну теорію культури на соціальне середовище, визначаючи соціологічний аспект культури, потрібно підкреслити власне соціальні риси у культурі та виділити одиниці спостереження. У кожній галузі культури існують свої функціональні одиниці (елементи, риси культури), які є головними складовими частинами культурних систем. Це можуть бути речі матеріального побуту, знаряддя праці, які здатні принципово змінити діяльність людини, поєднати навколо себе численні складні предмети, породити ще складніші культурні системи. Елементами культури можуть бути специфічні соціальні інститути культури, які організовують навколо себе виробництво духовних цінностей (наука, література, мистецтво тощо), їх поширення (школи, вузи,

спеціальні художні, музичні, культурно-освітні навчальні заклади, бібліотеки, музеї тощо). Ними можуть бути і самі ідеї, наприклад, ідея еволюції, ідея адаптації, ідея відносності, ідея національної самосвідомості, які теж організовують навколо себе наукові, філософські системи, різноманітні інтелектуальні напрями. Найширшу сукупність функціонально поєднаних предметів, закладів, уявлень, ідей, зразків поведінки з окремими елементами культури називають культурним комплексом. На приклад, якщо вуз — це окремий елемент культури, то вся освітня система (школи, інститути, центри практики, міністерство освіти, якість навчання та підготовки фахівців) — величезний культурний комплекс. Культурні комплекси надають суспільству специфічних ознак, впливають на його життя, їх вдосконалення свідчить про рівень розвитку цивілізації. В соціологічному аспекті найважливішим є дослідження час тини культурного комплексу, відповідальної за механізм роз витку соціальних відносин. Адже культура є своєрідним перетином економічних та соціальних відносин. Предметом соціології культури є соціальний механізм розвитку культурної сфери, поведінка соціальних суб'єктів у культурній сфері. Культура пов'язана зі всіма суб'єктами соціології, пояснює властивими їй засобами сутність соціальної стратифікації та диференціації. Культурна специфіка утворює такі великі соціальні групи, як нації, етнічні спільноти, обумовлює особливості їхнього менталітету, мови, традицій, мистецтва, само свідомості, способу життя. Культура функціонує в різних територіальних межах. Міста є унікальними культурними центрами, вони полінаціональні за своїм етнічним складом. Сільська місцевість бідніша за своєю матеріальною базою й одноманітніше за соціальним та етнічним складом. Отже, куль тура як предмет соціологічного аналізу — це сукупність структур, процесів, пов'язаних з функціонуванням суспільства на різних рівнях, система контролю за соціальною поведінкою, тобто система соціальних структур та соціальних відносин щодо культурного феномена, особливості взаємодії культури як соціального інституту і суспільства

Об'єктом соціології культури є культура суспільства як соціальне явище, її виникнення, розвиток, тенденції та суперечності, вплив на різні суспільні групи та її місце у духовному житті суспільства. Соціологія культури намагається соціологічними засобами інтерпретувати історико-культурний матеріал, висвітлюючи процеси та закономірності суспільного розвитку, взаємодію культури та суспільства на різних етапах його розвитку,

65 Особистість у системі суспільних відносин.

Елементами соціальних систем є люди. Входження людини в суспільство відбувається через різноманітні соціальні спільноти: групи, інститути, організації та системи прийнятих у суспільстві норм і цінностей (культуру). Внаслідок цього людина залучена до багатьох соціальних систем, кожна з яких справляє на неї системоформуючий вплив. Вона стає не тільки елементом соціальної системи, а системою, що має складну структуру.

Будь-які соціальні утворення неможливо уявити без людини, її активної творчої діяльності, одним з наслідків якої і є соціальні спільноти. Адже людина як істота соціальна на основі соціальних зв'язків і взаємодії творить групи, колективи, об'єднання, а згодом і спільноти.

Особистість є об'єктом вивчення окремої галузі соціології — соціології особистості.

Соціологія особистості — це галузь соціології, яка вивчає особистість як об'єкт і суб'єкт соціальних відносин крізь призму суспільно-історичного прогресу, ціннісних суспільних систем, взаємозв'язків особи і соціальних спільнот.

