Система педагогічної освіти та педагогічні інновації (стр. 5 )

Законодавчою базою освіти в Україні виступають Конституція України (1996 р.), Закони України "Про освіту" (1996 р.), "Про професійно-технічну освіту" (1998 р.), "Про загальну середню освіту" (1999 р.), "Про дошкільну освіту" (2000 р.), "Про позашкільну освіту" (2001 р.) та інші закони, що регулюють окремі питання функціонування освіти (фінансові, майнові тощо).

Згідно з Конституцією України (ст. 53) кожен громадянин має право на освіту. Для громадян України держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам. Це право забезпечується розгалуженою мережею закладів освіти, заснованих на державній та інших формах власності, їх відкритим характером, різними формами навчання (очною, вечірньою, заочною/дистанційною, екстернатом, педагогічним патронажем). Держава здійснює соціальний захист учасників навчально-виховного процесу (вихованців, учнів, студентів, курсантів, слухачів, стажистів, клінічних ординаторів, аспірантів, докторантів та інших осіб), незалежно від форми їх навчання і типів навчальних закладів, в яких вони навчаються, а також сприяє здобуттю освіти в домашніх умовах.

За Законом України "Про освіту", що є базовим в освітній галузі, освіта розглядається як основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави, вона є пріоритетною сферою соціально-економічного, духовного і культурного розвитку суспільства.

Функціонування освіти в Україні ґрунтується на засадах гуманізму, демократизму, національної свідомості, взаємоповаги між націями і народами.

Державна політика у сфері освіти в Україні спрямована на реформування освітньої галузі на національних традиціях з урахуванням світових освітніх тенденцій та економічних можливостей держави з метою забезпечення всебічного розвитку людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвитку її таланту, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищення його освітнього рівня, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями.

Процес реформування системи освіти в Україні характеризується неперервним виробленням і реалізацією відповідних програмних документів. Одним з перших таких документів, спрямованим на реформування національної освіти в умовах суверенності і незалежності української держави, стала Державна національна програма "Освіта" ("Україна ХХІ століття"), що була схвалена І з'їздом педагогічних працівників України і затверджена постановою Кабінету Міністрів України (1993 рік). Згодом, враховуючи соціально-економічне становлення держави, було прийнято низку Указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, а також рішень Міністерства освіти і науки України щодо поглиблення реформ в усіх ланках освіти - дошкільної, загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної і вищої освіти.

1.1.2. Мета і головні аспекти процесу реформування системи освіти в Україні.

Головна мета державної політики у сфері освіти відповідно до Державної національної програми "Освіта" ("Україна ХХІ століття") полягає у визначенні стратегії розвитку освіти в Україні на перспективу ХХІ століття, створенні життєздатної системи безперервного навчання й виховання для досягнення високих освітніх рівнів, забезпеченні можливостей постійного духовного самовдосконалення особистості, формуванні інтелектуального та культурного потенціалу нації.

Стратегічними завданнями реформування освіти в Україні визначено:

- відродження і розбудова національної системи освіти як найважливішої ланки виховання свідомих громадян, формування освіченої, творчої особистості, забезпечення пріоритетного розвитку людини, відтворення й трансляції культури й духовності в усій різноманітності вітчизняних та світових зразків;

- виведення освіти на рівень розвинутих країн світу шляхом докорінного реформування її концептуальних, структурних. організаційних засад; подолання монопольного становища держави в освітній сфері через створення на рівноправній основі недержавних навчально-виховних закладів; глибокої демократизації традиційних навчально-виховних закладів; формування багатоваріантної інвестиційної політики у галузі освіти.

Пріоритетними напрямками реформування освіти були визначені:

- розбудова національної системи освіти з урахуванням кардинальних змін у суспільному житті;

- забезпечення моральної, інтелектуальної та психологічної готовності громадян до здобуття освіти;

- досягнення якісно нового рівня у вивченні базових навчальних предметів: української та іноземних мов, історії, літератури, математики, природничих наук;

- створення умов для задоволення освітніх та професійних потреб громадян України, надання можливостей постійно вдосконалювати свою освіту, підвищувати професійний рівень, оволодівати новими спеціальностями;

- забезпечення в освітніх закладах відповідних умов для навчання й виховання фізично та психічно здорової особи; запобігання пияцтву, наркоманії, насильству.

