Система педагогічної освіти та педагогічні інновації (стр. 4 )

2.11. Відмінне викладання.

Щоб Україна завдяки найпередовішим освітнім технологіям увійшла до сузір'я розвинених країн світу - економічно стабільних, культурно неповторних, з відповідним матеріальним і духовним благополуччям своїх громадян, - учитель має відповідати стандартам і оцінкам, заснованих на загальних уявленнях про відмінне викладання та ефективну учительську практику. П'ять найважливіших моментів цього уявлення такі:

• Учителі піклуються про учнів та їхнє навчання. Вони усвідомлюють, що учні різні, і відповідним чином пристосовують свою викладацьку стратегію до цих відмінностей. Вони розуміють механізми розвитку і навчання своїх учнів. Справедливо ставляться до учнів. Їх місія виходить за рамки розвитку знань учнів і розповсюджується на емоційні сфери мотивації і зосередження уваги на дитині загалом.

• Учителі знають предмети, які викладають, і те, яким чином їх викладати. Вони розуміють, як створюються, організовуються і пов’язані з іншими дисциплінами знання з їх предметів. Вони ставлять високі цілі навчання володіють спеціальними знаннями того, як побудувати навчання для досягнення поставлених цілей. І вони прокладають численні шляхи для навчання учнів.

• Учителі відповідають за управління процесом навчання і контроль над ним. Їх первинне завдання - полегшити учням навчання. Для досягнення своїх цілей вони застосовують різні методики. "Диригують" навчанням окремих учнів і груп. Високо цінять участь учнів у цьому процесі і регулярно оцінюють успішність учнів.

• Учителі постійно осмислюють свою практичну діяльність і вчаться на основі свого досвіду. Вони аналізують наслідки своїх рішень, обдумують набуті результати і використовують їх у подальшій викладацькій роботі. Для вдосконалення роботи вони використовують компетентні рекомендації, а також результати дослідницької роботи.

• Учителі є членами педагогічних колективів. Вони сприяють ефективності роботи школи, співробітничають з іншими професіоналами. До роботи з учнями вони залучають батьків і використовують усі ресурси, що є в розпорядженні шкільних колективів.

В умовах України уявлення про те, що таке відмінне викладання, визначатиме вчитель, який буде висококласним предметником, вільним у виборі кращих технологій навчання і здатним до інтеграції розгалуженого сучасного знання.

2.12. Проблеми фінансування наших очікувань.

Як швидко можна змінити у суспільстві орієнтацію освіти? Скільки така зміна коштуватиме державі, учням і студентам, їхнім батькам? Відповіді на такі питання у суспільства (Кабінет Міністрів, Міністерство освіти і науки, Академія педагогічних наук і Національна академія наук) ще немає, державні органи управління не знають, який успіх матимуть ті чи інші їхні рішення.

10 років незалежності України – достатній час не лише для наукових узагальнень, але й для розробки технології таких змін. Проте ситуація із стандартами української освіти, які все ще перебувають здебільшого у стані проектів, зі швидкісним переходом на 12-річну загальну освіту, із перенасиченням шкіл недосконалими новими українськими підручниками тощо засвідчує, що ми знаходимося лише на початку як наукових узагальнень, так і організаційних перетворень української освіти.

Центральне місце у забезпеченні якості освіти, що визначається як відповідність її меті, має якість викладання і, отже, якість самих учителів. Тому на питання: “Чи відповідає цілям сучасної освіти та роль, яку вчитель грає сьогодні в шкільному класі? Чи відповідає цілям сучасної освіти нинішній стиль і зміст підготовки вчителів?”, - може бути лише відповідь “ ні, не відповідає, необхідні істотні реформи ”.

У широкому аспекті такі реформи потрібно спрямувати на:

• перегляд цілей і стандар тів у галузі освіти і, як результат, перегляд навчальної програми, в тому числі і діапазону методик викладання, що використовуються, з тим, щоби забезпечити задоволення виникаючих індивідуальних, суспільних і економічних потреб;

• реформу системи педагогічної освіти ( початкової підготовки вчителів і системи підвищення кваліфікації), щоб нові і вже працюючі вчителя здобули можливість задовольняти новим вимогам;

• більш систематичне управління підготовкою вчителів, впровадження стандартів якості та її забезпечення, а також зміни в механізмах фінансування освіти.

При розгляді можливостей реалізації таких завдань відразу ж виникає питання про необхідні для цього ресурси.

В Україні на педагогічну освіту та професійне вдосконалення вчителів витрачається менше 3% усіх бюджетних коштів, що виділяються на освіту (наприклад, у Полтавській області на післядипломну педагогічну освіту витрачається лише 0,5% всіх бюджетних коштів, що виділяються на загальну середню освіту). Ресурси, що виділяються в Україні на утримування центрів підтримки вчителів (ІППО, методичних кабінетів) та подібні цілі навіть у відносних значеннях (у %) менші за ті ресурси, що виділяються у багатьох країнах Західної, Центральної і Східної Європи.