Саме поняття «особистість» давні римляни запозичили в етрусків. Латиною воно означало — «персона». Римляни називали цим словом ритуальну маску, яку знімали з обличчя померлого і зберігали у помешканні його нащадків. З цією маскою безпосередньо пов'язували ім'я, індивідуальні права і привілеї, які передавалися від батька до сина. З часом це поняття означало маску на обличчі актора, а також використовувалося як ознака суспільної функції помітних та видатних людей, діяльність яких стосувалася сфери політики, землеробства, різних галузей творчості та військових справ.

Що ж таке особистість? У літературі подається багато визначень і змістовних трактувань цього поняття. Давайте, насамперед, з'ясуємо співвідношення понять, які найчастіше використовують поряд із поняттям “особистість”: “людина”, “індивід”, “індивідуальність”.

“Людина” — це найбільш широке поняття для визначення суб'єкта діяльності, пізнання, спілкування. “Людина” — це переважно біосоціальна категорія, яка означає конкретного представника біологічного виду “Homo sapiens”. Це жива істота, яка володіє мовою і свідомістю, здатна створювати знаряддя праці і користуватися ними. Отже, поняття “людина” визначає якісну відмінність людей від тварин.

До головних ознак людини належать:

* конституція тіла, зокрема будова, функціонування;

* пряма ходьба і двоногість;

* свідомість і самосвідомість;

* володіння мовою тощо.

("65") “Індивідом” зазвичай називають людину як одиничного представника якогось цілого (біологічного виду “Homo sapiens” або соціальної спільноти, групи), наприклад, робітник, менеджер та ін. Зауважимо, що специфічні особливості реального життя і діяльності конкретної людини у зміст цього поняття не входять. У понятті “індивід” відображаються дві головні ознаки. По-перше, нероздільність або цілісність суб'єкта; по-друге, наявність у нього особливих (індивідуальних) рис, які відрізняють його від інших представників того ж виду. Людина народжується індивідом. Він вирізняється особливостями, які зумовлені природою, що називають генотипом. Як індивід людина відрізняється від інших не тільки морфологічними особливостями, такими як зріст, конституція тіла, колір очей, тип нервової системи, але і психологічними рисами, такими як здібності, темперамент, характер.

Особистість — це якісно нове утворення. Воно формується у процесі взаємодії людини з умовами зовнішнього середовища, її риси детерміновані конткретно-історичними умовами життя суспільства. У процесі діяльності людина налагоджує відносини з іншими людьми (суспільні відносини), які і “створють” особистість. Кожна особистість із певного моменту починає робити більш-менш вагомий внесок у життя окремих людей і суспільства. Тому поряд із поняттями особистість, особистісне, виявляється і поняття “суспільно значиме” (те, яке має значення для суспільства), яке може бути як суспільно-прийнятним, так і суспільно-неприйнятним.

Отже, “особистість” — це стійка система соціально значимих властивостей, ознак і рис, яких набуває індивід у певному суспільстві під впливом інститутів соціалізації, відповідної культури, конкретних соціальних спільнот і груп, до яких він належить і в життєдіяльність яких він залучений. Відповідно поняття “особистість” застосовується стосовно кожної людини, яка пройшла соціалізацію, оскільки вона індивідуально виражає головні риси певного суспільства, тієї чи іншої соціальної спільноти або групи.

«Особистість» служить для характеристики соціального в людині. Особистість, на відміну від людини, є продуктом не тільки природи, а й суспільства, суб'єктом соціальних процесів. Особистість — усталений комплекс якостей людини, набутих під впливом відповідної культури суспільства, конкретних соціальних груп і спільнот, до яких вона належить і до життєдіяльності яких залучена.

Поняття «особистість» вживається стосовно кожної людини, оскільки вона є носієм важливих рис певного суспільства. Головне в особистості — не абстрактна фізична природа, а її соціальна якість.