Різноманітність і швидкоплинність соціальних, політичних, економічних змін, поглиблення кризових явищ в державі змусили приймати оперативні рішення щодо коригування тактики освітніх реформ. Серед найбільш впливових і визначальних факторів - глобальна криза освіти, що пов'язана із загальносвітовими процесами, тобто з переходом суспільства від індустріального до постіндустріального та інформаційно-технологічного. Україна, незважаючи на економічні проблеми, усвідомлює ці глобалізовані процеси і не хоче бути поза ними, а прагне виступати активним учасником пошуку шляхів виходу із цієї світової освітньої кризи.

З іншого боку, на українській освіті надзвичайно негативно позначилися кризові явища в економіці держави. Проте навіть у затяжному кризовому процесі система освіти України постійно перебуває в розвитку, у пошуку новітніх форм самореалізації. Переконливим прикладом цього є зростаючий інтерес молоді до здобуття вищої освіти: за роки незалежності частка студентів на 10 тис. населення України зросла з 310 до 392, а кількість вищих навчальних закладів ІІІ-ІУ рівнів акредитації подвоїлася (зросла зі 156 до 315).

Серед базових принципів реформування системи освіти на даному етапі викристалізувалися такі:

1. Демократизація освітнього простору, що передбачає ліквідацію монополії держави на освіту, перехід до громадсько-державної освітньої системи, децентралізацію управління освітою, автономність навчальних закладів та розширення прав педагогічних працівників, перехід від педагогіки репресивної до педагогіки партнерства і співпраці.

2. Варіативність освіти, що створює умови для вільного вибору навчального закладу, форм і методів навчання, навчальних планів, програм, спеціалізацій тощо.

3. Регіоналізація освіти, що означає звуження управлінських функцій центру і розширення їх на місцях, а це, у свою чергу, сприяє розвитку творчої ініціативи місцевих органів влади та оперативному розв'язання регіональних проблем.

4. Інтеграція різних типів навчальних закладів для забезпечення безперервності системи освіти.

5. Глобалізація та інтернаціоналізація освіти через адаптацію національної системи до світових освітніх систем, розвиток її з урахуванням загальносвітових тенденцій.

1.1.3. Механізм реформування системи освіти в Україні.

Реформам у освітянській галузі на сучасному етапі розвитку українського суспільства заважає недосконалість механізму реформування системи освіти. Останні кризові роки додали цій проблемі ще більшої гостроти.

Так, зокрема у 2000/2001 навчальному році в українських школах бракує понад 5000 педагогів. В освітній галузі виплату заробітної платні працівникам затягують у часі від 3 до 7 місяців. Навчальні заклади заборгували астрономічні суми за енергоносії та комунальні послуги. Майже повністю припинилося оновлення навчального обладнання та книжкового фонду бібліотек. Давно не ремонтують приміщень і будинків. Кожна друга школа не має жодного комп’ютера, решта переважно використовує давно застарілі моделі. Нині в Україні друкують лише близько 30% від реальної потреби школярів у підручниках.

У системі професійно-технічної освіти навчаються понад півмільйона учнів. Колись цю систему на 50% фінансували базові підприємства та галузеві міністерства. І тут криза внесла свої “корективи”: не стало безкоштовного обладнання, сировини, баз для виробничої практики, наставницьких кадрів. У системі вищої освіти поширилося хабарництво, обмежується діяльність ВНЗ недержавної форми власності. Зокрема ВНЗ недержавної форми власності працюють як комерційні підприємства і сплачують податки згідно із своїм комерційним статусом. Студенти і громадськість не можуть зрозуміти, чому акредитований ВНЗ недержавної форми власності розглядається органами державної влади як комерційна організація, а ВНЗ державної форми власності, що приймає до 50% студентів за контрактами на платній основі, комерційною організацією не вважається.

Все ці кризові явища, що продовжують характеризувати стан справ в освітянській галузі, свідчать про необхідність розробки та впровадження чітких механізмів реалізації стратегії розвитку освіти. Тому проблеми розробки стратегій поліпшення системи освіти в Україні з урахуванням суспільних змін, вимог світового ринку та інтеграції у світову спільноту набувають все гострішого значення. Нагальною стає потреба залучення до вироблення такої стратегії громадськості, керівників великих підприємств, бізнесменів.

1.1.4. Вчителі та інші освітяни – суб’єкти реформування системи освіти в Україні.

Сьогодні вчителі та інші освітяни є переважно об’єктами реформування системи освіти в Україні. Підтвердженням цього є ініціювання реформ в освіті “згори”, відсутність консенсусу між педагогічною громадськістю і органами управління у питаннях реформування освіти, вироблення освітньої політики.