Социология как наука. Роль социологии в обществе (стр. 7 )

Концепція соціальної системи. Поняття системи характерне для соціологічного теоретизування Парсонса з самого початку. Оскільки людська дія вирізняється завжди деякою регулярністю, що витікає з ЇЇ підкорення соціальним нормам, то треба вести пошук ЇЇ структури. В цьому плані соціальна структура, згідно з Парсонсом, є системою відношень між «акторами», яка заснована на певних взірцях, котрі проявляються у взаємозалежних ролях. При цьому роль є ланкою, котра пов'язує «актора» із соціальною структурою. Із соціальною системою дослідник має справу тоді, коли йдеться про певну диференціацію соціальних ролей та позицій, прав і обов'язків, які їх супроводжують, а також про наявність загальних цінностей і норм. Усі ці моменти з'являються разом з процесом взаємодії «акторів», у якому Парсонс підкреслює роль нормативних аспектів.

("19") Проте, соціальна система не може бути ототожненою із сукупністю відношень взаємодії. Американський теоретик вважає, що система містить властивості, які незвідні до властивостей її складових частин. Тим самим Т. Парсонс принципово міняє напрям свого аналізу. Замість «акторів», взаємодія яких створює певну конфігурацію, він скеровує свій інтерес на саму конфігурацію. Цей інтерес певним чином віддаляє його від інтеракціонізму М. Вебера і наближує до соціологізму Е. Дюркгейма. Водночас необхідно постійно пам'ятати, що парсонсівське поняття системи є лише аналітичним інструментом, котрий не пов'язується конкретно з жодною соціальною дійсністю.

Аналіз соціальної системи Парсонс проводить у відриві від проблеми ЇЇ генезису. Він визначає її просто як складову частину більш загальної системи дії. Іншими складовими частинами загальної системи дії є система культури, система особливості та система по-ведінкового організму. В дослідженні системи американського теоретика піклує передусе проблематика її зовнішніх і внутрішніх відносин. Зовнішні відносини — це відносини соціальної системи з оточенням, не тільки фізичним і біологічним, а й з іншими системами дії. Внутрішні відносини стосуються в основному інтеграції в середені самої соціальної системи.

Розмежування поміж чотирма виокремленими системами чи підсистемами дії можна провести за характерними для них функціями. Щоб система дії могла існувати, вона повинна бути здатна до адаптації, досягнення мети, інтеграції і збереження взірця, тобто вона повинна задовольняти чотири функціональні вимоги.

Інтегративну функцію Парсонс пов'язує головним чином із соціальною системою, котра організовує соціальні відношення поміж «акторами» і колективами. Збереження взірця реалізується головним чином системою культури, яка організовує комплекси символічних значень, здійснює їх структурування, використання, збереження й зміну. Досягнення мети пов'язується головним чином з особистістю індивіда. Система особистості, згідно з Парсонсом, є чільним агентом процесів дії, а звідси — здійснення культурних принципів і вимог. По-ведінковий організм він розуміє як адаптивну систему, зосередження важливих людських здатностей, котрі допомагають їй адаптуватись до вимог фізичного та біологічного оточення.

Аналізуючи взаємозв'язки між чотирма підсистемами дії, а також між ними і оточенням дії, Парсонс звертає увагу на досить важливе явище взаємопроникнення. Найвідомішим випадком взаємопроникнення є інтерналізація соціальних об'єктів і культурних норм особистістю. Вивчений досвід, організований і нагромаджений завдяки механізмові пам'яті організму, може слугувати ще одним прикладом зазначеного взаємопроникнення, як і інституцюналізащя нормативних компонентів культурних систем у вигляді складових. структур соціальних систем. Завдяки, зонам взаємопроникнення може відбуватися взаємообмін між системами. За рахунок цього утворюється динамічна рівновага між різноманітними вимірами системи дії.

Американський соціолог настійно намагався розробити систему соціологічних категорій, котрі були б досить універсальними, віддзеркалювали б властивості усіх систем дії. В цьому відношенні добре відома його концепція модельних змінних, яка становила своєрідну зв'язуючу ланку поміж «волюнтаристськими» та «системними» компонентами його соціологічної теорії.

З одного боку, вона слугує аналізові виборів, котрі творить кожна дійова особа, а з другого — може бути інструментом аналізу системи. Модельні змінні були задумані для міжгрупових і міжкультурних порівнянь. Щодо окремих «акторів» вони повинні давати класифікацію типів орієнтації; щодо соціальних систем — класифікацію. очікувань індивідів, які виконують певні ролі; стосовно культурних систем — типологію нормативних взірців. Концепція модельних змінних пов'язана з припущенням, що проблема соціального порядку є зрештою проблемою відповідності поміж мотиваціями індивідів і культурними взірцями (соціальними очікуваннями).

