Социология как наука. Роль социологии в обществе (стр. 18 )

В качестве регуляторный механизм соц. выступает система социальних эталонов(различные виды предпис, норм, оценочных критерий, образцов…). Система соц. статтей, ролей являющим организационно-регуляционным механизмом, придающий социальному воздействию определенной формы – соотвествуюшие права, обязательства человека.

Агент социализации. – личн/гр/соц. институт, который способствует социализации.

Фазы социализации: соц. адаптация (отражение процеса приспособления индивида к определенным социально-экономическим условиям); интернационализация (более глубокая степень социализации – включает соц. нормы и ценности во внутреннем мире человека).

Социализация происходит под воздействием особенностей общества, социальной среды, культуры, образ жизни… Эти особенности выражаются в социалном типе личности. Основные социальные типы: конформист (стремиться приспособиться к мнению большинства), изгой (характерное стремление к отчуждению, безразличие в политике, общ. жизни), фанатик (стремление решить проблему любыми средствами).

Основні інститути соціалізації: Дивитись у 79 білеті.

73.Соцiальнi групи та їх роль у суспільстві.

Найчастiше соцiальною групою у соцiологiї називають двоє чи бiльше людей, що взаємодiють мiж собою упорядкованим шляхом на основi таких експектацiй щодо поведiнки один одного, які ними поділяються.

Але деякi соцiологи вважають таке визначення недостатнiм, I соцiальною групою . вони називають двоє чи бiльше людей, якi не тiльки взаємодiють мiж собою упорядкованим шляхом на основi подiляємих експектацiй щодо поведiнки один одного, але якi ще й подiляють почуття єдностi.

("76") Iнше визначення, яке теж є досить поширеним у захiднiй соцiологiї: соцiальна група - це кiлька осiб, що мають взаємовiдноснi статуси та ролi.

Соцiальнi групи мають дуже важливе значення у нашому життi. Найперший та найближчий досвiд - це той, що людина отримує у невеликих групах - у родинi, у дитячiй групi товаришування, у сусiдському колi. У дорослому вiцi свiй досвiд людина найчастіше набуває також у спiлкуваннi з відносно невеликою кількістю людей, - навiть коли вона працює у великих органiзацiях - фабриках, заводах, iнститутах.

Первиннi та вториннi групи.

Соцiологи подiляють соцiальнi групи на первиннi та вториннi.

Первинна група - це невелика кiлькiсть людей, що безпосередньо взаємодiють один з одним на протязi вiдносно довгого часу на особистiй основi ..

Родина, коло друзiв - це первинні групи. Вiдносини в такiй групi мають, як правило, емоцiйне пiдгрунтя, й саме iснування групи є для її членiв безумовною цiннiстю. .

Вторинна група - це сукупнiсть людей, що об'єднанi практичною метою та взаємодiють на безособовiй основi, у бiльшостi випадкiв - опосередковано (тобто-через iнших членiв групи, через дiловi матеріали або технiчнi засоби).

Приклади вторинних груп: університет, велике пiдприємство, профспілка, полiтична партiя, урядова органiзацiя, війскова частина.

Безпосереднi контакти у вторинних групах обмеженi. Члени такої групи взаємодiють один з одним переважно у вiдповiдностi до їх статусiв та соцiальних ролей.

Соцiальну групу соцiологи вiдрiзняють вiд скупчення та соціальної категорiї.

Скупчення - це одночасне зiбрання в одному мiсцi невiдомих один одному iндивiдiв . Пасажири у тролейбусi, натовп на вулицi, покупцi у магазинi, черга за квитками на залiзницi, аудиторiя на концертi - це приклади скупчень. У скупчення люди легко входять i легко виходять. Форми соцiального упорядкування тут короткочаснi. Але це не означає, що у соцiальному життi скупчення маловажливi. Пiзнiше, коли ви вивчатиме закономiрностi колективної поведiнки, то побачите, що для деяких її форм соцiальнi скупчення становлять вихiдну основу.

Соцiальна категорiя - сукупність людей, що мають спiльнi ознаки, якi вважаються соцiально важливими. Найчастiше, це такi, наприклад, ознаки, як стать, вiк, раса, нацiональнiсть, громадянство, соцiальний статус.