“Індивідуальність” свідчить про неповторність, оригінальність, одиничність ознак і їх вияв у конкретної людини. Індивідуальність — це те особливе, специфічне, яке відрізняє одну людину від інших людей, охоплюючи як природні, так і соціальні, як тілесні (соматичні), так і психічні, як вроджені, так і набуті, вироблені в процесі індивідуального розвитку (онтогенезу) властивості. Зазначимо, що людиною народжуються, особистістю — стають, а індивідуальність завойовують. Індивідуальність — це поняття для означення винятковості людського індивіда і як біологічного, і як соціального. В ньому фіксується неповторність фізіологічних і психічних рис індивіда, особливість його соціальних якостей.

Порівнюючи ці поняття, можна дійти висновку, що кожен індивід є людиною, і тільки під впливом суспільства він може стати особистістю. При цьому особистість є не тільки конкретним вираженням індивідуальності людини, а й втіленням соціально значущих рис і особливостей даного суспільства, його культури, норм та цінностей. Головним вбачається те, що особистість — це суб'єкт соціальних груп, спільнот та соціальних процесів, який може формувати нові соціальні утворення відповідно до власних інтересів.

Соціологію особистості цікавить соціальне типове, яке характеризує її входження у суспільство, соціальні групи, організації, інститути. Соціолог досліджує особистість під кутом зору її участі в економічному житті, тобто його увага звернена на трудову діяльність людини (інтерес до праці, її змісту, характер, результат, установка на працю тощо). З погляду політичного життя, соціолога цікавить, передусім, людина-громадянин. Входження особистості в духовне життя соціолог розглядає крізь призму культури. Все це визначає умови буття особистості в суспільстві

Оскільки особистість завжди є членом тієї чи іншої спільноти, елементом багатьох соціальних структур (соціально-демографічних, соціально-класових, соціально-територіальних, соціально-професійних та інших), вона виконує певні соціальні функції, здійснює численні поведінкові акти. Тому, відповідно, вихідним пунктом соціологічного аналізу особистості є не індивідуальні особливості людини, а соціальні функції, які вона виконує.

Отже, соціологія розглядає особистість як продукт і елемент суспільних відносин, як суб'єкт суспільного і власного життя, як учасника і представника певної соціальної групи, спільноти. Як об'єкт соціальних відносин особистість, з одного боку, індивідуально виражає значимі риси певного суспільства, інтегрує соціальні відносини зовнішнього середовища і виробляє своє, особливе ставлення до зовнішнього світу. З іншого боку, економічні, політичні та соціальні відносини переломлюються через внутрішній світ особистості, виявляються в її діяльності як особисте ставлення до об'єктивної дійсності. В цьому випадку особистість виступає як суб'єкт соціальних відносин, який керується в поведінці своїми потребами, інтересами, соціальними установками, ціннісними орієнтаціями. Соціальні відносини, інтегровані особистістю як певна система зв'язків індивідів, які склалися в процесі їхньої взаємодії в умовах певного соціального середовища та які виявляються в діяльності і поведінці, як і її соціальні якості, є предметом соціології особистості. Основні складові структури особистості, які впливають на її поведінку в суспільстві, і визначають її як суб'єкта соціальних відносин.

Особистість у соціології трактується як реалізована інтеграція в конкретному індивіді соціально значущих рис, що відноситься до сутності даного суспільства.

Основна проблематика соціологічної теорії особистості — це формування соціальних спільностей, вивчення закономірностей її взаємозв'язків із суспільством, із соціальними групами, регуляція та саморегуляція її соціальної поведінки.

Особистість, взаємодіючи із суспільством, виявляє свої характерні риси: самосвідомість, ціннісні орієнтації, соціальні відносини, автономність, внутрішню духовну структуру (потреби, інтереси, цінності, мотиви, соціальні норми, переконання, світоглядні принципи, смаки, звички та ін.). Особистість як суб'єкт соціальних відносин передусім характеризує її автономність, певною мірою незалежність від суспільства. Соціологічний підхід до структури особистості враховує передусім особливості й механізми її соціальної поведінки. Вона має певні спонукальні чинники, до яких належать потреби та інтереси. Головним елементом, який визначає активність особистості в суспільстві, є потреба, яка трактується як необхідність у тому, що потрібно для життєдіяльності організму насамперед, та для розвитку особистості.