Модельні змінні Парсонс сформулював з допомогою полярно-дихотомічної термінології в формі п'яти принципових дилем. Перша дилема (афективність — нейтральна афективність) стосується того, чи повинна дія орієнтуватися на те задоволення, що є в ній самій, або ж бути віднесена до засобу досягнення мети, котра поза нею. Друга дилема (специфічність — дифузність) стосується того, чи повинна бути дія орієнтована на іншу людину як виконувача певної ролі або ж на іншу людину як персону, на обраний аспект предмета чи предмет в цілому. Третя дилема (універсалізм — партикуляризм) стосується того, чи повинна дія бути орієнтована на предмет в плані таких його властивостей, котрі можуть належати і багатьом іншим предметам, або ж тільки в плані таких властивостей, які належать винятково цьому предметові. Четверта дилема (досягнення — приписування) стосується того, чи трактувати іншу людину згідно з тим, якою вона є незалежно від її дій, або ж згідно з тим, які її особисті заслуги. П'ята дилема (я — колектив) стосується того, чи має дія егоцентричну орієнтацію або ж нею керує орієнтація на колективне благо.

Ці модельні змінні можна використовувати за аналізу будь-яких систем і підсистем соціальної дії. З них, власне кажучи, Парсонс виводить своєрідну типологію суспільств, яка може, згідно з його думкою, використовуватися у порівняльних дослідженнях.

Досить важливою для розуміння концепції соціальної системи Парсонса є теза про ієрархію соціальних систем у масштабах того чи того суспільства. Соціальні системи, згідно з Парсонсом, розташовуються на чотирьох рівнях організації суспільства: 1) первинний чи технічний рівень, де елементи взаємодіють один з одним безпосередньо; 2) управлінський, що регулює процес обміну на першому рівні; 3) інституціональний (наприклад, рада директорів, опікунська рада), де вирішуються питання більш загального порядку; 4) соціетальний, котрий концентрується у сучасному суспільстві в політичних сферах. Кожний вищий рівень виконує спостережу-вальні, контролюючі та регулюючі функції щодо рівня, який стоїть нижче. Смисл цього регулювання в тому, щоб зберегти в усьому суспільстві та в кожній його частині стан рівноваги.

Але як виживають соціальні системи, яким способом вони вирішують свої інтегративні проблеми? Парсонс вважає, що відповідь на ці питання дають два механізми, котрі орієнтовані на інтеграцію індивіда до соціальної системи — механізми соціалізації та соціального контролю. Механізми соціалізації забезпечують інтеріоризацію культурних взірців (цінностей, ідей, мови, символів тощо) у системі особистості, позначаючи при цьому межі її потреб. Саме завдяки соціалізації в «акторів» виникає бажання витратити на виконання тієї чи тієї ролі свою енергію або набути потрібної майстерності, аби зіграти свою роль. Механізми соціального контролю включають засоби, завдяки яким у соціальних системах зменшуються напруження і відхилення. В цілому, за Парсонсом, ці два механізми здатні вирішувати інтегративні проблеми, з котрими стикаються соціальні системи.

Парсонсівська концепція соціальної системи, незважаючи на складність і декларовану аналітичність, є порівняно з попередньою соціологією, безсумнівно, кроком вперед в напрямі пристосування системних уявлень до потреб соціологічного аналізу. Це пов'язано, зокрема, з наданням поняттю «система» ідеально-типологічного характеру, розширенням сфери його можливого використання, здійсненням низки корисних розмежувань (наприклад, суспільства і культури) тощо.

На жаль, через обмаль місця тут лише пунктирно позначено структурно-функціональні контури соціальної системи Парсонса, якого досить часто критикували за те, що він занадто концентрував увагу на соціальному порядкові, рівновазі, цінностях і нормах, що закріплювали соціальні системи, тощо, і не надавав належного значення проблематиці соціальних змін. Проблематика соціальних змін. В останнє десятиріччя своєї творчості Парсонс дедалі більше став цікавитися проблематикою соціальних змін. Можна навіть сказати, що у пізній фазі свого творчого життя він виступав як своєрідний еволюціоніст. В цей період він звертається до вивчення можливостей використання теорії дії до аналізу соціальної еволюції історичних суспільств. Свій новий інтерес Парсонс, проте, не вважає відмовою від постулатів функціоналізму. Навпаки, соціальну еволюцію він намагається роздивитися в контексті теорії дії і системної теорії. Американський теоретик ніколи не вважав, що, займаючись функціональним аналізом, він неначе, як гадали багато хто з його критиків, відмовився від вивчення проблематики змін і соціального розвитку. Насправді він тільки твердив, що треба починати з досліджень структури, аби потім досліджувати процеси.

