Забезпечення прав і безпеки пацієнтів – глобальний вимір (стр. 3 )

Громадяни України мають право на медичну допомогу (вибір, погодження, відмова, медична допомога у невідкладних станах), яка надається поліклініками, лікарнями, диспансерами, клініками тощо (ст. 33 Основ, ст. 284 Цивільного кодексу). Згідно з Конституцією України, медична допомога в державних та комунальних закладах повинна надаватися безкоштовно (ст. 49).

Громадяни України мають право на безпеку – медичне втручання допускається лише в тому разі, коли воно не завдасть шкоди здоров’ю пацієнта (ст. 42 Основ законодавства, ст. 282 Цивільного Кодексу). Пацієнт має право на відмову від медичного втручання (ст. 43 Основ).

Пацієнт має право на вибір лікаря та лікувального закладу (ст. 38 Основ). Якщо пацієнта не задовольняє надане йому лікування, за його вимогою можуть проводитися консиліуми та консультації інших спеціалістів. Пацієнт також має право на те, щоб протягом лікування або оперативного втручання йому робили знеболювання.

Пацієнт має право на збереження таємниці про стан його здоров’я. Його діагноз, а також самий факт звернення по медичну допомогу лікар має зберігати у таємниці (ст. 40 Основ, ст. 286 Цивільного кодексу). Коли пацієнт потрапляє до лікувального закладу, пацієнт може попередити лікарів про свій намір не розголошувати факт свого лікування будь-кому, зокрема, своїм родичам.

Кожний громадянин має право отримати у доступній для нього формі інформацію про стан його здоров’я, включно з відомостями про результати обстеження, наявність захворювання, діагноз та прогноз, методи лікування, пов’язані з цим ризики, можливі варіанти медичного втручання, їх наслідки та результат проведеного лікування (ст. 39 Основ, ст. 285 Цивільного кодексу).

Пацієнт може вимагати присутності адвоката або іншого законного представника для захисту його прав. Пацієнт має право на запрошення до лікарні духовної особи, членів родини, інших медичних працівників (ст. 287 Цивільного кодексу).

Таким чином, українські пацієнти мають багато прав, але оскільки вони розпорошені по різних джерелах, ми звернулися до міжнародних документів, які акумулюють досвід багатьох країн, а також затверджують стандарти, що впроваджують країни, які підписують ці документи.

Європейська хартія про права пацієнтів

На міжнародному рівні право людини на охорону здоров’я закріплено у багатьох деклараціях і конвенціях. Головні є такі документи:

· Загальна декларація прав людини (1948)

· Європейська конвенція з прав та основних свобод людини (1950)

· Лісабонська декларація Всесвітньої медичної асоціації про права пацієнтів (1981)

· Амстердамська декларація про розвиток прав пацієнтів у Європі (1994)

· Європейська конвенція про права людини у зв’язку з досягненнями біології та медицини (1996)

· Європейська хартія про права пацієнтів (2002).

Ці документи становлять підґрунтя міжнародної концепції прав пацієнтів. Одним з останніх міжнародних документів є Європейська хартія про права пацієнтів, яку було затверджено у Римі в листопаді 2002 р. Згідно з Хартією, країни ЄС повинні гарантувати своїм громадянам «високий рівень охорони здоров’я» та «високу якість медичної допомоги». У Хартії визначені 14 основних прав пацієнта:

1. Право на профілактичні заходи.

2. Право на доступність.

3. Право на інформацію.

4. Право на згоду.

5. Право на свободу вибору.

6. Право на приватність та конфіденційність.

7. Право на повагу часу пацієнта.

8. Право на доброякісну медичну допомогу.

9. Право на безпеку.

10. Право на інновації.

11. Право на запобігання, по можливості, стражданням та болю.

12. Право на індивідуальний підхід до лікування.

13. Право на подання скарги.

14. Право на компенсацію.

Сформульовані у Хартії права пацієнта вважаються більш прогресивними порівняно з іншими документами та відбивають сучасний рівень вимог до країн ЄС, які не повинні зупинятися на рівні мінімальних гарантованих стандартів, а мають рухатися у бік найвищого їх рівня [2].

