Актуальні проблеми і перспективи розвитку обліку, аналізу та контролю (стр. 10 )

Облік та аудит адміністративних витрат у сучасних умовах вимагає нових підходів до вибору ознак їх класифікації, які дозволяють організувати систему управління витратами. Основними факторами, які визначають класифікаційні ознаки адміністративних витрат підприємства певної галузі, систему їх обліку та калькулювання собівартості продукції, є: вид господарської діяльності підприємства; організаційна побудова господарської діяльності; галузь та підгалузь виду діяльності; вид продукції, що виробляється на підприємстві; методи оцінки об’єктів обліку; система організації внутрішньогосподарських відносин; методи формування собівартості продукції.

З метою формування управлінських рішень у складі адміністративних витрат необхідно виділити змінні, постійні та змішані витрати в залежності від того, як вони реагують на зміни рівня ділової активності підприємства або відповідають йому.

Для отримання конкретнішої й точнішої інформації, що дозволить ефективно управляти господарською діяльністю підприємства за його структурними елементами, доцільно усі виробничо-господарські підрозділи підприємства групувати за центрами виникнення витрат і центрами відповідальності за здійснені витрати. За таких умов на кожній ланці і на кожному рівні управління з’являється можливість забезпечити конкретну відповідальність працівників за понесені витрати і раціоналізацію.

УДК 657

*Науковий керівник: єва

КТБ ВНУ ім. Лесі Українки

Теоретичні аспекти обліку доходів

Розвиток ринкових відносин, впровадження різноманітних форм власності, охоплення приватизацією різних галузей, реформування економічних відносин в Україні висувають дедалі нові вимоги до бухгалтерського обліку, як основного засобу контролю за веденням фінансово-господарської діяльності підприємств.

Актуальність обліку доходів полягає в тому, що від доходу залежить величина прибутку підприємства – одного з найважливіших показників його діяльності. Тому дуже важливо правильно та своєчасно відобразити в бухгалтерському обліку дохід підприємства.

Проблеми обліку доходів і фінансових результатів розглядалися в наукових працях. Серед видатних вчених, які здійснили вагомий внесок у розвиток тематики доходів і результатів діяльності в бухгалтерському обліку на різних історичних етапах слід назвати Л. Флорі, Д. Манчіні, Ф. Ескобара, Д. Чербоні. Ф. Беста, А. Гільбо, Е. Леоте, І. Шера, Г. Сімона, Л. Гомберга, А. Бикова, В. Палій, Я. Соколова.

Значний внесок зробили також українські вчені-професори ін, , Г. Г.Кірейцев, , .

Питанням обліку доходів і фінансових результатів присвячено багато праць, зокрема, дисертаційних робіт, основними з яких є дисертації , інської, , Є. Ю.Шари.

На особливу увагу заслуговує праця І. А. Бланка «Управління прибутком» з точки зору теоретичного прибутку, як економічної категорії. На жаль з проблем обліку доходів і фінансових результатів відсутні такі наукові видання як монографії. Тому ця тематика потребує поглиблених теоретичних досліджень і може бути рекомендована для дослідження магістрантами, аспірантами та докторантами.

Поняття доходу у П(С)БО 15 «Дохід» не розглядається. Згідно з П(С)БО 3 «Звіт про фінансові результати»: доходи – це збільшення економічних вигод у вигляді надходження активів або зменшення зобов’язань, які призводять до зростання власного капіталу (крім зростання капіталу за рахунок внесків учасників (власників) [2].

Дохід підприємства, організацій та інших юридичних осіб незалежно від їх форм власності (крім бюджетних установ) з 1 січня 2000 р. формують у бухгалтерському обліку і фінансовій звітності про доходи від звичайної діяльності на основі Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 15 «Дохід», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 29 листопада 1999р. № 000. Норми цього положення стосуються підприємств (організацій) та інших юридичних осіб незалежно від форм власності (крім бюджетних та банківських установ).

Дохід – це будь-яка економічна вигода, одержана внаслідок вчинення суспільно небезпечного протиправного діяння, що передує легалізації (відмиванню доходів), яка може складатися з матеріальної власності чи власності, що виражена в правах, а так само включає рухоме чи нерухоме майно та документи, які підтверджують право на таку власність або частку в ній.