Потреби розглядають також і як глибинні, неусвідомлені настанови людини, внутрішні стимули її активності щодо забезпечення її існування, самозбереження та самозабезпечення власної цілісності: біологічної та соціальної. Потреби людини постійно розвиваються протягом життя. Людське суспільство через виробництво і сферу послуг створює щоразу нові й нові предмети потреб, які викликають у людей нові й нові потреби.

Розглянемо характерні особливості потреб як стану об'єктивної необхідності, що переживається людиною. Перша особливість потреб — їхній конкретно-змістовний характер. Потреби людини завжди предметні за змістом, тобто кожна потреба має свій чітко визначений предмет. Розрізняють предметні потреби — в їжі, воді, теплі, а також функціональні — коли предметом потреби є дія, функція, умова. Друга особливість потреб полягає в тому, що вони мають більш-менш ясне усвідомлення, яке супроводжується характерним емоційним станом (привабливість об'єкта потреби, незадоволеність і навіть страждання тощо). Третя особливість потреб пов'язана з виникненням емоційно-вольового стану спонукання до їх задоволення та знаходженням відповідних шляхів для їх реалізації. Потреби як стан об'єктивної необхідності можуть послаблюватись, а інколи і зовсім зникати, а в деяких випадках — перетворюватися у протилежний стан у разі задоволення потреби (наприклад, виникнення почуття відрази до їжі, у разі надмірного задоволення цієї потреби) — це четверта особливість. П'ята особливість потреб — їх повторне виникнення або відтворення. Задовольняючи ту чи іншу потребу в певний проміжок часу, людина тим самим не усуває можливості виникнення цієї потреби в інший час, за інших умов, в іншій ситуації.

Класифікація потреб дуже різноманітна, їх поділяють на матеріальні, або первинні (природні), і духовні, або вторинні (соціальні). Первинні потреби — це потреби в їжі, одязі, житлі, теплі тощо. Вторинні пов'язані з суспільним існуванням людини (потреби у спілкуванні, творчості, самореалізації, здобутті знань, самоствердженні та ін.). Чим різноманітніші потреби особистості, тим більше у неї спонукань до діяльності, тим різноманітніша і сама діяльність. Потреби особистості, їх зміст і різноманітність залежать від суспільних умов життя людини, від місця, яке вона посідає в цьому житті, і ступеня її розвитку як особистості, її свідомості і самосвідомості. З розвитком суспільства, набуття ним цивілізованих форм природні потреби людини соціологізуються. Це означає, що цивілізована людина потребує певного типу житла й одягу, їжі певної якості, що і зумовлено конкретно-історичним розвитком суспільства, національними традиціями, релігією, моральними нормами.

Із потребами особистості тісно пов'язані інтереси. Інтерес особистості — це вибіркове ставлення особистості до об'єкта, зважаючи на його життєве значення й емоційну привабливість. Інтерес — це особливість особистості, що виявляється в її націленості на певні об'єкти, прагненні ближче їх пізнати, оволодіти ними.

Людина переживає інтерес як стан, пронизаний позитивними емоціями. Надзвичайно важливу роль відіграють в інтересі і вольові риси, прагнення особистості налагодити контакт з об'єктом, виконати пов'язану з ним діяльність. Отже інтерес — це складна форма вибіркової діяльності особистості, в якій своєрідно поєднуються пізнавальні, емоційні та вольові риси особистості. Це відносно постійні, стійкі і важливі особливості, які тісно пов'язані зі світоглядом, життєвим і трудовим самовизначенням особистості. Інтереси особистості виникають під впливом суспільних умов її життя, в процесі діяльності, спрямованої на задоволення тих чи інших її потреб. Інтерес спонукає особистість до діяльності в певному напрямку, активізує цю діяльність.

Справжній інтерес виникає в особистості за наявності:

- знань, якими вона володіє в певній сфері;

("66") - практичної діяльності в цій сфері;

- емоційного задоволення, яке переживає з огляду на певні знання і види діяльності.