У таких умовах виняткового значення набуває цільове спрямування цих ресурсів на вирішення пріоритетних задач, визначених за допомогою певного механізму оцінки потреб. У багатьох країнах традиційний підхід до розв'язання соціальних проблем полягає лише в збільшенні обсягів того, що робилося раніше: більше грошей, більше часу, більше людей, більше енергії. Проте стару систему підготовки вчителів, їх прийому на роботу і оплати їх праці (наприклад, сьогодні керівництву української школи позбутися недбалого педагога практично неможливо) не можна реформувати простим підштовхуванням уперед. Реформи потрібно провести обачно, уважно, вдумливо. Задача політики в галузі освіти - стратегічно осмислювати проблеми попиту, ефективності праці, стандартів і стимулів. Саме таке поєднання питань забезпечить максимальний вплив на реформу освіти з боку політики.

3. Роль педагогічної освіти у задоволенні особистісних, суспільних та економічних потреб.

Існують три головні причини, які змушують нас реформувати систему освіти з метою підвищення її ефективності:

• перша і найбільш важлива полягає в тому, що ми цінимо кожну окрему людину і внаслідок цього повинні прагнути того, щоби дати кожному максимально можливу освіту відповідно до його індивідуальних здібностей;

• по-друге, ми повинні зміцнювати соціальну структуру нашого суспільства, а також соціальні контракти з нашими громадянами з тим, щоб могли рости і розвиватися різні товариства і щоб ми, люди, могли успішно жити разом;

• по-третє, ми повинні вдосконалити систему освіти, щоб у майбутньому забезпечити продуктивність і економічне процвітання, для чого повинні навчити сьогоднішніх дітей тому, як стати продуктивними дорослими.

У сьогоднішніх економіках бізнес переміщується туди, де можна знайти працівників, що володіють здібностями виконувати роботу. У світі, де рушійною силою є знання, передумовою процвітання і надійного майбутнього країн є робітничі кадри, які вміють розбиратися у складних поняттях, використовувати останні досягнення науки і техніки, вирішувати проблеми, з якими ні вони, ні їх учителі ніколи раніше не стикалися, і протягом всього свого життя можуть додавати додаткову вартість до товарів і послуг, які вироблятимуть. Добробут чекає лише на добре освічені робітничі кадри.

Тому економічне зростання в Україні, її доля багато в чому залежить від того, якою буде освіта її громадян. У цьому контексті проблема підготовки і підвищення кваліфікації педагогічних працівників з високим професіоналізмом, інтелектуальним потенціалом світового рівня, інноваційним стилем педагогічного мислення, готовністю до прийняття творчих рішень, постає як генеруюча проблема для докорінного вдосконалення системи освіти як найважливішого фактору розвитку України та кожного її регіону (адже 85% населення нашої держави так чи інакше пов'язані з системою загальної середньої освіти).

В останні роки Міністерство освіти і науки прийняло документи щодо поліпшення змісту освіти, в яких враховано потреби людини, котра житиме в нових умовах. Однак поки що у реформуванні освіти не відчувається роль і активна участь педагогічних ВНЗ. Слушно пропонується створити при Міністерстві освіти і науки раду з педагогічної освіти. Її завдання - визначити взаємозв'язок між освітою та актуальними індивідуальними, суспільними й економічними потребами, оскільки далеко не завжди ясно, з чого потрібно починати роботу.

Зростаюча роль педагогічної освіти у задоволенні особистісних, суспільних та економічних потреб обумовлена такими факторами:

1. Сьогодні в Україні, як і в більшості інших країн, соціальні, економічні і політичні умови вимагають таких змін в галузі освіти, які перевершують сучасні можливості самої системи освіти. З'являється значний розрив між вимогами, що пред'являються до систем освіти, і реальними результатами.

2. Система педагогічної освіти традиційно готує для України тисячі кваліфікованих істориків, філологів, математиків, педагогів, котрі працюють поза освітою - на державній службі, в науці, культурі. Нерідко ця верства “педагогів поза педагогікою” визнається найбільшим, найціннішим доробком педагогічних ВНЗ.

3. Значно збільшується серед студентів педагогічних ВНЗ кількість осіб з невизначеною професійною спрямованістю. Хоча такі студенти ідеально адаптуються до пізнавального конструктивізму, вони нехтують необхідним для вчителя — формуванням професійних якостей, постійним саморозвитком власної педагогічної майстерності. Проте треба враховувати їх потенціал як специфічної групи людських ресурсів, які матимуть педагогічну освіту але працюватимуть поза освітою.

РОЗДІЛ I. ПЕДАГОГІЧНА ОСВІТА В УКРАЇНІ, ЩО РОЗВИВАЄТЬСЯ

1.1. Педагогічна освіта та процес реформування системи освіти в Україні.

1.1.1. Державна політика реформування системи освіти в Україні.

Державна політика у сфері освіти в Україні регулюється Конституцією України, законами України, постановами Верховної Ради України, указами й розпорядженнями Президента України, декретами, постановами, розпорядженнями Кабінету Міністрів України, нормативними документами (актами) Міністерства освіти і науки України та інших органів центральної виконавчої влади держави. Державна політика у сфері освіти, що визначається Верховною Радою України відповідно до Конституції України, здійснюється органами державної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.