Роздуми Парсонса про соціальну зміну охоплюють чотири групи проблем, пов'язаних із соціальною рівновагою, структурною зміною, структурною диференціацією і соціальною еволюцією. Для цього він поступово переходить від проблематики змін всередині системи до проблематики зміни системи як такої. Еволюція у розумінні американського соціолога, яке досить близьке до класичної версії, криється у підвищенні адаптаційної здатності суспільства. До цього ведуть два (розглянуті ще Г. Спенсером) процеси: диференціація та інтеграція. Диференціація є уособленням у суспільстві дедалі більш нових функцій і відповідних їм нових ролей та груп. Це породжує проблеми координації, які мають бути вирішені завдяки створенню нових систем цінностей, пристосованих до нових, складніших відносин. Зростаюча складність соціальної структури потребує того, щоб культурні взірці ставали дедалі більш загальними. Процес інтеграції складається з вироблення адекватних засобів соціального контролю.

Парсонс виокремлює три фази еволюції, беручи до уваги різні ступені адаптаційної здатності і форми соціального контролю, а саме примітивну, перехідну та сучасну. Напротивагу «Соціальній системі», де він підкреслював проблему інтеграції соціальних систем і особистості, в своїй еволюційній моделі Парсонс звертає увагу на диференціацію поміж і всередені культурної та соціальної систем і на виникаючі врешті-решт інтегративні проблеми. Кожна фаза еволюції, за його думкою, віддзеркалює нову низку інтегративних проблем, котрі виникають між суспільством і культурою в міру зростання їх диференціації і водночас дедалі більшого виокремлення з-поміж інших систем. Таким чином, ранній інтерес Парсонса до проблем інтеграції всередині та поміж системами дії був звернений до аналізу конкретних історичних процесів.

Соціолог не висловлює певної думки про причини еволюційної зміни, разом з тим він, очевидно, вважає, що еволюцією керує так звана кібернетична ієрархія контролю, особливо її інформаційний компонент. В цій ієрархії культура визначає межі соціальної системи, соціальна структура інформаційно регулює систему особистості, а особистість інформаційно регулює систему організму. Системи обмінюються інформацією та енергією.

Взагалі еволюція історичних суспільств проходить під знаком зміцнення культури, підвищення ЇЇ значення та ролі в збереженні, розвиткові й передачі різноманітних інституціональних взірців. Тому соціальна еволюція, вважає Парсонс, набуває форми прогресуючого утвердження культури в соціальному житті людей. Такий генеральний висновок парсонсівської теорії соціальної еволюції, яка увінчує соціологічну систему американського вченого.

В цілому структурно-функціональна соціологія Т. Парсонса при всій її неповноті та недоліках є послідовною і детально розробленою теоретичною системою. Час, який крізь історичне сито просіює ідеї й відбирає тільки справді цінні, показав, що інтерес до соціології видатного американського теоретика не ослаб. Причина цьому — не лише в тому, що Т. Парсонс здійснив теоретичний синтез і просунув системне розуміння людського суспільства на новий рівень. Розвинена в його соціології система теоретичних координат привертає увагу ще й високим евристичним потенціалом, який дозволяє знаходити раціональні відповіді на численні запитання сьогодення.

22. Мертон та його модель структурного функціоналізму.

Функциональный метод неверно отождествлять с совокупностью конкретных эмпиротехнических приемов исследования. Связь тех или иных способов поиска эмпирических данных с функциональной ориентацией более или менее случайна.

("20") Ядро функционального метода в широком смысле составляет функциональный анализ, рассматриваемый «как метод интерпретации социологических данных» (Р. Мертон) – особый способ построения описаний и объяснений социальных явлений.

При структурном подходе сложный объект (общество, его состояние, социальный институт или процесс) задается аналитическим вычленением входящих в его состав единиц (элементов, факторов, переменных). Все составляющие структуры оказываются заданными одновременно в отвлечении от механизмов диахронного существования и воспроизводства социального целого и его частей. Затем найденное статистическое состояние может послужить исходным пунктом для анализа процессов социального изменения.

Функциональный подход выясняет связи между элементами и целым, соотнося определенные структурные единицы со способами их функционирования. В результате получается разветвленная типология связей частей друг с другом и с целым, выясняются возможные и невозможные состояния системы, допустимые сочетания элементов в ней, определяются наборы функций как способов поведения, присущих данному системному объекту при условии сохранения его структурной целостности, и т. п.

Изучение отношений между классом структур и классом функций порождает одну из главных проблем функционализма – проблему функциональной необходимости и проблему функциональных альтернатив действия. Понятие функциональной необходимости основан на предпосылке, будто возможно определить: функциональные требования или универсальные потребности, которые должны удовлетворяться, чтобы общества сохранялись, то есть нормально функционировали. У некоторых ранних функционалистов в допущении функциональной необходимости оставалось неясным, то ли эта функция необходима, то ли структурная единица, выполняющая эту функцию. Эта неясность не исчезла и по сей день.

Серьезное уточнение сделал Р. Мертон, ясно различив функциональные потребности могут быть удовлетворены некой областью структурных альтернатив. Хотя нельзя сказать, что данной структуре соответствует только данная функция, и, наоборот, что данная функция может выполняться только данной структурой; конкретизация функции обеспечивается за счет уточнений класса структур, способных ее выполнить, введения принципа многоступенчатого системного рассмотрения, вычленения структурных единиц с определенными и сохраняющимся во времени наборами функций (социальных институтов) и т. п. В прошлом в функционалистской литературе взаимозаменяемо использовались понятия:

функциональные эквиваленты;

функциональные альтернативы;

функциональные субституты ;

функциональные аналоги.