Інтереси особистості дуже різноманітні, їх класифікують за змістом, тривалістю, глибиною та особливостями впливу. За змістом їх поділяють на навчальні, трудові, професійні, наукові, естетичні тощо. За тривалістю — на довготривалі, короткотривалі. За глибиною — на глибокі та неглибокі. За особливостями впливу — дійовий інтерес, який спонукає до діяльності; пасивний інтерес, коли особистість не виявляє наполегливих спроб задовольнити свій інтерес, припиняє свою діяльність за наявності найменших перепон.

Потреби й інтереси виступають об'єктивною стороною діяльності й поведінки особи. Разом вони є основою ціннісного ставлення особистості до навколишнього світу і використовуються для дослідження регуляторів соціальної поведінки.

Цінність — суспільне ставлення особистості, яке переносить її потреби та інтереси на матеріальні та духовні явища, надає їм визначальних соціальних рис.

Звичайно, індивід оцінює предмет, не співвідносячи його зі своїми потребами та інтересами, а крізь призму існуючих у суспільстві ціннісних критеріїв, уявлень про справедливе, прекрасне, корисне тощо. Сукупність індивідуальних і суспільних, особистих, групових і спільнісних, засвоєних особистістю цінностей формує систему її ціннісних орієнтацій, якими вона керується у житті.

Ціннісні орієнтації — соціальні цінності, які спрямовують діяльність та соціальну поведінку особистості і поділяються нею. Ціннісні орієнтації виступають як соціальні настанови людини, регулюють її поведінку.

Соціальні настанови — соціально визначені загальні орієнтації особистості, які відображають можливості особи діяти відповідно до об'єкта дії.

Людину як суб'єкта окреслюють мотиви, які характеризують її ставлення до інтересів і ціннісних орієнтацій.

Мотиви — усвідомлена потреба особистості-суб'єкта у досягненні певних цілей, бажаних умов діяльності.

Мотиви класифікують, виокремлюючи серед них основні — матеріальні, духовні, економічні, соціальні, ідеологічні, релігійні та ін. У свою чергу, кожен з них має свій внутрішній поділ: наприклад, у духовних мотивах вирізняють моральні, естетичні, релігійні, атеїстичні, філософські та ін. У системах мотивів виділяють домінуючі або периферійні, провідні або другорядні тощо.

Поряд із потребами й інтересами особистості важливе значення мають життєві цілі. Чим більше особистість усвідомлює свої життєві цілі, тим більше вони починають впливати на формування її потреб та інтересів. Життєві цілі особистості характеризуються такими ознаками:

* є корінними, стрижневими, кінцевими цілями;

* мають абсолютний характер, у тому розумінні, що важливіших цілей людина просто не може мати;

* з огляду на те, що зазвичай не можуть бути досягнуті відразу, зважаючи на відсутність готових засобів реалізації, потребують вирішення завдань створення цих засобів;

* є підсумком послідовного виконання дій, які пов'язані зі здійсненням найближчих і проміжних цілей;

* надають змісту конкретним і окремим цілям.

Отже, життєві цілі відображають корінні, головні інтереси особистості, спрямовують її на вирішення найсуттєвіших для неї завдань і реалізуються протягом людського життя.

Цілі поділяють на види залежно від вибраної основи класифікації. За соціальним змістом — на прогресивні і регресивні; гуманні й антигуманні. За відповідністю об'єктивним можливостям їх здійснення — на реальні й утопічні; абстрактні і конкретні. За критерієм їх розгорнутості в соціальному часі — на найближчі і перспективні; короткострокові і довгострокові; кінцеві і проміжні. За критерієм значущості для суб'єкта життєдіяльності — на суттєві і несуттєві; головні і другорядні.

Із життєвими цілями особистості тісно пов'язані її ідеали. Ідеал — це те, до чого прагне певна особистість, яка формується, ким вона хоче стати в майбутньому, якими рисами хоче володіти. Ідеал — це також образ людини, що є для певної особистості зразком життя. Ідеал формується під впливом суспільних умов життя, а також у процесі діяльності та спілкування особистості, в процесі її навчання та виховання.