2.2. Система індикаторів порушення прав пацієнтів

Враховуючи задекларовані українськими політиками наміри рухатися в напрямі демократичних цінностей і європейських стандартів, а також те, що більшість прав пацієнтів, включених до міжнародних документів, тією чи іншою мірою відбито у національному законодавстві, в основу системи індикаторів нашого дослідження були покладені права пацієнта, викладені у Європейській хартії. Кожне з них розглядалося виходячи з характеру типових порушень.

Індикатором порушення того чи іншого права пацієнта є ситуація, коли пацієнт не може реалізувати своє право через адміністративні, організаційні або інші перешкоди. Наприклад, право на профілактичні заходи може порушуватися, коли профілактичний огляд є недоступним для пацієнта, або недоступним є щеплення проти інфекційного захворювання, яке загрожує його здоров’ю. Щоб зафіксувати таке порушення, необхідно визначити одиниці, або вимірники відповідного індикатора. У даному випадку такими вимірниками будуть кількість (%) відмов пацієнтам у проведенні профілактичного огляду, кількість (%) відмов у проведенні щеплення або вимог оплатити вакцину.

Індикатори порушення права на безпеку пацієнта визначалися на підставі переліку Міжнародної класифікації хвороб 10-го перегляду (International Classification of Diseases, ICD-10). У класі „Зовнішні причини захворюваності та смертності” міститься 4 блоки причин[2], до яких увійшли близько 200 видів шкоди пацієнту:

Блок «Лікувальні засоби, медикаменти та біологічні речовини, які є причиною негативних реакцій при терапевтичному застосуванні».

Блок «Випадкове заподіяння шкоди хворому при виконанні терапевтичних та хірургічних втручань».

Блок «Медичні прилади та пристрої, с якими пов’язані нещасні випадки, які виникли при їх застосуванні для діагностичних та терапевтичних цілей».

Блок «Хірургічні та інші медичні процедури як причина анормальної реакції або подальшого ускладнення у пацієнта без згадки про випадкове заподіяння йому шкоди під час їх виконання».

Крім цих чотирьох були включені індикатори, які відбивають вчасність медичної допомоги (очікування, яке мало наслідки для здоров’я) та безпеку вакцинації/імунізації (якість вакцини, наявність протипоказань).

У таблиці 2.1 наведені права пацієнтів, відповідні індикатори та вимірники порушення прав.

Таблиця 2.1.