Категорiями є, наприклад, робоча сила, учнi, студенти, пенсiонери, ветерани, але також й дiабетики, божевiльнi, худорлявi i т. iн.

Iнформацiя про соцiальнi категорiї може мати важливе практичне значення. Наприклад, iнформацiя про розподiл населення за вiком дозволяє прогнозувати необхiдну кiлькiсть учнiвських мiсць у школах, майбутню частку пенсiонерiв, ймовiрний обсяг медичного обслуговування та багато iншого.

Крiм того, усвiдомлення людьми своїх спiльних рис, може мотивувати їх до взаємодiї. А деякi спiльнi ознаки самi є умовами взаємодiї.

Особливо - спiльна мова та спiльне громадянство.

74.Девіантна поведінка: поняття та сучасні концепції девіації.

Під девіантною (від лат. deviatio — відхилення) поведінкою в соціології розуміють дії та вчинки людей, соціальних груп, що суперечать соціальним нормам чи визнаним шаблонам і стандартам поведінки. Таким чином, сутність девіантної поведінки полягає в недотримуванні вимог соціальної норми, у виборі іншого, ніж вона прописує, варіанта поведінки в тій чи іншій ситуації, що призводить до порушення ступеня взаємодії особистості й суспільства, групи й суспільства, особистості й групи. В основі відхилень часто-густо лежить конфлікт цінностей, інтересів, розходження потреб, деформація способів їх задоволення, помилки у вихованні, життєві негаразди, прорахунки тощо.

Визначаючи сутність девіантної поведінки, необхідно зазначити, що вона поділяється на два типи. До першого типу відносять, як правило, таку поведінку, що набирає суспільне несприятливих, навіть дуже небезпечних форм (наприклад, злочинність), внаслідок чого суспільство змушене застосовувати відповідні санкції. Соціальні наслідки цього типу девіантної поведінки полягають у підриві громадського порядку, посиленні ентропійних процесів, нівелюванні й розпаді особистості, зниженні якості роботи й рівня суспільних стандартів, наростанні соціальної апатії тощо. Рушійною силою цього типу девіантної поведінки є деформовані потреби і цінності, що спонукають особистість або соціальну групу діяти всупереч вимогам суспільства. Причинами такої поведінки можуть бути також дефекти правової й моральної свідомості людей, які часто-густо пов'язані навіть із особливостями їхньої емоційно-вольової сфери, настроєм, сподіваннями.

("77") Другий тип девіантної поведінки пов'язаний із процесом розвитку суспільства, застаріванням його соціальних норм, критеріїв та стандартів, які необхідно змінювати, оскільки вони гальмують процеси суспільного розвитку. Масштаби поширення різноманітних форм девіантної поведінки цього типу рухливі. Наприклад, вони можуть значно зростати в періоди соціальних змін, реформ, революційних перетворень, коли відбувається руйнування стереотипів і застарілих норм поведінки.

До основних форм девіантної поведінки належать правопорушення (включаючи злочинність) пияцтво, наркоманія, проституція, самогубство. Серед них злочинність є найнебезпечнішою формою, проявом гострого конфлікту між особистими та суспільними інтересами. Алкоголізація (пияцтво і алкоголізм) та наркоманія є формою втечі від повсякденних турбот і життєвих негараздів, засобом зняття напруження й невпевненості. Крайньою формою такої втечі є самогубство.

Характеристика основних теорій і концепцій девіації

Залежно від підходів до розуміння сутності девіації (відхилення) існують різні теоретично-концептуальні пояснення цього явища, їх систематизацію подано в табл. 2.