Норми П(С)БО 15 «Дохід» поширюються на:

1) доходи підприємств від звичайної діяльності: реалізації продукції (товарів, інших активів);

2) надання послуг;

3) отримання цільового фінансування; використання активів підприємства іншими сторонами, результатом чого є отримання відсотків, ро­ялті та дивідендів [3].

Норми П(С)БО 15 не поширюються на:

1) реалізацію цінних паперів;

2) договори оренди;

3) дивіденди, які належать за результатами фінансових інвестицій та обліковуються методом участі в капіталі;

4)страхову діяльність;

5) зміни у справедливій вартості фінансових активів і зобов'язань, а також з ліквідації (продаж, погашення) названих активів, зобов'язань;

6) зміни вартості інших поточних активів;

7) природний приріст поголів'я худоби, вихід продукції сільського та лісового господарства;

8) видобуток корисних копалин.

Не визнаються доходами, оскільки не є економічними вигода­ми, що надходять на підприємство, і не ведуть до збільшення влас­ного капіталу суми, одержувані від імені третіх осіб, такі як:

- податок на додану вартість, акцизи, інші податки й обо­в'язкові платежі, що належать до перерахування в бюджет і по­забюджетні фонди;

- надходження за договорами комісії, агентськими та іншими аналогічними договорами на користь комітента, принципала і т. ін.;

- попередня оплата (аванс у рахунок оплати) продукції (товарів, робіт, послуг);

- завдаток під заставу або в погашення позики, якщо це передбачено відповідним договором;

- надходження, що належать іншим особам.

Термін «доходи» означає суми, одержані внаслідок інвестиції та зокрема, хоча не виключно, включатиме прибутки, відсоток, приріст капіталу, акції, дивіденди, роялті та плату за послуги.

Дохід оцінюють в такому порядку:

- дохід, що підлягає отриманню або вже отриманий, виражається у сумі справедливої вартості;

- у разі відстрочення платежу, внаслідок чого виникає різниця між справедливою вартістю та номінальною сумою коштів або їх еквівалентів, які підлягають отриманню за продукцію (товари, роботи, послуги та інші активи), така різниця визнається доходом у вигляді відсотків;

- сума доходів за бартерними контрактами визначається за справедливою вартістю отриманих активів, робіт, послуг або тих, що підлягають отриманню, зменшенню або збільшенню відповідно на суму переданих або отриманих коштів та їх еквівалентів;

- у разі неможливості визначення справедливої вартості отриманих активів, робіт, послуг або таких, що підлягають отриманню, дохід визначається за справедливою вартістю переданих активів, робіт, послуг за цим бартерним контрактом.

Під терміном “доходи” слід розуміти суму коштів або вартість майна, отриману (нараховану) платником податку від продажу, обміну або інших способів відчуження цінних паперів та держактивів, збільшену на вартість будь-яких матеріальних цінностей чи нематеріальних активів, які передаються платнику податку в зв'язку з продажем, обміном або відчуженням. До складу доходів включається також сума будь-якої заборгованості платника податку, яка погашається у зв'язку з продажем, обміном або відчуженням [1].

Формування інформації про доходи, отримані підприємством у процесі звичайної діяльності здійснюється в розрізі груп операцій, що належать до звичайної діяльності: промислово-виробничих, торговельних і виробничих операцій з виконання робіт і надання послуг, а також звичайних операцій, не пов'язаних з основною діяльністю підприємства і фінансових операцій.

Отже, кожне підприємство, виходячи з напрямів своєї фінансово-господарської діяльності, структури її видів і обсягів вкладень, вибирає ту або іншу сукупність рахунків, організовує бухгалтерський облік доходів у розрізі вибраних способів їх отримання і закріпляє прийняте рішення наказом про облікову політику.

Для забезпечення обліку доходів підприємства, що надходять від різних видів статутної діяль­ності, Планом рахунків передбачено рахунки класу 7 «Доходи й результати діяльності». У кінці звітного періоду сальдо цих рахунків переноситься на рахунок 79 «Фінансові результати».

Величина доходів безпосередньо впливає на рівень прибутку підприємства. В економічній теорії у різні періоди розвитку країни категорія прибутку була об’єктом особливого вивчення. Однак до теперішнього часу в економічній літературі не існує єдності у позиції щодо сутності даної категорії, її походження, функцій, а також правильного відображення в обліку.

Список використаних джерел:

1. Про оподаткування прибутку підприємств. – Закон України від 28.12.94 року № 334/94-ВР.

2. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 3 «Звіт про фінансові результати», затверджено наказом Міністерства фінансів України від 31.03.99 р. № 87.

3. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 15 «Дохід», затверджено наказом Міністерства фінансів України від 29.11.99 р. № 000.

УДК 657

, ст. гр. ОА-31

*Науковий керівник: , к. е.н., доцент

Луцький національний технічний університет

ОБЛІК І КОНТРОЛЬ ЗАПАСІВ

В активний період розвитку ринкових відносин підприємств виникає необхідність удосконалення процесу виробництва, впровадження новітніх технологій для зменшення собівартості виготовленої продукції або наданих послуг. Необхідною умовою підтримання виробничого процесу на підприємстві є наявність достатньої кількості виробничих запасів, тому актуальним є їх бухгалтерський облік та контроль.

Щоб здійснювати процес виробництва, підприємство повинно мати необхідні запаси сировини, матеріалів, палива, будматеріалів, запасних частин, інших виробничих запасів. Отже, запаси є вагомою частиною активів підприємства, вони займають особливе місце у складі майна та домінуючі позиції у структурі витрат підприємств різних сфер діяльності.

Слід відмітити, що процес обліку та використання виробничих запасів є трудомісткою ділянкою, тому часто спостерігаються недоліки та помилки, що призводять до їх втрат. Значні неприємності підприємству може принести використання неякісних виробничих записів.

На практиці виникає проблема оцінювання вибуття запасів, оскільки собівартість їх надходження (придбання), виробництва в різних періодах різна. Виникає ще одне проблемне питання яке полягає у тому, що утримання надлишкових запасів для підприємства пов’язане зі значним фінансовим ризиком.

Можна виділити такі проблеми:

- людський фактор при обліку запасів, який призводить до їх втрат;

- поставка неякісних виробничих запасів;

- оцінювання вибуття запасів;

- утримання надлишкових запасів.

Проаналізувавши причину виникнення вище розглянутих проблем, можна запропонувати наступні шляхи для їх вирішення:

- проблему, що до людського фактору під час обліку запасів можна вирішити максимально допустимою автоматизацією даного процесу щоб звести втручання людини до мінімуму;

- другу проблему можна вирішити шляхом встановлення більш чітких норм та жорсткішого контролю за якістю виробничих запасів. Постачальники повинні нести відповідальність перед законом за поставку недоброякісної сировини та запасних частин.

- проблему оцінки вибуття виробничих запас не можна повністю усунути, але можна звести її до мінімуму. Для цього необхідно закуповувати таку кількість запасів, яку можна використати за відносно малий термін, що призведе до незначного коливання вартості під час вибуття і надходження.

- проблематику надлишкових запасів вирішують шляхом проведення визначень нормативів виробничих запасів (мінімального обсягу матеріально-технічних ресурсів, необхідного для забезпечення виробництва): розрахунок потреби в матеріально-технічних ресурсах; обґрунтування норм і нормативів; погодження і затвердження нормативів.

Отже, управління підприємством – це складний і відповідальний процес, який має свою стратегію і практику. Запаси для виробничого підприємства є основною статтею оборотних коштів та основою життєдіяльності підприємства. Тому достовірний облік їх на підприємстві є невід’ємною частиною управління, без якого неможливе досягнення поточних та довгострокових цілей підприємства. Від правильності ведення обліку запасів залежить достовірність даних про отриманий підприємством прибуток та збереження самих запасів. Слід здійснювати пошук найбільш оптимальних шляхів ведення обліку та контролю виробничих запасів, для найефективнішої роботи підприємства з мінімальними витратами.

УДК 657

, ст. гр. ОП-31

*Науковий керівник: , асистент

Луцький національний технічний університет

ВДОСКОНАЛЕННЯ НОРМАТИВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ОБЛІКУ БІОЛОГІЧНИХ АКТИВІВ

Так, як в Україні положення, що випливають з П(С)БО 30 “Біологічні активи” запропоновані вперше, з’явилася низка невирішених теоретичних і практичних питань, пов’язаних з веденням обліку біологічних активів, зокрема їх оцінки, визнання фінансових результатів, відображення господарських операцій на рахунках бухгалтерського обліку тощо. Проблеми вище зазначених тем розглядали такі вчені, як

Одним із невирішених питань є точний облік сільськогосподарських запасів – похідних від біологічних активів, на які поширюється дія П(С)БО 30. Це сільськогосподарська продукція і додаткові біологічні активи, які відображаються на таких рахунках:

27 “Продукція сільськогосподарського виробництва”,

208 “Матеріали сільськогосподарського призначення”.