("67") Важливе значення для особистості як суб'єкта суспільних відносин і власного життя мають переконання, як певні знання, у правильності і життєвій важливості яких людина глибоко впевнена, і які служать їй керівництвом до дій. Перетворення знань на переконання — тривалий і складний процес. Сила і твердість переконань спирається не тільки на логічну обґрунтованість цих знань, всебічну їх продуманість, але і на розуміння їх життєвої значущості, життєвого сенсу, стверджуваного досвідом людини.

Серед різноманітності переконань особистості особливо важливе значення мають моральні переконання, які скеровують її суспільну поведінку, зокрема, щодо стосунків між людьми в суспільстві, їхніх вчинків, рис, норм і правил поведінки. Відповідно до моральних переконань особистість будує свої стосунки з іншими людьми, дотримується їх як обов'язку, вважаючи справою честі.

Особистість є не тільки наслідком, а й причиною соціально значущих дій в певному соціальному середовищі. Економічні, політичні, ідеологічні та соціальні відносини певних історичних типів суспільства виявляються по-різному, визначаючи соціальну якість кожної людини, зміст і характер її практичної діяльності. Саме в процесі діяльності людина, з одного боку, інтегрує соціальні відносини навколишнього середовища, з іншого — виробляє своє особливе ставлення до зовнішнього світу. Вони виявляються в діяльності людини як особисте ставлення до дійсності. Соціальні відносини є тривкою системою зв'язків індивідів, що склалася в процесі їх взаємодії в конкретному соціальному середовищі. Соціальні відносини особистості виявляються в її діяльності й поведінці як її соціальні якості.

Соціальна якість людини — сукупність взаємопов'язаних елементів, які зумовлені особливостями соціальної взаємодії особистості з іншими людьми у конкретних історичних умовах.

До елементів, що складають соціальні якості людини, належать соціально визначена мета її діяльності; виконувані нею соціальні статуси і соціальні ролі; очікування щодо цих статусів і ролей; норми і цінності (культура), якими вона керується в процесі діяльності; система знаків, яку використовує; сукупність знань, що дають змогу виконувати прийняті на себе ролі та орієнтуватися в навколишньому світі; рівень освіти і спеціальної підготовки; соціально-психологічні особливості; активність і ступінь самостійності в прийнятті рішень.

66 Поняття «соціальний інститут», види і функції соціальних інститутів.

Для суспільства як складної організованої системи життєво важливо закріпити певні типи соціальних взаємодій, зробити їх узгодженими, доцільними, які відбувалися б за певними правилами, були обов'язковими для соціальних спільнот, соціальних організацій, соціальних груп.

Цій меті мають служити такі елементи суспільства, як соціальні інститути, що дають змогу створити міцну і стійку систему відносин між людьми у складному суспільному середовищі, сформувати соціальний порядок, необхідний для задоволення об'єктивних потреб щодо безпеки, збереження умов матеріального життя, соціальних благ, цінностей культури тощо.

Соціальний інститут (лат. institutum •— устрій, установа, організація, лад) — це відносно стійка модель поведінки людей і організацій, що історично склалася у певній сфері життєдіяльності суспільства. Це форма закріплення і спосіб здійснення спеціалізованої діяльності, яка забезпечує стабільне функціонування суспільних відносин.

Найзагальніше поняття «соціальний інститут» виражає ідею організованості, упорядкування суспільного життя. До вивчення цього феномену соціологія вдавалася з часу становлення її як науки. Так, Г. Спенсер вважав, що соціальні інститути (інституції) є каркасом соціуму і виникають внаслідок процесу диференціації суспільства. Еволюцію регулятивної системи суспільства він поєднував з розумінням соціальних інститутів. Е. Дюркгейм пов'язував природу соціальних інститутів з визначенням суспільства як цілісності, тлумачив їх як «фабрики відтворення» соціальних відносин і зв'язків між людьми. Нині це поняття широко вживається у вітчизняній і зарубіжній літературі і вказує на такі суттєві риси соціальних інститутів:

— соціальні інститути є комплексом формальних і неформальних правил поведінки, принципів, культурних норм, які регулюють різні сфери діяльності індивідів у суспільстві (сферу економіки, політики, освіти) і обмежують вчинки людей відповідно до суспільних інтересів;

— соціальні інститути охоплюють певну сукупність людей та установ, які покликані вирішувати важливі для розвитку суспільства завдання. Наприклад, інститут освіти реалізує свою діяльність щодо навчання, виховання, професійної підготовки через школи, університети та ін.