Таблиця 2

Основні теорії та концепції девіації

Поясненя	Теорія (концепція)	Теоретик	Основна ідея
Біологічне	Фізичні риси, пов'язані зі схильністю до злочинів	Ломброзо	Фізичні особливості є причиною девіації
Певна фізична будова, що найчастіше зустрічається у девіантів	Шелдон	Те саме
Психологічне	Психоаналітична теорія	Фрейд	Конфліктність, притаманна особистості, спричиняє девіацію
Соціологічне	Аномія	Дюркгейм	Девіація, зокрема самогубство, здійснюється через відсутність норм
Соціальна дезорганізація	Шоу, Маккей	Девіація багатьох видів виникає, коли культурні цінності, норми та соціальні зв'язки відсутні, послаблені чи стають суперечливими
Аномія	Мертон	Девіація відбувається, коли існує розрив між цілями суспільства та схвалюваними засобами їх досягнення
Соціокультурні теорії	Селлін, Міллер, Сатерленд, Клауард, Охлін	Конфлікти між нормами субкультури та панівною культурою є причиною девіації
Теорія навішування ярликів	Беккер	Девіація — своєрідний ярлик, яким групи, що мають владу, позначають поведінку більш слабких груп
Радикальна кримінологія	Турк, Квінні, Тейлор, Уолтон, Янг	Девіація є результатом протидії нормам капіталістичного суспільства

("78") Біологічні теорії девіації (Ломброзо, Шелдон) трактують безпосередню фізичну структуру людини (фізичні риси, тілесну будову) як прямий детермінант її девіації (фізичні особливості — причина девіантної поведінки).

Психоаналітична теорія Фрейда доповнює біологічну, наголошуючи на внутрішньо притаманній особистості конфліктності, яка спричиняє девіацію.

Соціологічний підхід враховує біопсихологічні фактори для узагальнення і втілення в інтегрально-соціальному обсязі. Згідно з соціологією девіації остання настає як наслідок різних форм аномії (відсутність норм — Дюркгейм; розрив у системі «цілі — засоби» — Мертон), соціальної дезорганізації (відсутність, послабленість, суперечливість норм — Шоу, Маккей), культурної дезорганізації (Селлін, Міллер, Сатерленд, Клауард, Охлін), групової дезорганізації (між владною групою та іншими — Беккер), кримінологічної дезорганізації (Турк, Квінні, Тейлор, Уолтон, Янг).

Соціологія девіації виходить з того, що в суспільстві завжди наявні різні форми девіації. Тому вміння виявляти причини соціальних відхилень, розробляти шляхи їх подолання є постійно актуальним і безпосереднім завданням правоохоронних органів. Міліція України, записано в законі, захищає життя, здоров'я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань.

Протиправні посягання — це і є девіація. Розуміння її сутності сприяє соціальному контролю та управлінню. Таке розуміння дають кримінологія, правова статистика, соціологія та інші науки. Соціологія виявляє найзагальніші причини і наслідки девіації, її деструктивний вплив на суспільство, шляхи викорінення негативних явищ.

Свого часу французький соціолог Е. Дюркгейм розробив концепцію поведінки, що відхиляється від норми, приділяючи особливу увагу причинам як порядку, так і безладу в суспільстві. Його головна теза — про колективну свідомість, що являє собою сукупність переконань і поглядів, яких додержуються всі члени суспільства. При існуванні соціальної інтеграції, коли члени суспільства, його структурні підрозділи Додержуються спільних норм, керуючись ними у своєму житті, причин для девіації немає. Без такої інтеграції, коли індивід або група ігнорують соціальні норми, настає аномія.

Аномія — це такий суспільний стан, при якому значна частина людей знає про існування зобов'язальних нормативів, але нехтує ними,

ставиться до них негативно або байдуже. Така ситуація виникає за різких змін соціальної структури, різного роду кризових потрясінь.

Девіація є відхиленням від норм. Проте слід зауважити, що є творче, конструктивне відхилення — з метою поліпшити існуючі норми, вдосконалити їх у комплексі загальних позитивних перетворень. Але усталене значення девіації пов'язане саме з деструкцією, дезорганізуючи-ми відхиленнями, антисоціальними вчинками.

Очевидно, категорія девіації органічно пов'язана з категорією норми. Соціальна норма є характеристикою таких явищ і процесів, що внутрішньо притаманні, істотно закономірні й необхідні як об'єктивна потреба суспільної системи. Відхилення від соціальних норм такого змісту є деструктивною девіацією. Вчинки, поведінка, діяльність людей або соціальних підрозділів, що не відповідають, а ще гірше — активно протистоять загальносуспільним, зокрема правовим нормативам, є протиправними посяганнями.