Облік сільськогосподарської продукції (рахунок 27) визначено чітко, оскільки це активи, які виготовляються чи вирощуються у власному сільськогосподарському виробництві, а матеріали сільськогосподарського призначення, придбані на стороні — це також біологічні активи, тільки їх не можна назвати ні так, як їх названо в міжнародних стандартах, ні додатковими згідно П(С)БО 30 “Біологічні активи”, тому що їх отримують зі сторони, а не виробляють чи вирощують у власному господарстві. Таким чином виходить, що термін придбаних на стороні біологічних активів відсутній, але біологічний актив є. Разом з тим серед матеріалів сільськогосподарського призначення можуть бути й активи небіологічного походження – хімічні засоби захисту рослин або мінеральні добрива. Отже, облік матеріалів сільськогосподарського призначення доцільно розділити на субрахунки:

208.1 – матеріали сільськогосподарського призначення;

208.2 – всі інші матеріали сільськогосподарського призначення (у т. ч. хімічного походження), на які П(С)БО 30 не поширюється.

Продукція сільського господарства призначена як сировина для промисловості або як продовольство для населення і як матеріали, що використовуються в особистих підсобних господарствах. Аналогічно ж їх можна обліковувати на різних рахунках відповідно, тобто:

27 “Продукція сільськогосподарського виробництва” (на продаж та реалізацію);

208 “Матеріали сільськогосподарського призначення” (використовуючи для себе).

Також сільськогосподарську продукцію слід виокремити на основну, супутню і побічну, як це зроблено у Методичних рекомендаціях з планування, обліку і калькулювання собівартості продукції (робіт, послуг) сільськогосподарських підприємств, що, як наслідок, забезпечить досконаліший та детальніший облік продукції.

Ведення сільського господарства на різних територіях відрізняється один від одного в залежності від природної зони, де знаходить господарство. Тому, в П(С)БО 30, при визначенні основних аспектів обліку сільськогосподарської діяльності, доцільно було б врахувати дані особливості кліматичних умови або територіального розміщення (степові, лісові, лісостепові, низовинні, гірські зони) та ввести нові положення ведення обліку біологічних активів характерні певній території окремо.

Щодо Методичних рекомендацій з планування, обліку і калькулювання собівартості продукції (робіт, послуг) сільськогосподарських підприємств, затвердженою Міністерством аграрної політики від 18.05.2001 року № 000, то їх варто було б також уточнити щодо врахувань кліматичних зон в яких знаходяться сільськогосподарські підприємства і основних напрямів діяльності, якими вони займаються. Також, доцільно було б доповнити дані положення додатками в яких будуть наведені числові приклади їх використання і застосування. Це дасть змогу до більш чіткого їх запровадження на підприємствах і зменшить помилки при застосуванні на практиці.

Список використаних джерел:

1. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 30 «Біологічні активи», затверджене Наказом Міністерства фінансів України від 18 листопада 2005 р. № 000, зареєстроване в Міністерстві юстиції України 5 грудня 2005 р. № 000/11736.

2. Методичні рекомендації з планування, обліку і калькулювання собівартості продукції (робіт, послуг) сільськогосподарських підприємств, затверджені Наказом Міністерства аграрної політики України від 18 травня 2001 р. № 000.

3. Облік сільськогосподарської діяльності: Навчальний посібник / за ред. – К.: Видавництво ТОВ «Юр-Агро-Веста», 2007. – 368 с.

4. Облік біологічних активів // Бухгалтерський облік і аудит. – 2007. - №6. – С. 17-24

УДК 657: 631.162

Жураковська І. В., к. е.н., доцент

Луцький національний технічний університет

Міжнародний та національний досвід обліку ліцензій на право користування об’єктами інтелектуальної власності

Найпоширенішою формою придбання прав на об’єкти інтелектуальної власності є договірні відносини: про уступку виключних прав (договори про уступку патенту); про передачу виключних і невиключних прав (надання ліцензії). В Україні найпоширенішою формою передачі прав на об’єкти інтелектуальної власності є договори з реалізації (передачі) права та ліцензії (виключні, невиключні та одиничні). протягом років було зареєстровано 2812 договорів на передачу права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки та знаки для товарів і послуг, 1005 невиключних ліцензій.