Соціальні інститути, забезпечуючи відносну стійкість соціальних відносин, є подвійним соціальним утворенням: за формою — це організаційний механізм (сукупність організацій, спеціалістів, матеріальних та інформаційних засобів), за змістом — це функціональний механізм (сукупність соціальних норм у конкретній сфері соціальних відносин).

Інституціалізація — процес виникнення і становлення соціальних інститутів як ключових структурних елементів суспільства.

Як і будь-який інший складний суспільний процес, інституціалізація є тривалою і поступовою. Для її здійснення необхідні такі умови:

1. Об'єктивна потреба, усвідомлювана в суспільстві як загальнозначуща, загальносоціальна. Її задоволення можливе тільки у процесі соціальної взаємодії. Якщо така потреба стає незначною або зникає зовсім, тоді існування соціального інституту стає неактуальним, навіть гальмівним.

Відомий соціальний дослідник Г. Ленскі визначив ключові соціальні потреби, які породжують процеси інституціалізації:

— потреба комунікації (мова, освіта, зв'язок, транспорт);

— потреба у виробництві продуктів і послуг;

("68") — потреба у розподілі благ і привілеїв;

— потреба безпеки громадян, захисту їх життя і благополуччя;

— потреба у підтримці системи нерівності (розміщення соціальних груп за позиціями, статусами тощо);

— потреба у соціальному контролі за поведінкою членів суспільства (релігія, мораль, право).

Сучасне суспільство характеризується розростанням та ускладненням системи соціальних інститутів. З одного боку, одна і та сама потреба може породжувати існування численних інститутів, з іншого — кожен інститут реалізує комплекс базових потреб щодо соціалізації індивідів, трансляції соціальних норм і культурних цінностей, соціального досвіду.

2. Наявність особливого, притаманного конкретному інституту культурного середовища (субкультури) — системи цінностей, соціальних норм і правил.

Кожен соціальний інститут має свою систему цінностей та правил (нормативних очікувань), які визначають мету його діяльності. Діючи в межах інститутів, а також всередині різних соціальних ролей, пов'язаних із специфічними соціальними позиціями (статусами), ці норми дозволяють, пропонують або забороняють певні види поведінки, що робить дії людей доцільними, корисними та односпрямованими. Наприклад, у межах інституту сім'ї подружня зрада, позашлюбні діти, кровозмішення є порушенням інституціальних (нормативно встановлених) вимог.

З цієї точки зору інституціалізація — це прийняття індивідом, групою культурних норм, цінностей, еталонів, що регулюють різні аспекти людської діяльності, сприяють задоволенню потреб, прийнятній поведінці.

3. Наявність необхідних ресурсів (матеріальних, фінансових, трудових, організаційних), які суспільство повинне стабільно поповнювати шляхом капіталовкладень у них та підготовкою кадрів.

Інституціалізація є процесом, за якого певна суспільна потреба починає усвідомлюватися як загальносоціальна, а не приватна. Для її реалізації у суспільстві встановлюються особливі норми поведінки, формуються відповідні ролі, готуються кадри, виділяються ресурси. Зміни у соціальній практиці можуть привести як до модифікації існуючих інститутів, так і до появи нових інституціальних форм. Так, криза адміністративно-командної системи започаткувала соціальні процеси і відносини, які спричинили докорінні суспільні зміни — появу нових соціальних інститутів господарювання, управління, парламентської демократії. У процесі інституціалізації складаються основні структурні ознаки, що характеризують соціальні інститути в сучасному суспільстві. Вони мають універсальний характер і охоплюють:

— певну сферу діяльності та суспільних відносин;

— установи для організації спільної діяльності людей, уповноважених виконувати соціальні, організаційні, управлінські ролі та функції;