Слід розрізняти індивідуальні й соціальні відхилення. Перетворення перших у другі відбувається за таких умов: 1) однакова спрямованість таких відхилень у схожих груп людей в однакових умовах; 2) близькість або навіть єдність причин, за яких вони виникають; 3) наявність певної повторюваності, стійкості названих явищ. Зазначені аспекти детермінують перетворення індивідуальних відхилень у соціальні. Останні виступають не випадковими фактами, а процесами, що набули певного поширення в суспільстві або виявляють тенденцію до цього.

Наступна актуальна проблема — критерій девіації. Він має комплексний характер. Визначаючи і реалізуючи його, слід ураховувати такі фактори: 1) релятивну природу девіації; 2) невизначеність сподівань; 3) розбіжності у питаннях щодо правил і норм.

Релятивна природа девіації означає відносність характеристик людських вчинків (наприклад, у роки війни).

Невизначеність сподівань від людських вчинків свідчить про те, що їх остаточні наслідки можуть спростувати очікувані результати.

75. Соціальний контроль, основні методи соціального контролю.

СОЦІАЛЬНИЙ КОНТРОЛЬ - процеси в соціальній системі (суспільстві, групі), що забезпечують її стійкість та можливість управління функціонуванням її елементів (людьми, ін-тами тощо); механізм оцінки і санкціонування діяльності елементів соціальних систем та підсистем з т. з сусп. інтересів та домінуючих норм; спосіб саморегуляції соціальної системи, що забезпечує упорядковану взаємодію її елементів за допомогою нормативного (у т. ч. правового) її регулювання.

Головним засобом соціального контролю є система санкцій і нагород. Т. Парсонс, напр., проаналізував три способи С. к. девіантів: ізоляція - повне вилучення з системи сусп. відносин зі спробами або без спроб реабілітації; уособлення - обмеження (неповна ізоляція) контактів з іншими людьми з поступовим поверненням до людської спільноти; реабілітація - підготовка девіантів до нормального виконання соціальних ролей.

к. передбачає регулювання поведінки не тільки девіантів, а всіх членів суспільства. Тому він передбачає як формальні, так і неформальні санкції. Формальні санкції накладаються відповідно до попередньо передбачених (законом, статутом тощо) процедур. З цією метою утворюються спеціальні ін-ти соціального нагляду. Неформальні санкції є спонтанними реакціями членів різних спільнот, що виявляються у вигляді негативних емоцій, чуток, навіть фіз. впливу.

("79") З-поміж форм С. к. виділяють позитивні, що призначені стимулювати чи схвалювати відхилення від норми, та негативні, що стримують небажані відхилення.

За будь-яких умов С. к. є механізмом і засобом соціалізації індивіда через підпорядкування особистої поведінки, ціннісної орієнтації, очікувань під соціальне сталі стандарти, а також відтворення домінуючої системи сусп. відносин і соціальних структур.

С. к., його спрямування, засоби і форми завжди істор. зумовлені і відповідають певним сусп. інтересам. Головною ознакою С. к. є намагання перетворити формальні його механізми на неформальні і перевести сусп. санкції на рівень самоконтролю. Залежно від міри реалізації даної ознаки С. к. може як підсилювати, так і нівелювати сусп. відхилення. Проте в будь-яких випадках він спрямований на підтримку рівноваги в соціальній структурі.

С. к. характеризується упорядкованістю, формалізованістю та категоричністю вимог суспільства до індивіда і грунтується на санкціонованих соціальних нормах.

76.Культура як об’єкт соціологічного аналізу.

Культура — найбільш важливе поняття для соціології, оскільки в ній відображаються всі боки життя суспільства (починаючи від соціології і закінчуючи політичною, економічною, духовною культурою). В соціології культура розглядається насамперед в її соціальному аспекті, з точки зору процесів і результатів соціальної взаємодії. В цьому сенсі дослідження культури означає вивчення складного і багато-мірного суспільного процесу засвоєння, осмислення і зміни членами суспільства свого культурного середовища. Предметом такого дослідження є комплекс загальних закономірностей зміни культури.

З точки зору соціології, в культурі виділяються дві основні частини - культурна статика і культурна динаміка. Перша описує культуру в спокої (сукупність базисних елементів, рис, форм). Друга описує її в русі - засоби, механізми, процеси, які описують трансформацію культури, її зміни. До першої входять: культурні універсали, спосіб життя, звички, манери, звичаї, традиції, етикет, обряди, ритуали, закони, цінності, міфи, мистецтво, архітектура...). До іншої можна віднести: винаходи та відкриття. Це отримання нових знань про світ і нова комбінація відомих культурних елементів (селективність).