Проведене порівняння договорів на передачу прав, видачу виключної, невиключної та одиничної ліцензій показало, що за всіма видами ліцензійних договорів ліцензіат володіє правами на об’єкт інтелектуальної власності, відмінність яких полягає лише в обсязі цих прав (обмеження територією, кількістю продукції і часом).

У вітчизняні нормативних актах не зазначається, що ліцензії належать до нематеріальних активів. ін [1]. наголошують на належності ліцензій до нематеріальних активів, не вказуючи ніяких обмежень. В. О. Б. Нідлз [2] доводить, що лише виключні ліцензії є активом, а О. Кононенко [3] класифікуючи на виключні і невиключні обґрунтовує їх належність до нематеріальних активів підприємства.

В системі стандартів МСФЗ та US GAAP частина невиключних прав належать до нематеріальних активів, акцентуючи увагу не на характер отриманих прав, а на нематеріальність. Встановлено чіткий перелік прав за угоди про оренду яких (ліцензійні договори) відносяться до нематеріальних: кінофільми, відеофільми, відеозаписи, вистави, рукописи, патенти та авторські права. Віднесення витрат на ці об’єкти до витрат звітного періоду суперечить принципам динамічного обліку, так як вони використовуються в період більше одного року і, як правило, витрати на їх придбання є суттєвими. Цієї думки дотримуються більшість науковців.

Законодавством Російської Федерації чітко визначено, що до нематеріальних активів належать лише виключні права, це ж стосується податкового обліку в Україні. Прихильники цього підходу виходять з того, що таке розмежування не зменшує склад нематеріальних активів, а переносить їх частину на позабалансовий облік через відсутність всіх прав власності, зокрема права вільно розпоряджатись активом.

Ми вважаємо, що ліцензії є об’єктом обліку при дотриманні наступних умов:

- право отримане за ліцензійним або іншим договором, який передбачає захист прав на інтелектуальну власність;

- підприємство має можливість отримати від використання майнових прав економічну вигоду;

- вартість майнових прав можна достовірно оцінити.

Найбільші розбіжності в теорії виникають щодо обліку невиключних прав. Можливі два варіанти їх обліку: перший – обліковувати всі ліцензії як нематеріальні активи, другий – передбачити різний порядок обліку прав, тобто виключні як нематеріальні активи, а невиключні – поза балансом з віднесенням вартості до витрат майбутніх періодів. Основна відмінність перерахованих варіантів обліку полягає у відображенні у ліцензіата поза балансом нематеріального активу. МСФЗ та П(С)БО не заперечують ні одного ні іншого варіанту, що вимагає законодавчого урегулювання.

Виходячи із економічної сутності, а не юридичної форми операцій з передачі права на підставі ліцензійних договорів, на нашу думку, всі ліцензії, які приносять корисність та можуть бути достовірно оцінені, підлягають відображенню у складі нематеріальних активів. Але не як частина об’єктів інтелектуальної власності, а як група майнових прав користування об’єктами інтелектуальної власності.

Виключні, невиключні, одиничні, відкриті ліцензії доцільно відображати на балансі за умови дотримання всіх ознак активу. Згідно цих договорів, ліцензіар може використовувати інтелектуальну власність у власній діяльності, даний актив приносить користь підприємству у вигляді роялті, право власності (патент, свідоцтво) на нього також залишається у ліцензіара. Ліцензіат отримує права використовувати цей актив на власний розсуд у сфері, обмеженій договором.

Операції з передачі права за своєю економічною суттю пов’язані з реалізацією всіх або частини прав на об’єкт інтелектуальної власності. В наслідок чого один і той же об’єкт може відображатись на балансі декількох підприємств, що пов’язано з такими властивостями об’єктів інтелектуальної власності як можливість одночасного використання інтелектуального продукту багатьма суб’єктами, незначною собівартістю передачі та тиражування.

У вітчизняному обліку не заохочується облік одного і того ж активу на балансі декількох підприємств. Досліджені нами характеристики договорів вказують на можливість і доцільність таких операцій з метою спрощення обліку.

Список використаних джерел:

1. , , Дышкант , анализ, аудит на предприятиях. – М.: Аудит, ЮНИТИ,1996. – 496с.