Індикатори прав пацієнтів та вимірники їх порушень

Права пацієнтів	Індикатори	Вимірники (одиниці) порушень прав
1. Право на профілактичні заходи	1.1. Доступність профілактичного огляду	% відмов у профілактичному огляді
1.2. Доступність вакцинації	% відмов у проведенні вакцинації або її здійснення за гроші
1.3. Доступність інформації про шляхи передачі різних захворювань та запобіжні заходи	% випадків ненадання інформації при особистому контакті з лікарем; % пацієнтів, які не отримували інформацію через ЗМІ (листівки, буклети, реклама, виступи лікарів)
2. Право на доступність	2.1. Можливість отримання безкоштовної медичної допомоги	% відмов у наданні безкоштовної медичної допомоги неплатоспроможним пацієнтам; % пацієнтів, які самі відмовилися від лікування через брак коштів; % пацієнтів, яких примушували оплатити медичні послуги, що мають надаватися безкоштовно
2.2. Поширеність дискримінаційних відмов у наданні медичної допомоги	% відмов у допомозі через вік пацієнта; відсутність реєстрації, наявності певних захворювань, інші дискримінаційні ознаки
3. Право на інформацію	3.1. Практика приховування від пацієнта діагнозу та прогнозу захворювання, відмова надавати пацієнту стаціонару інформацію про хід лікування	% випадків приховування діагнозу; % відмов надавати пацієнту стаціонару інформацію про хід лікування
3.2. Поширеність практики відмови давати на руки пацієнту його медичну картку та інші документи	% відмов надавати медичну картку та інші документи, які містять інформацію про діагноз та призначення лікаря
3.3. Поширеність відмов пояснювати записи в медичній карті, висновках, довідках та інших медичних документах	% відмов пояснювати записи у медичній карті, висновках, довідках та інших медичних документах
4. Право на поінформовану згоду	4.1. Поширеність практики приховування ризиків та побічних дій обраного лікарем методу лікування, операції, призначених медикаментів	% випадків отримання згоди пацієнта на ризиковане лікування без інформування його про ризики та побічні дії
4.2. Поширеність застосування ризикованих або експериментальних методів без згоди пацієнта або запропонування альтернатив	% випадків призначення ризикованих методів лікування або препаратів без згоди пацієнта; % випадків щеплення, лікування та інших медичних процедур експериментальними препаратами/ методами без згоди пацієнта
5. Право на свободу вибору	5.1. Поширеність практики немотивованої відмови у виборі пацієнтом лікаря або медичного закладу	% випадків відмов у виборі лікаря або медичного закладу
5.2. Поширеність практики приховування інформації про альтернативні методи діагностики та лікування	% випадків ненадання пацієнту інформації про існування альтернативних методів лікування/діагностики
6. Право на приватність та конфіденційність	6.1. Поширеність практики розголосу інформації про діагноз пацієнта, проведені процедури тощо	% випадків розголосу конфіденційної інформації про діагноз і стан здоров’я пацієнта
6.2. Поширеність порушень приватності під час проведення медичного огляду, консультацій спеціалістів, маніпуляцій	% випадків розголосу конфіденційної інформації про стан здоров’я пацієнта
7. Право на повагу часу пацієнта	7.1. Можливість отримання своєчасної медичної допомоги	% випадків відтермінування медичної допомоги через довгі черги, відмову записати на медогляд/процедуру, незручний час прийому
7.2. Наявність часових обмежень при медичному огляді	% випадків браку часу для медичного огляду, постановки діагнозу
8. Право на доброякісну медичну допомогу	8.1. Доступність лікування згідно з рекомендованими медичними стандартами	% випадків лікування не за стандартами
8.2. Якою мірою рівень кваліфікації/ професійної підготовки медперсоналу відповідає вимогам до посади	% випадків, коли рівень кваліфікації медпрацівника не відповідає вимогам посади
8.3. Якою мірою медичне обладнання/інструментарій відповідає сучасним технічним та медичним стандартам	% випадків використання застарілого обладнання, такого, що ламається; % випадків використання індивідуального інструменту для багатьох пацієнтів (без стерилізації, або частково стерилізованого)
8.4. Якою мірою побутові умови у медичних закладах відповідають сучасним санітарно-гігієнічним вимогам	% пацієнтів, які вважають, що будівля не відповідає нормам (аварійна, не має каналізації, опалення тощо); % пацієнтів, які вважають, що кабінети, палати, інші приміщення не відповідають нормам; % пацієнтів, які вважають, що не підтримується чистота, не проводиться санобробка
9. Право на безпеку	9.1 Поширеність фактів помилкового призначення та застосування ліків	% випадків помилкового призначення препарату/дози; % випадків призначення неефективного препарату; % випадків призначення препарату, який викликає побічні ефекти (алергія) або до якого у пацієнта резистентність
9.2. Доступність своєчасної та безпечної вакцинації/імунізації	% випадків застосування простроченої вакцини; % випадків проведення щеплення попри протипоказання;
9.3. Поширеність внутрішньолікарняної інфекції	% випадків порушень гігієнічних норм (гігієна рук, санобробка, використання гумових рукавичок); % випадків використання нестерильних інструментів для ін’єкцій; % випадків негативних наслідків хірургічних втручань
9.4. Поширеність негативних наслідків медичних помилок	% випадків смерті, інвалідності, тимчасової непрацездатності пацієнта як наслідок: - недбалості медперсоналу - низької кваліфікації персоналу - невиправних помилок
9.5. Доступність та гарантія безпеки крові	% випадків переливання інфікованої/недоброякісної крові та продуктів крові; % випадків помилково визначеної групи крові; % випадків нестачі крові в екстреному випадку
9.6. Тривалість очікування медичної допомоги	% випадків запізнення швидкої допомоги на виклик; % випадків черги на проведення діагностики, планових операцій тощо; % відмов у наданні допомоги у вихідні, свята
10. Право на інновації	10.1. Доступність інформації для пацієнтів про нові досягнення медицини та впровадження нових методів діагностики і лікування	% випадків ненадання інформації про наявність та можливість використання нових методів діагностики і лікування
10.2. Поширеність практики використання у медичних закладах нових методів діагностики та лікування	% випадків використання застарілих, неефективних методів діагностики та лікування
11. Право на запобігання, по можливості, стражданням та болю	11.1. Доступність анестезії/ знеболювальних засобів	% відмов у знеболюванні за наявності у пацієнта больового синдрому; % відмов у анестезії при місцевих операціях та болісних процедурах (у стоматології, гінекології)
11.2. Доступність знеболювання у паліативному лікуванні	% відмов у знеболюванні при наявності больового синдрому при невиліковних захворюваннях та станах (рак, післяопераційний стан)
12. Право на індивідуальний підхід до лікування	12.1. Забезпечення врахування індивідуальних особливостей пацієнта при проведенні лікування	% фактів ігнорування інших захворювань при лікуванні основного; % випадків неврахування підвищеної чутливості пацієнта при призначенні препаратів та ліків
13. Право на подання скарги	13.1. Практика подання постраждалими пацієнтами скарг на медпрацівників/медзаклади	% випадків подання скарг постраждалими пацієнтами
13.2. Поширеність фактів ігнорування скарг пацієнтів	% відмов, затягувань у розгляді скарги або отримання формальних відповідей; % відсутності відповіді на скарги та звернення пацієнтів
14. Право на компенсацію	14.1. Поширеність фактів отримання компенсацій від медичних закладів	% відмов у компенсації при заподіянні шкоди здоров’ю пацієнта