Історично склалися три форми культури: висока (елітарна), народна (фольклор), масова. Перша створювалася і створюється привілейованою частиною суспільства або професіоналами високого рівня (як замовлення). Вона включає високоінтелектуальне мистецтво. Коло її споживачів - високоосвічена частина суспільства. Формула елітарної культури - мистецтво для мистецтва.

Народна створювалася в історичному процесі повсякденного життя. Вона включає міфи, легенди, казки, пісні, танці, і автори народних творінь, як правило, невідомі.

Масова культура відносно недавно з'явилася та влилася в суспільне життя, завдяки широким (феноменальним) можливостям засобів масової комунікації. Вона відзначається широтою аудиторії, мобільністю та швидкістю проникнення та видозміненістю, хоча володіє меншою художньою цінністю.

Оскільки суспільство розпадається на численні групи (національні, соціальні, демографічні), у кожній із них постійно формується власна система цінностей та правил, власна культура - субкультура. Своя субкультура існує і у представників різних прошарків населення (і навіть у наркоманів, бомжів, спортсменів). На відміну від неї контркультура - не тільки відрізняється від домінуючої культури, але й протистоїть їй, перебуває у конфлікті із пануючими цінностями. Інакше субкультуру і контркультуру називають частковими культурами. Будь-яка субкультура має свої цінності, дещо відмінні від загальноприйнятих: особливі правила та взірці поведінки, стиль, манери спілкування. До них можна віднести і неформальні молодіжні об'єднання, які розрізняються за типом, різновидом соціальної спрямованості, типом групових цінностей і т. ін.: любителі рок-музики, футбольні уболівальники (фани), рокери, панки, культуристи, наркомани і т. ін. На відміну від субкультури, контркультура - це тип протестуючого світовідчуття, альтернативний стиль життя, це антитрадиційні форми творчості, це виклик культурі з боку суспільства, яке змінюється, це інший характер соціальної спрямованості.

2. Функції культури

Культура розвивається одночасно із формуванням суспільства: народжується ним і впливає на нього. Вона виконує свої функції, вирішує коло завдань у системі суспільного життя. До основних функцій культури відносять:

• функція соціальної пам 'яті (зберігання і розповсюдження людського досвіду);

• освітня і виховна (освоєння через соціалізацію знань, умінь, навиків, мови, цінностей, норм, традицій);

• комунікативна (формування комплексу взірців поведінки, діяльності, які служать засобами в системі спілкувань, взаємодій між соціальними елементами);

• регулятивна (освоєння і трансформація цінностей, ідеалів та норм з регуляції поведінки людей в суспільному житті);

• практична функція - вироблення наукових основ цілеспрямованих культурних змін і культурної політики.

У соціології культура визначається не як відносини між речами чи ролями в системі соціальної організації, а як відносини між самими людьми, які зв'язують їх як особистостей.

("80") З позицій соціології виявляють кілька основних сфер людської культури:

- ставлення людини до навколишньої природи (культура людського суспільства - це гармонія взаємозв'язків із природою, що проявляються в різних сферах: виробництво, відпочинок, побут);

- ставлення людини до самої себе (самовиховання, самопізнання, саморозвиток, самооцінка, самоповага);

- ставлення однієї людини до іншої (від чого залежить рівень культури міжособистісних, міждержавних, міжетнічних відносин, а також культурний клімат взаємовідносин у колективі, побуті, сім'ї).

Рівень культури особи виявляється у формуванні позитивного ставлення до виховання моральних принципів, до набуття знань, розвитку почуття краси, підтримки доброго здоров'я тощо.

Більш глибоко розглядає феномен культури галузевий напрям соціології — соціологія культури. Її цікавить передусім взаємодія культури і суспільства. Об'єктом її вивчення є культура суспільства як соціальне явище, її виникнення, розвиток, тенденції та суперечності, вплив на різні суспільні групи та її місце у духовному житті суспільства.

Будь-які проблеми, які з'являються та існують при функціонуванні в соціокультурному середовищі, відображають проблеми розвитку та функціонування даного суспільства. Серед найвагоміших є питання соціокультурного характеру.