2. О. Кононенко. Облік нематеріальних активів відповідно до П(С)БО. – Х.: Фактор, 2000. – 64с.

3. и др. Принципы бухгалтерского учета/ Б. Нидлз, Х. Андерсон, Д. Долдуэл: Пер. с англ./ Под ред. . – 2-е изд. – М.: Финансы и статистика, 1994. – 496с.

УДК 657

, ст. гр. ОА-31

*Науковий керівник: , к. е.н., доцент

Луцький національний технічний університет

МЕТОД ВИБУТТЯ ЗАПАСІВ “ЛІФО”: ПЕРЕВАГИ ЗАСТОСУВАННЯ

В умовах глобальної економічної кризи в світі та в Україні досить гостро постало питання обмеженості та використання ресурсів. А як відомо для здійснення господарської діяльності підприємствами всіх форм власності та галузей економіки використовуються запаси, які є найбільш важливою і значною частиною активів підприємства. Вони займають особливе місце у складі майна та домінуючі позиції у структурі витрат підприємств різних сфер діяльності.

Забезпечити ефективне управління запасами можна лише володіючи повною та достовірною інформацією про їх наявність та рух, що забезпечується за допомогою системи бухгалтерського обліку. При цьому, в обліковій політиці підприємства досить важливе значення відіграє оцінка запасів при їх надходженні, на дату балансу і при вибутті.

Сьогодні використовуються такі методи оцінки при вибутті запасів: ідентифікованої собівартості відповідної одиниці запасів, середньозваженої собівартості однорідних запасів, собівартості перших за часом надходження запасів (ФІФО), нормативних витрат, ціни продажу. Раніше підприємства могли використовувати і метод ЛІФО. Тобто запаси, які першими вибувають (реалізовуються, списуються тощо), оцінюються за собівартістю останніх за часом надходження запасів. Таким чином, при застосуванні цього методу на підприємстві вартість запасів на кінець періоду дорівнювала вартості перших за часом надходження запасів.

На нашу думку рішення про таку відміна є не зовсім виваженим, адже найбільш достовірний фінансовий результат можна вивести шляхом порівняння поточної собівартості товарів з їх продажною вартістю. Таким чином можна вважати, що метод ЛІФО має явні переваги.

Крім того, оцінка вибуття запасів за вартістю, що склалася на цей момент, дає можливість підприємству в умовах зростання цін поповнювати свої запаси, не вдаючись до пошуку додаткових джерел поповнення оборотних коштів. Це пояснюється тим, що формування витрат відбувається за вартістю запасів, близькою до вартості їх відшкодування. Інакше кажучи, вартість затрачених (списаних на реалізацію) запасів повинна бути адекватна тим сумам, які мають бути витрачені на закупівлю аналогічних запасів для забезпечення безперервності оборотів.

Метод ЛІФО за будь-яких коливань цін, тобто незалежно від того, зростають вони чи знижуються, передбачає, що собівартість реалізованих запасів становитимуть витрати, що відповідають рівню цін на момент продажу. Відповідно, цей метод порівняно з іншими методами оцінки покаже менший валовий прибуток у період інфляції і більший – у період дефляції. Тобто у період інфляції ми зменшуємо базу оподаткування. Саме це стало основною причиною відміни методу. Але ніхто не врахував, що таким чином, врегульовується вплив чинників піднесення і спаду в економіці держави на фінансовий результат кожного окремого підприємства.

Отже, на нашу думку, метод ЛІФО має право на існування. Поверхнево його відміна є правильним рішенням. Проте якщо розібрати глибше, то навіть зі сторони податківців при певних обставинах даний метод є допустимий та логічний. Саме він в період економічної кризи міг би стати тим інструментом, який би нормалізував фінансовий стан вітчизняних підприємств.

УДК 657

, ст. гр. ОА-42

*Науковий керівник: , к. е.н., доцент

Луцький національний технічний університет

ОБЛІК ТА АНАЛІЗ ДЕБІТОРСЬКОЇ ЗАБОРГОВАНОСТІ: ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ

Фінансова незалежність та участь вітчизняних господарюючих суб'єктів у міжнародних економічних відносинах зумовлюють необхідність безперервного забезпечення виробничого циклу оборотними засобами. Розвиток принципово нового підходу до проблем платіжно-розрахункових відносин між суб'єктами ринку зумовлює необхідність досліджувати похідну уповільнення даних відносин – дебіторську заборгованість.