Отримані індикатори порушень прав пацієнтів були покладені в основу запитань «Анкети пацієнта» для загального населення та пацієнтів стаціонарів. Оцінка рівня порушень прав пацієнтів здійснювалася здебільшого за підрахунком відсотка відповідей респондентів від їх загальної кількості (індикатори 1.1–9.1, 9.3–10.2, 12.1–12.2 ). Для низки вимірників базу для розрахунків було звужено, зокрема знаменник для індикатора 9.2. утворюють респонденти, які зверталися по вакцинацію/імунізацію, для індикаторів 11.1 та 11.2 – опитані, які потребували анестезії або знеболювання, для індикаторів 13.1, 13.2 – респонденти, права яких було порушено, а індикатора 14.1 – лише ті опитані, які подавали скарги.

2.3. Методика та організація збору даних

При розробці методології та інструментарію для нашого дослідження ми виходили з двох міркувань. По-перше, аналіз методів, які застосовуються для вивчення прав та безпеки пацієнтів, свідчить про те, що в країнах з «бідним інформаційним середовищем», до яких належить Україна, для збирання інформації про порушення прав пацієнтів найкращими є методи, які базуються на опитуванні пацієнтів та медичного персоналу, а також зовнішній аудит. Таким чином, масове опитування населення, яке є одним з найпоширеніших соціологічних методів, цілком відповідає міжнародним вимогам і було обране як провідний метод дослідження прав та безпеки пацієнтів. Серед його переваг – досить висока надійність отриманих результатів за умов правильної вибірки (невелика помилка репрезентативності), можливість порівняння показників за часом, окремими регіонами тощо. З іншого боку, оскільки моніторинг здійснюватиметься протягом тривалого часу, інформація, яку надають пацієнти про дотримання їхніх прав у вітчизняних медичних закладах, може бути деякою мірою морально застарілою. Тому, певний оперативний зріз проблеми, на нашу думку, може дати опитування пацієнтів, які щойно пройшли лікування, на виході із стаціонару.

Методи дослідження

1. Загальнонаціональне опитування громадської думки щодо дотримання прав пацієнтів.

2. Структуровані інтерв’ю з відвідувачами державних та недержавних медичних закладів.

Вибірки

Національне опитування

Національне дослідження прав пацієнтів проводилося в лютому–березні 2007 р. Вибіркова сукупність становить 1501 особу віком від 18 років і ймовірна похибка вибірки – 2,5%. Методика опитування – індивідуальне інтерв’ю з використанням карток.

Тип вибірки: багатоступенева, індивідуальна, з використанням квотного методу відбору респондентів на останньому ступені, репрезентативна для дорослого населення України. Вона відбиває структуру населення України за демографічними ознаками і реалізується у 18 областях України, АР Крим та м. Києві.