77.Поняття конфлікту, конфлікти у колективі та засоби їх розвязання.

Конфлікт - це зіткнення протилежних цілей, позицій, поглядів, суб'єктів взаємодії. Він завжди пов'язаний із усвідомленням людиною суперечностей власних інтересів та інтересів інших суб'єктів. Загострення ж цих протиріч породжують конфлікти.

З середини XX ст. в соціології сформувався напрям, який всебічно і глибоко досліджував проблему соціальних конфліктів (Р. Дарендорф, А. Козер, К. Боулдінг). Так, німецький соціолог Р. Дарендорф створив теорію конфліктної моделі суспільства, виходячи з того, що будь-яке суспільство постійно піддається соціальним змінам, внаслідок чого відчуває соціальні конфлікти щомоменту. Він дослідив причини конфліктів і етапи їх розвитку, в основу чого поклав конфлікт інтересів. Дарендорф виходив з того, що соціальна нерівність і породжені нею соціальні протиріччя створюють соціальну напруженість та конфліктні ситуації. Інтереси суб'єктів безпосередньо впливають на формування конфлікту, тому, щоб зрозуміти його природу, необхідно, передусім, зрозуміти природу інтересу і способи усвідомлення суб'єктом конфлікту.

Американський соціолог Л. Козер під соціальним конфліктом розуміє боротьбу за цінності та претензії на певний статус, владу і ресурси: свої ідеї він об'єднав в теорію позитивно-функціонального конфлікту.

Про можливість та необхідність регулювання соціального конфлікту писав і американський соціолог К. Боулдінг (загальна теорія конфлікту). В цілому західні соціологи багато зробили у вивченні соціальних конфліктів. Соціологічний напрям у теорії конфлікту умовно можна поділити на біологічний, психологічний та суто соціологічний підходи.

Найбільш контрастно біологічні тенденції виявлялися у соціології О. Конта, Г. Спенсера, П. Лілієнфельда, А. Шефле, основною ідеєю яких було те, що головним регулятором життя виступає закон боротьби за існування.

У суспільстві відбувається кількість конфліктів, які можна класифікувати за різними критеріями. Відносно суспільних сфер, в яких відбуваються конфлікти, останні поділяються на:

- економічні (розбалансованість між інститутами виробництва, обміну, споживання та власності, реакція на перекоси в економічній та соціальній політиці уряду, проблеми перерозподілу власності, у зв'язку з розвитком ринкових відносин);

- трудові (відсутність чіткої законодавчої бази вирішення трудових спорів);

- політичні (суперечності в структурі інституту влади та державності);

- міжетнічні (боротьба за права та інтереси етнічних та національних груп);

- соціальні (суперечності між спільнотами, соціальними групами,

що дбають про власні інтереси та цілі);

("81") - конфлікт культур;

- конфлікт на релігійній основі.

Залежно від суб'єктів та зон протиріч конфлікти поділяються на:

- особистісні (на рівні індивідуальної свідомості);

- міжособистісні (суперечність між двома і більше людьми);

- міжгрупові (між соціальними групами);

- конфлікт належності (проблема подвійної належності індивіда до тієї чи іншої групи чи позиції);

- конфлікт із зовнішнім середовищем (відчуття тиску з боку адміністрації, законів, норм, заборонів, порядку і т. ін.).

Типологізуючи соціальний конфлікт, його вияви можна подати у таких формах:

- конфронтація (як пасивне протистояння груп з протиборствуючими інтересами);

- суперництво (як боротьба за визнання особистих досягнень, здібностей, мета якої - набуття кращих соціальних позицій, визнання);

- конкуренція (як особливий тип конфлікту, мета якого - отримання вигоди, прибутку або доступу до дефіцитних благ).

Конфлікт не виникає відразу, це процес боротьби протилежних інтересів (мається на увазі соціальний конфлікт, котрий не зумовлений ситуативними факторами), цінностей і сил.

Для того, щоб протиріччя переросло в конфлікт, необхідне усвідомлення протилежності інтересів і відповідна мотивація поведінки. На етапі переростання протиріччя в конфлікт утворюється своєрідний стан, котрий можна назвати передконфліктною ситуацією.