Они были разработаны с тем, чтобы учесть возможные варианты исполнения действия при данном наборе структурных элементов. Но в практике исследований последнего десятилетия эти термины используются, когда допускают, что существует область структурных или ценностных эквивалентов, которые могут выполнять данную фиксированную функцию и решать общие проблемы. Несмотря на разочарование современных западных социологов структурно - функциональным анализом в целом, некоторые эмпирически ориентированные исследователи находят, что понятие функциональных альтернатив полезно. Однако и здесь в адрес функционального анализа появляются критические замечания по поводу того, что он не объясняет, почему именно данная альтернатива имеет место в рассматриваемой системе. Это замечание является частным случаем наиболее распространенного пункта критики в адрес функционализма, состоящего в том, что его основные термины (функциональные предпосылки, потребности и т. п.), как правило, использовались неэмпирически и не были операционально определены. Если же не конкретизировать, как эти термины применять к эмпирической действительности, они будут непригодны для конкретных практических прогнозов и эмпирического исследования.

Современный структурно - функциональный анализ не может обойтись баз некоторых обобщенных представлениях о функции. Даже при развитом социологическом объяснении о благоприятных или дисфункциональных характеристиках социальной жизни судят по функциональному поведению индивидов, организаций и подсистем разных уровней. Уточнил понятие «функция» в контексте разных исследовательских процедур Р. Мертон. Он же способствовал более гибкому и операциональному его использованию.

Мнртон различает пять значений термина «функция». В первом значении, не относимом к функциональному анализу в социологии, функция-1 выступает как общественное поручение, возложенное на конкретного исполнителя, функция-2 – это специализированный род занятий, составляющий для индивида постоянный источник деятельности (в более узком смысле конкретная должность, связанная с определенным социальным статусом и определенными сферами ролевой активности). Функция –3 – математическая, когда (согласно наиболее распространенному и традиционному определению) переменная есть функция другой переменной или множества переменных, если ее значение однозначно определено значением(-ями) другой переменной(-ых). Функция-4 выступает как системообразующий принцип связи структурных единиц. Функция-5 выступает как объективное следствие, благоприятное для приспособленнисти системы в отличие от субъективных намерений деятелей, с которыми они приступают к реализации своих представлений и функциональности.

Операционализм и свобода от деятельности однозначного соответствия функций структурной единице делают функциональный подход Р. Мертона более пригодным для динамического процессуального представления о социальной системе.

В наиболее распространенных теоретических представлениях, которыми оперирует функционализм, общество взято как система социальных отношений и специальных узлов, связок таких отношений (институтов). Система организуется в упорядоченное и самосохраняющееся целое общими образцами норм и ценностей, которые обеспечивают и взаимосвязанность ее частей, и последующую интеграцию целого.

Один из типов функционального объяснения опирается не биологическую эвристику и аналогии, гипотетически рассматривая действия социальной системы подобно действиям организма в среде. Как эта физическая среда накладывает определенные требования, исполнение которых является необходимым условием выживания организма, так и окружение социальной системы (состоящее в основном из других социальных систем) заставляет ее организованную структуру приспособляться к своим требованиям. Собственно элементы социальной системы в определенном смысле функциональны постольку, поскольку они способствуют ее выживанию.

Одна из основных работ Р. Мертона – вышедший под его редакцией коллективный фундаментальный труд «Социальная теория и социальная структура», в котором он определил взаимоотношения между социальной теорией и эмпирическими исследованиями, продолжив дальнейшую разработку структурно - функционального подхода применительно к обществу и создав понятия явных и латентных функций и дисфункций. Выделил два типа деятельности, обуславливающей нормальную работу социальной системы: явная деятельность предполагает, что ее последствия ожидаются и принимаются участниками, а латентная – это такая деятельность, когда ее последствия не предполагались, тем более не являются желательными

Мертон выделил три постулата:

постулат функционального единства общества (согласованность функционирования всех его частей);

постулат универсального функционализма (все общественные явления функциональны);

постулат необходимости.

("21") Основная теорема, по Мертону, гласит: как одно явление может иметь различные функции, так и одна и та же функция может выполняться различными общественными явлениями. При этом функциональный результат способствует выживанию и адаптации системы. Его надо отличать от дисфункции – того, что не способствует выживанию и уменьшает адаптацию.

Сложность функционализма при исследовании обществ состояла в том, чтобы совместить организмические аналогии с учетом индивидуальности действующих в обществе лиц. Необходимо было найти объяснение того, почему все поступки людей (действующих с самыми разными намерениями) оказываются функциональными. Поэтому Мертон ввел различение явных и латентных функций. Явная функция – это следствие, которое вызвано намеренно и признано в качестве такового; латентная – следствие, вызвать которое не входило в намерения действующего, и он не знает, что вызвал его.

23. Соціологічні погляди П. Сорокіна.

В “Системе социологии” выдвигаются основные принципы, на базе которых он предлагал создать социологию. Он раз работал структуру социологии, главные её направления и основные задачи каждого из них.

“Социология представляет науку, которая изучает жизнь и дея тельность людей, живущих в обществе себе подобных, и результаты такой совместной деятельности”. “Социология изучает общество с трех главных точек зрения:

1) его строения и состава

2) данных в нем процессов или его жизнедеятельности

3) происхождения и развития общества и общественной жизни - таковы основные задачи изучения социологии”

писал: “Наша потребность в социологических познаниях огромна. В ряду многих причин, вызывающих наши настроения и плохую общественную жизнь, немалую роль играет наше социологическое невежество… Голод и холод, разврат и преступление, несправедливость и эксплуатация продолжают быть спутниками человеческого общества. Только тогда, когда мы хорошо изучим общественную жизнь людей, когда познаем законы, которым она следует, только тогда можно рассчитывать на успех в борьбе с общественными бедствиями... Только знание здесь может указать...как нужно устроить совместную жизнь, чтобы все были и сыты и счастливы... Вот с этой практической точки зрения социология приобретает громадное значение”.

Основные труды:

(Русские) "Преступление и кара, подвиг и награда"; "Система социологии"; "Общедоступный учебник социологии";

(США) "Социология революции"; "Социальная мобильность"; "Современные социологические теории"; "Социальная и культурная динамика"; "Социологические теории сегодня".

Безусловно, как социолог Сорокин изучал общества, процессы и взаимоотношения в нем. Но для этого он использовал свои методы.

Сорокин разделил социологию на теоретическую и практическую. Теоретическая социология изучает явления человеческого взаимодействия с точки зрения сущего. Теоретическая социология подразделяется на:

социальную аналитику, изучающую строение, как простейшего социального явления, так и сложных социальных единств, образованных той или иной комбинацией простейших социальных явлений.

социальную механику, изучающую процессы взаимодействия людей и тех сил, которыми оно вызывается и определяется.

социальную генетику; “Задача генетической социологии - дать основные исторические тенденции в развитии общественной жизни людей”

Социология практическая изучает явления человеческого взаимодействия с точки зрения должного.

Социология практическая, по Сорокину, включает в себя социальную политику. “Задачи практической социологии ясны из самого названия” - писал Сорокин. “Эта дисциплина должна быть прикладной дисциплиной, которая, опираясь на законы, сформулированные теоретической социологией, давала бы человечеству возможность управлять социальными силами, утилизировать их сообразно поставленным целям”.

("22") В учении о строении общества пишет: “Прежде чем перейти к описанию строения населения или общества в том сложном виде, в каком они существуют, мы должны изучить их в простейшем виде”. Он показывает, что простейшей моделью социального явления служит взаимодействие двух индивидов. Во всяком явлении взаимодействия имеются три элемента: индивиды, их акты, действия; проводники (световые, звуковые, тепловые, предметные, химические и т. д.).

Сорокин в своих ранних произведениях пытался интегрировать гуманитарное знание своего времени в единую унифицированную систему, которая с философской точки зрения стала разновидностью эмпирического неопозитивизма, социологически - синтез социологии и взглядов Спенсера на эволюционное развитие (подкрепленный взглядами русских мыслителей и западных - Тард, Дюркгейм, Вебер, Парето, Зиммель, Маркс), политически - это была форма социалистической идеологии, основанной на этике солидарности, взаимопомощи и свободы. Два периода в творчестве Сорокина ("русский" и "американский") сохраняют интегральную сущность всех его работ. Главное отличие молодого и зрелого Сорокина в глобализме осмысления социологических аспектов широко понимаемой им культуры.

Сорокин предлагает наблюдательный подход, вопрошая: "Какие группы в человеческих популяциях являлись постоянными и сильными группами?" И, в свою очередь, какие ключевые значения, ценности и нормы определяли их в историческом контексте? На основании этого подхода Сорокин различает типы, и утверждает, что они обусловливали основные линии социальной дифференциации и какое-то время определяли судьбу человечества. Классификация групп:

Важные односвязные группы (концентрируемые вокруг главных ценностей)

А) Биосоциальные характеристики

1. Раса

2. Пол

3. Возрастные ценности

Б) Социокультурные характеристики

1. Родственные связи

2. Территориальная близость

3. Язык (национальность)

4. Государство

5. Занятие

6. Экономические

7. Религиозные

8. Политические

9. Научные, философские, эстетические, образовательные, рекреационные, этнические и другие идеологические ценности

10. Характеристики элиты: лидеры, гении, исторические деятели

Важнейшие многосвязные группы (Комбинация двух или более). Каждая группа в приведенной классификации, в свою очередь, может быть подразделена и охарактеризована с точки зрения нескольких вторичных черт. Например, группы могут различаться размерами: большие и маленькие. Они также могут отличаться по протяженности их организации, по типам социального контроля и на основе их стратификационных систем. Продолжительность жизни групп, способ, при помощи которого индивиды входят в группу и выходят из нее, также могут служить в качестве разграничителя групп. односвязных ценностей).

("23") Когда Сорокин рассуждает о родственных характеристиках односвязных групп, он опирается на свои аналогии из области химии. В химии родственность определяется притяжением между элементами, позволяющим образовывать соединения. Сегодня химики могут определять основные комбинации родственных элементов. В социальном знании такой возможности нет. Сорокин обращает внимание (исследует) двусвязные группы, оформленные на основе таких родственных связей как раса, принадлежность к одному роду, пол, возраст и территория. Отталкиваясь от этих основных соединений "социологической химии", он предлагает структурную модель усложнения группы.

24. Теория «социального обмена» Д. Хоманс

Объектом его социологии является «элементарное социальное поведение», то есть повседневное, наблюдаемое поведение индивидуальных деятелей. Оно должно служить основой для создания номологических гипотез, то есть для открытия законов поведения.

Учитывая индивидуальное поведение, Хоманс различал:

—деятельность, то есть движения деятелей, которые могут восприниматься третьим лицом и которые можно изучить;

—чувства, то есть активность, в которой проявляются отношения или настроения;

—интеракции—взаимодействие между лицами, которое может быть усилено реакцией возможного другого лица.

Изменяющимися признаками деятельности являются: количество, то есть частота появления некоего действия, и его качество, то есть ценность действия относительно состояния организма между лишение и насыщением. Ценность действия можно определить в духе современной неоклассической политэкономии как субъективную пользу, вследствие чего Хоманс говорит также об экономическом объяснении социального поведения или о социальном поведении как обмене.

«Из всего множества наших подходов к социальному поведению только один, которым в наибольшей степени пренебрегают, рассматривает его как экономику, и именно его мы используем в каждый момент нашей жизни, кроме того момента, когда мы пишем социологию».

Общей для бихевиористской психологии и неоклассической политэкономии является принципиальная индивидуалистическая ориентация.

Общие психологические гипотезы подобного рода исходят из объяснения человеческого поведения как индивидуального поведения и потому используют индивидуалистический подход. Еgо ведет себя субъективно рационально и пытается оптимизировать ожидаемую пользу от своего поведения, Аltег Еgо и его поведение—это независимые переменные, которые вместе с другими независимыми переменными влияют на деятельность Еgо, зависимую переменную. Исходя из этого интеракция считается процессом обмена между взаимодействующими индивидами. Психология поведения и экономика (как теория рационального поведения) сливаются в единый набор высказываний. Обе они интерпретируют человеческое поведение как функцию результата поведения.

Подкреплением в интерактивном процессе является деятельность Alter, служащая выражением признания, похвалы, симпатии или презрения, порицания, отвращения, или же получение или утрата денег, которые действуют на Еgо как поощрение (положительное подкрепление) или как наказание (отрицательное подкрепление). Они определяют частоту проявлений поведения Еgо. Вознаграждение оказывает положительное подкрепление, то есть Ego будет повторять то поведение, которое привело к действиям Alter, воспринимаемым им как поощрение. Впрочем, оценивая поощрение какого-либо действия, ему, возможно, придется учесть и то, что альтернативные действия также могли бы привести к поощрению. Следовательно, он будет ориентироваться на чистую ценность (доход) какого-либо действия, если у него будет выбор между многими возможными вариантами поведения.

Интеракция интерпретируется как обмен подкреплениями/наказаниями. В этой связи можно сформулировать несколько универсальных гипотез, которые объясняют взаимосвязь поощрения/наказания и частоту определенных действия.

Гипотеза успеха: чем чаще одно лицо в течение определенного периода времени будет поощрять действие другого лица, тем чаще оно будет осуществлять это действие.

Если Аltег будет благодарить Ego за оказание помощи, то оно будет склонно оказывать помощь и в дальнейшем. Если Аltег прекратит благодарить, то рано или поздно Ego также прекратит свою помощь.

Гипотеза ценности: чем большую ценность представляет для кого-либо действие, получаемое им от другого лица, тем чаще он сам будет совершать действия, которые другое лицо вознаграждает своим действием.

Чем больше Аltег нуждается в помощи, тем чаще он будет просить о ней и благодарить Еgо за оказанную помощь; чем в большем признании нуждается Еgо, тем скорее оно будет помогать Аltег. Норма обмена, «цена» помощи или благодарности должна соответствовать соотношению ценности, которую Аltег придает помощи, а Ego— признанию.

Гипотеза лишения—насыщения: чем чаще одно лицо в недавнем прошлом получало от другого лица вознаграждаемое действие, тем меньше будет для него ценность каждой последующей единицы этого действия.

Чем чаще Аltег за короткое время получал помощь от Еgо, тем меньше он будет стремиться к выражению своей благодарности. Если за первый случай оказания помощи он сделал Ego ценный подарок, то впоследствии уменьшение предельной пользы помощи выражается в постоянном уменьшении ценности подарков, которые Аltег дает Ego за его помощь. Поэтому Ego прекратит свою помощь, когда получаемое признание покажется ему слишком незначительным, чтобы действовать подкрепляющие. Если через какое-то время это приведет Alter к лишениям, он приложит вновь все усилия, чтобы получить помощь от Ego.

Гипотеза привлекательности: если раньше действия какого-либо лица вознаграждались, то оно тем скорее будет совершать эти действия, чем больше теперешняя ситуация будет напоминать предшествующую с точки зрения стимулирующего воздействия.

("24") Частота поощрения может быть перемежающейся, то есть осуществляться через разные промежутки времени. Ego не каждый раз оказывает помощь, а Alter не каждый раз благодарит. Тогда имеет место следствие из гипотезы 1, что некое действие, которое прежде каждый раз вознаграждалось, при отсутствии вознаграждения «гасится» быстрее, чем то, которое вознаграждалось через неравные промежутки времени.

Ценность каждого отдельного вознаграждения за действие является для деятеля сравнительной, если существуют другие возможные действия, которые могут принести ему вознаграждение. Как уже упоминалось, он будет поэтому сравнивать отдельные действия между собой и выберет те, чистая ценность которых выше.

В социальной ситуации вознаграждение зависит от других людей. Лицо, которое находится с другими в отношениях обмена, ожидает, что вознаграждение каждому деятелю будет' пропорционально его расходам и выгода для всех будет одинаково высокой. В действительности чистая ценность вознаграждения будет для различных лиц неравной. Такое положение именуется «релятивной депривацией».

Чем более неравным является распределение чистой ценности, то есть чем больше релятивная депривация какого-либо лица, тем больше оно будет демонстрировать эмоциональное поведение— «гнев».

Гипотеза фрустрации/агрессии означает в соответствии с этим, что неравенство чистой ценности для партнеров по обмену ведет к поведению, которое ставит под угрозу сам обмен. Поскольку вследствие этого другой партнер также может лишиться своего будущего вознаграждения, он готов увеличить свои затраты, то есть повысить вознаграждение для Alter.

Поведенческая социология претендует и на объяснение сложных социальных феноменов с помощью набора гипотез из области психологии поведения вкупе с экономикой, таких как структура и процессы в организациях, социальное расслоение, бюрократия и групповые процессы. Однако нельзя отрицать возможности применения в социальной технологии управления изменениями в поведении, которое вытекает из концепции оперантного кондиционирования Скиннера, почему этот подход и можно использовать как основу технологий управления. Сам Хоманс видел в этом будущий вклад социологии как «школы бизнесмена», в другой связи он подчеркивал необходимость рассматривать управление как навык, которому нужно учить и учиться.

В целом в современной западной социологии учение Хоманса понимается и трактуется как «ранняя попытка» приспособления психологии бихевиоризма для исследования традиционных социологических проблем

25 Гуманістична соціологія Ф. Знавецького

Предмет і метод цієї соціології обґрунтовувався з допомогою так званого гуманістичного коефіцієнтам Специфіку і функції цього коефіцієнта вчений намагається якомога повніше розкрити у наступних соціологічних роботах, таких як «Метод соціології», Соціологія виховання», «Науки про культуру». Згідно із Знанецьким, культурна дійсність не існує поза сферою гуманістичного коефіцієнта. Міф, витвір мистецтва, мовне вираження, інструмент, право, соціальний лад є тим, чим вони є тільки як відомі людські явища. Пізнати ці явища можна лише завдяки досвідові та діям свідомих індивідів або груп індивідів, які їх створили. Як евристичний інструмент пізнання гуманістичний коефіцієнт пов’язаний в одному випадку з онтологічною характеристикою культурних фактів, а в іншому — з методологічним підходом до їх дослідження. В онтологічному плані гуманістичний коефіцієнт підкреслює залежність будь-яких культурних явищ чи фактів від людського досвіду та діючих суб'єктів. Дані дослідника культури є завжди «чиїмись», вони ніколи не бувають «нічиї». Це означає, за Знанецьким, що «на противагу вченому-природознавцю, який намагається виявити деякий порядок поміж емпіричних даних, повністю незалежних від свідомих людських елементів, дослідник культури намагається визначити деякий порядок поміж емпіричних фактів, котрі залежать від цих елементів, ними створені та підтримані». Щоб виконати дане завдання, дослідник культури повинен дотримуватися певного методологічного принципу, а саме: будь-який емпіричний факт, що досліджується, необхідно розглядати крізь призму гуманістичного коефіцієнта, «тобто так, як цей факт уявляється тим людським індивідуумам, які його відчувають і використовують». Даний принцип, за думкою Знанецького, справедливий не тільки для культурних фактів (релігійний міф, сюжетний задум, етичний ідеал), а й для природних явищ (зірки на небі, гори, рослини, тварини). Головне встановити: не чим дані факти є для самого дослідника, а чим вони були і, можливо, є для інших індивідів чи груп індивідів, котрі їх бачили, чули, сприймали, створювали, випробували на собі і користувались ними в своїх інтересах. Отже, з допомогою гуманістичного коефіцієнта Знанецький демонструє передусе незвідність культурних фактів щодо природної дійсності. Разом з тим він виступає проти суб'єктивістської інтерпретації даного коефіцієнта, проти редукції культурних фактів до суб'єктивних психологічних явищ. Зовсім не обов'язково, вважає вчений, щоб будь-яка цінність, котра входить до складу культури, належала сфері досвіду кожного індивіда. Досить, щоб вона належала йому потенційно. За межами індивідуального досвіду існує сфера культури, в котрій значення об'єктивуються. їх об'єктивність тут, щоправда, ніколи не буває повною, проте вона тим повніша, чим більшою внутрішньою монолітністю характеризується в культурі дана система цінностей. В цілому концепція гуманістичного коефіцієнта мала двояке призначення. По-перше, вона репрезентувала нову точку зору на ті явища, якими займалась натуралістична соціологія. По-друге, на її тлі була здійснена спроба розширити традиційне коло соціологічних інтересів. До того ж Знанецький, не відкидаючи реального впливу чуттєвих явищ на культурне життя, вимагав, щоб цей вплив визначався «в гуманістичних термінах». Він підкреслював, що «достеменне середовище соціальних груп — це не те середовище; котре доступне спостерігачеві і пізнане ним, ...це те, що самі члени тих груп сприймають як дане протягом їхнього досвіду». Про зміну кола наукових інтересів соціології свідчить включення в поняття досвіду великої кількості явищ, котрі не є власне «чуттєвими явищами». В людському досвіді, вважає Знанецький, наявні предмети, які «мають значення, але частково — іноді майже повністю — є нематеріальними в своєму змісті і непідвладними чуттєвому сприйняттю. Такими предметами є, наприклад, міфи й інші релігійні факти, політичні інститути, зміст літературних творів, наукові та філософські поняття». Тому культура, за Знанецьким, постає здебільшого як «духовна» дійсність. Проте це не означає, що дослідника цікавить тільки те, як люди міркують про ті явища, котрі трапляються за їх життя чи виникають до них і в котрі вони так чи так можуть бути залучені. Явища культури, стверджує польський вчений, цікавлять дослідника винятково як корелят свідомості людей, тобто як ті культурні (матеріальні та нематеріальні) предмети, котрі впливають на свідомість, психіку і поведінку людини. Проблема, таким чином, є, за Знанецьким, не психологічною, а феноменологічною. «Коли ми досліджуємо, — пише він у своїй «Соціології виховання», — соціальну групу, мову, наукову теорію, то їх треба сприймати такими, якими вони сприймаються та„ здійснюються людськими суб'єктами; проте це не означає, що ми досліджуємо стан свідомості і психічні процеси цих людей, а означає, що досліджується саме група, мова, теорія». Тобто, розуміння культурних фактів як явищ, що володіють певним смислом і цінністю, якими їх наділили люди, зовсім не означає, що ці явища певним чином не об'єктивовані. Щоб набути об'єктивного знання про культурну дійсність, дослідник, за Знанецьким, «повинен сполучати гуманістичний підхід з науковою об'єктивністю». Саме таке сполучення й забезпечує принцип гуманістичного коефіцієнта. За думкою вченого, якщо дослідник «послідовно використовує гуманістичний коефіцієнт, як бачить культурний факт не так, як він уявляється йому самому, так, як він був випробуваний і оцінений тими елементами, котрі його створюють і використовують, то дослідження є об'єктивним у ому розумінні, що воно не підлягає впливові особистих практичних оцінок дослідника». Інакше, якщо дослідники «при визначенні ситуацій, в яких опинилися інші люди, користуються своїми власними жіночними судженнями щодо даних фактів замість того, щоб досліджувати оціночні судження тих людей, то вони функціонують ї як учені, а як замінники учасників ситуації». Концепція гуманістичного коефіцієнта, зрозуміло, не позбавлені труднощів. Одна з них пов'язана з питанням про те, до якої риси культурна дійсність залишається «власністю» досліджуваних ідей і якою мірою вона є «конструкцією» дослідника. Неминуча різниця між точкою зору дослідника і точкою зору людей, культур яких він вивчає, породжує намагання подолати цю різницю. Знанецький вирішує цю проблему, зобов'язуючи дослідника вивчає матеріал на ґрунті гуманістичного коефіцієнта. Він наполягав, )б дослідник був водночас як «ззовні» культури, що вивчається, к і «всередині» неї. Проте ця вимога, в принципі, навряд чи висувна, якщо врахувати, що одні й ті самі дії людей можуть набувати різне значення: одне для тих, хто ці дії виконує, на кого вони скеровані.