Конфлікт у процесі свого розвитку зазнає змін. Процес розгортання конфлікту триває доти, поки не з'являться перші відчутні результати протистояння.

Подальшою стадією протікання соціального конфлікту є його вирішення. Ознакою вирішення конфлікту служить його завершення. Вирішення конфлікту можливе лише за умови зміни конфліктної ситуації, тобто ліквідації корінної причини конфлікту. Це досить складний процес, він може відбуватися різними шляхами і вирішуватися різними методами, а саме:

• методом запобігання конфлікту;

• методом переговорів;

• методом використання посередництва;

• методом його відкладення;

("82") • арбітражний метод.

Щодо вивчення конфліктів, то соціологів, передусім, цікавлять мотиви конфлікту, які залежать від специфіки суб'єкта конфліктної взаємодії, соціального середовища, сфери суспільства. Всі наявні теорії утворюють своєрідну методологію його вивчення та практичного вирішення.

78 БЕЗРОБІТТЯ і сучасні засоби його соціологічного пізнання.

Безработица – это социально-экономическое явление, состоящее в том, что некоторая часть экономически активного населения страны какое-то время или постоянно не имеет работы и заработка. На основании данной формулировки безработными признаются трудоспособные граждане, к-ые не имеют работы и заработка, зарегистрированы в службе занятости в целях поиска подходящей работы и готовы приступить к ней. Б. явление не однородное и вызывается различными причинами. В зависимости от причин можно выделить несколько видов Б..

Добровольная Б. связана с уходом человека с прежнего места работы по собственному желанию в связи с поиском нового места работы. связана с освобождением человеком своего рабочего места не добровольно, а в связи с банкротством предприятия, ликвидацией данного рабочего места или по требованию администрации (увольнение). В результате человек, нуждающийся в работе, оказывается перед необходимостью ее поиска. Данный вид Б. часто называют циклической. Она возникает в период спада производства, во время эконом-их кризисов, когда происходит массовое разорение предприятий, залповое сокращение числа занятых.

– под ней обычно понимают использование кадров не в полную силу, ниже их возможностей, способностей и знаний, использование работников на работах ниже их квалификации. Это происходит зачастую из-за слабых темпов научно-технического прогресса. Данное явление сопровождается низкой производительностью труда.

– она является результатом диспропорции спроса и предложения рабочей силы с точки зрения ее профессионально-квалификационных качеств. Она охватывает в основном тех работников, чья квалификации не успевает за изменениями структуры производства, не соответствует требованиям рынка.

Технологическая Б. образуется вследствие усложнения производства, сокращения рабочих мест, на к-ых используется неквалифицированный труд. Рабочие места ликвидируются по причине модернизации, рационализации производственного процесса и т. д.

:

Справедливости Стимулирование Манипулирование.

досліджується багатьма науками – економікою праці, правознавством, політологією, соціологією, соціальною психологією. Предметом соціологічних досліджень Б. постає тоді, коли вивчаються його соціальні чинники т наслідки – відносини між найманими працівниками і роботодавцями; соціально-економічна поведінка безробітних, ї мотивації, очікування, ставлення до праці; соціальна напруженість, зумовлена Б.; діяльність соціальних інститутів, покликаних регулювати трудові відносини.

79.Освіта як соціальний інститут.

3 одного боку, освіта як соціальний інститут є сукупністю певних установ, осіб, які забезпечені спеціальними матеріальними засобами і здійснюють конкретні соціальні функції, з іншого боку, освіта — це набір, система ідей, правил, положень, стандартів, норм діяльності, поведінки людей у ситуаціях освітянського життя.

Освіта як соціальний інститут має історичний характер. Це відносно стійка форма соціальної практики, за допомогою якої функціонує суспільне життя, забезпечуються необхідні соціальні зв'язки та відносини, що характеризують суспільство.

Специфіка освіти визначається типом суспільства, в якому вона функціонує, політичним, державним ладом, соціально-класовими, економічними відносинами.

Маючи певну мету діяльності і виконуючи свої функції, освіта задовольняє відповідні соціальні потреби та інтереси. Внаслідок цього стабілізуються соціальні відносини і узгоджується різноманітна діяльність членів суспільства. Функціонування освіти, виконання людьми в межах цього соціального інституту певних ролей зумовлюється соціальними нормами її внутрішньої структури. Саме ці норми визначають обов'язковий порядок, встановлюють міру, стандарт поведінки людей, спрямовуючи соціальну діяльність. У зв'язку з цим слід зауважити, що освіта інтегрована в систему соціальних інститутів. Тільки така об'єднана система може забезпечити й гарантувати функціонування суспільства. Без соціальних інститутів взагалі не існує суспільства, людства як колективного утворення.

Освіта відрізняється від інших соціальних інститутів своєю спрямованістю, змістом діяльності, тобто функціями, про які вже йшлося вище. Як зазначалося, система освіти як соціальний інститут, предмет соціологічної освітянської науки виконує дві функції: поточну і перспективну. Але це, так би мовити, характеристики зовнішнього плану. Суттю ж, внутрішньою основою, найважливішою ознакою освіти є її здатність впливати на розвиток людини, готувати особистість до активної соціальної діяльності. Інші функції освіти (механізм передавання від покоління до покоління соціального досвіду, знань, результатів культурно-історичного розвитку суспільства, культуротвірна, соціокультурна діяльність) підпорядковані основній освітній проблемі — соціалізації індивіда.

("83") Якщо деталізувати завдання, напрями діяльності системи освіти як соціального інституту, можна виділити три її найважливіші функції. Перша з них — загальне й професійне навчання молоді, здійснення підготовки спеціалістів, тобто один з механізмів розвитку продуктивних сил суспільства. Друга — відтворення і розвиток соціальної структури суспільства. Завдяки системі освіти відбувається перехід людей з одних соціальних спільнот в інші. Освіта в цьому аспекті є своєрідним «соціальним містком», тобто виступає важливим каналом соціальної мобільності. На таку функцію звертає увагу й П. Сорокін. Так, він називає інститути освіти і виховання засобами вертикальної соціальної циркуляції, а шкільну систему соціальним ліфтом, що рухається у різних напрямах серед різних верств населення залежно від типу суспільства.

Третя соціальна функція системи освіти— могутній вплив на соціалізацію індивідів, на духовне життя суспільства в цілому. Тим самим освіта посідає певне місце в системі культурних цінностей людини. Вона великою мірою визначає «якість людського матеріалу» в суспільстві. Загалом система освіти виконує надзвичайно важливу функцію передачі культури суспільства від одного покоління до наступного. Більше того, школа допомагає молодим людям набути навичок, потрібних для життя в суспільстві, і, як зауважують американські соціологи, вчить дітей різноманітних соціальних ролей, що їх покликані грати в цьому суспільстві дорослі.

Наголошує на активній і вирішальній ролі освіти в розвитку людини і Ф. Філіппов. Окрім того, він ґрунтовно викладає соціальні функції освіти, їх взаємодію з працею, соціальною структурою, політичним устроєм суспільства, його духовним життям.

В. Нечаєв детально описує навчання як вид соціокультурної діяльності, відзначає перспективну, світоглядну, виховну функції освіти, показує, як формуються соціальні орієнтації учнів та розвиваються їхні здібності.

Разом з тим школа є певним тестувальним, селекціонуючим і розподільчим засобом, оскільки вона покликана з'ясувати, як учень засвоїв матеріал, визначити талановитих і здібних, усунути тих, у кого відсутні очікувані інтелектуальні та моральні якості. Нарешті, перекриваючи шляхи для просування «неугодних», школа має висунути здібних учнів на ті соціальні позиції, що відповідають їхнім характерам, хисту.

Для висвітлення соціальної суті освіти як засобу розвитку людини окрім опису її функцій можна піти й шляхом розкриття змісту структурних елементів освітньої системи. Таке пропонують деякі навчальні програми курсу «Соціологія», наприклад, дослідження Ф. Філіппова. Проблеми освіти він розподіляє на проблеми загальної школи, вищої, професійної, педагогічних кадрів, співвідношення освіти і технічного прогресу тощо. В. Нечаєв теж не відступає від розгляду структури освіти, але основним, фундаментальним серед багатьох елементів освіти він вважає сам процес навчання, який інтерпретує в різних відносинах. У Законі України «Про освіту» виділено такі елементи освіти: