Забезпечення прав і безпеки пацієнтів – глобальний вимір (стр. 5 )

Інші права пацієнтів у державних медичних закладах, на думку респондентів, дотримуються значно гірше – на рівні 30–50%. Так, 46% респондентів вважають, що в їхньому місті/селі не порушується право на ознайомлення з власними медичними документами, 44% – право на відмову від лікування та на інформування батьків про стан здоров’я дитини або підопічного. Третина опитаних впевнені у дотриманні права на отримання від лікаря достовірної, повної інформації про стан свого здоров’я (36%), на допуск до пацієнтів, що перебувають у лікарні, інших лікарів, родичів, нотаріуса, адвоката та на вибір лікаря (33%), право бути донором крові, її компонентів (29%).

На чверть, за відповідями респондентів, дотримується право на вибір методів лікування, і майже цілковито не забезпечується дотримання права на компенсацію при заподіянні шкоди здоров’ю.

Таблиця 3.2.2

Відповіді «так» на запитання «Як Ви думаєте, які з цих прав пацієнтів дотримуються в державних медичних закладах Вашого населеного пункту?», %

Право пацієнта	Загальне населення	м. Київ
На отримання медичної допомоги	69	77
На ознайомлення з власними медичними документами (картка, результати досліджень)	46	18
На відмову від лікування	44	43
На інформування батьків про стан здоров’я дитини або підопічного	44	28
На отримання від лікаря достовірної, повної інформації про стан свого здоров’я	36	7
На допуск до пацієнтів, що перебувають в лікарні, інших лікарів, родичів, нотаріуса, адвоката	33	6
На вибір лікаря	33	7
Бути донором крові, її компонентів	29	41
На нерозголошення стороннім особам інформації про факт звернення по медичну допомогу, діагноз, проведені процедури	28	2
На вибір методів лікування	24	4
На компенсацію при заподіянні медичними працівниками шкоди здоров’ю	4	1
Не знаю	10	8

Попри те, що загалом права пацієнтів, на думку респондентів, у державних медичних закладах не забезпечені або забезпечені частково, про свій особистий досвід порушення цих прав повідомили лише 22% опитаних (табл. 3.2.3). Ще чверть опитаних не змогли визначитися з відповіддю, а більше половини (53%) зазначили, що їхні права не порушувалися.

Таблиця 3.2.3

Розподіл відповідей на запитання «Чи порушувались Ваші права як пацієнта у медичних закладах протягом останніх 5 років?», %

	Загальне населення	м. Київ
Так	22	22
Ні	53	12
Важко відповісти	25	66

Це підтверджує думку, що уявлення більшості громадян про свої права як пацієнтів є несформованими, свідчить про брак відповідних знань з цього питання. Коли йдеться про особистий досвід, люди здебільшого вважають порушенням своїх прав дії медичних працівників, які призвели до серйозних негативних наслідків, заподіяння значної шкоди здоров’ю. Такі ситуації, як відмова надавати медичну допомогу безкоштовно, неповага до часу пацієнту (великі черги) та інші, вважають порушеннями прав пацієнта далеко не всі. Про це свідчить, наприклад, значно більший відсоток ствердних відповідей респондентів на таке запитання, як «Чи стикалися Ви з відмовою надати Вам або Вашим родичам/знайомим медичну допомогу безкоштовно?» (41% порівняно із 22% опитаних, які засвідчили, що їхні права порушувалися). Отже, опитані не завжди асоціюють порушення прав пацієнта з такими ситуаціями.

Виокремлюються на загальному тлі мешканці столиці, які значно менше, порівняно з загальним населенням, впевнені, що їхні права не порушувалися (12% проти 53% загального населення), а 66% опитаних киян не змогли дати відповідь (табл. 3.2.3). Така позиція киян може віддзеркалювати як їх більшу вимогливість стосовно якості медичної допомоги, що пов’язано з відносно більшими доходами і можливостями вибору медичного закладу в столиці, так і справді незадовільним рівнем надання цих послуг у багатьох поліклініках і лікарнях.

Загалом поінформованість населення України про права пацієнтів можна вважати досить низькою. Тема прав пацієнтів не є актуальною для більшості громадян, 20% зовсім не цікавляться проблемою. Здебільшого опитані демонстрували зневіру у можливості дотримання прав пацієнтів у медичних закладах, дещо краще оцінювалася ситуація у приватних закладах порівняно з державними. Кожен п’ятий респондент (22%) засвідчив, що стикався з порушенням своїх прав при зверненні до державного медичного закладу. Єдине право пацієнта, у дотриманні якого впевнена переважна більшість громадян, – право на отримання медичної допомоги (67%), дотримання решти прав відзначалося на рівні менш ніж 50% випадків, а право на компенсацію в Україні фактично не забезпечене.

3.2.2. Право на профілактичні заходи

«Кожна людина має право на відповідні послуги з метою попередження захворювання» [25].

Право пацієнтів на профілактичні заходи передбачає зобов’язання медичних установ інформувати населення про небезпечні захворювання (наприклад, такі як ВІЛ/СНІД, туберкульоз) та їх попередження, про медичні заклади, де можна пройти за власною ініціативою профілактичний огляд або зробити щеплення.

Проте, за результатами масового опитування, таку інформацію вважає доступною та знає, де її взяти, лише частина населення. Якщо більше половини опитаних (58%) знають, де отримати інформацію про ВІЛ/СНІД, туберкульоз та їх попередження, то інформацію про можливість безкоштовного профілактичного огляду або щеплення вважають доступною для себе значно менше респондентів (34 та 46% відповідно) (табл.3.2.4).

Таблиця 3.2.4

Розподіл відповідей на запитання

«Наскільки доступною є для Вас така інформація?», %

	Доступна, знаю, де її взяти	Скоріше, доступна, але не знаю, де її взяти	Інформацію не розпов-сюджують, приховують	Важко відповісти/не цікавлюся
Про захворювання на ВІЛ/СНІД, туберкульоз та їх попередження	58	24	6	12
Де можна безкоштовно пройти профілактичний медичний огляд	34	26	21	19
Де можна дорослим зробити профілактичні щеплення	46	24	10	20

Приблизно чверть опитаних (24–26%) зазначила, що така інформація, скоріше, доступна, але де її отримати, вони не знають. А кожен п’ятий респондент (21%) взагалі впевнений, що інформацію про медичні заклади, де можна пройти безкоштовно профілактичний огляд, не розповсюджують, навіть приховують. Це стосується переважно всіх населених пунктів, крім столиці. Серед киян так вважає лише 5%, а в інших містах/селах – понад 20%. Це може бути пов’язано з тим, що в столиці значно більше можливостей отримати інформацію (через Інтернет, численні ЗМІ, зовнішню рекламу тощо).

Показово, що п’ята частина опитаних взагалі не цікавиться інформацією про профілактичний огляд (19%) чи профілактичні щеплення (21%). Це свідчить про те, що частина населення ставиться байдуже не лише до своїх прав, а й до свого здоров’я.

Отже, можна зробити висновок, що право на добровільні профілактичні заходи задовольняється лише частково. Здебільшого можуть собі дозволити профілактичний огляд люди з рівнем матеріальної забезпеченості, вищим за середній, або якщо цей огляд є обов’язковим (для представників певних професій, зокрема пілотів, залізничників і т. ін) і здійснюється у відомчих медичних закладах. Для незабезпечених верств населення добровільні профілактичні заходи часто бувають недоступними.

3.2.3. Право на доступність медичного обслуговування

«Кожний має право на доступність медичних послуг, яких він/вона потребує відповідно до стану здоров’я. Медичні служби повинні гарантувати рівну доступність для всіх, без дискримінації за ознаками наявності фінансових ресурсів, місця проживання, виду захворювання або часу звернення за допомогою» [25].

Доступність медичного обслуговування є одним із ключових елементів у системі реалізації прав пацієнтів і передбачає можливість отримання необхідної медичної допомоги, включно з профілактикою, діагностикою та лікуванням. Стаття 2 Європейської хартії, яка розкриває зміст цього права, наголошує на необхідності забезпечення малозабезпечених пацієнтів безкоштовною медичної допомогою. Значно більші можливості декларує ст. 49 Конституції України, відповідно до якої медична допомога в державних та комунальних закладах повинна надаватися безкоштовно. Це означає неприпустимість відмови у наданні безкоштовної медичної допомоги в бюджетних лікувальних закладах, примушування/спонукання пацієнта до оплати діагностики і лікування в цих закладах.

Водночас забезпечення права на доступність не буде повним без захисту громадян від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов’язаних із станом здоров’я, відсутністю реєстрації, віком тощо. Правові гарантії запобігання такій дискримінації пацієнтів також затверджені у чинному українському законодавстві, передусім у ст. 37, 38 «Основ законодавства України про охорону здоров’я», Законі України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» та ін.

Відповідно до такого розуміння права на доступність медичного обслуговування основними вимірниками його порушення в дослідженні було обрано кількість випадків відмов у наданні медичної допомоги, у тому числі безкоштовної, та їх причини; поширеність практики примусу до оплати медичної допомоги в бюджетних закладах; частота «добровільних» відмов від лікування через брак коштів.

Згідно з даними масового опитування, будь-коли відмовляли в медичній допомозі або надавали її не в повному обсязі 22% респондентам. Заперечили наявність такого особистого досвіду 66% опитаних, не визначилися з відповіддю – 12%.

Частіше з відмовами у медичній допомозі респонденти стикалися в бюджетних поліклінічних закладах та стаціонарних відділеннях. У деяких опитаних такі проблеми виникали під час виклику карет швидкої або невідкладної допомоги. Для визначення поширеності порушення права пацієнта на доступність медичної допомоги більш коректним, на нашу думку, є розрахунок відношення кількості випадків відмов за кожним закладом до кількості респондентів, які зазначили, що вони їх або відвідували (для поліклінік і стаціонарів – окремо), або викликали (у випадку швидкої/невідкладної допомоги). Аналіз даних свідчить, що майже однаково часто з відмовою у медичній допомозі стикаються відвідувачі поліклінік та лікарень (диспансерів або клінік) – 14 і 12% відповідно. Значно менше респондентів не отримували медичну допомогу під час виклику карет швидкої або невідкладної допомоги 2–3%.

Рис. 3.2.2. Кількість відмов у медичній допомозі за окремими медичними закладами, % до відвідувачів зазначених закладів

За коментарями респондентів, термінова медична допомога частіше буває недоступною для мешканців сіл. Частка відмов у наданні швидкої або невідкладної допомоги сільським респондентам становить 5% від числа тих, хто її викликав. Для більшості міських населених пунктів аналогічний показник не перевищує 2%. Що стосується поліклінічного обслуговування, то, навпаки, більше нарікань отримано від міських респондентів: 16% з них відмовляли у медичній допомозі або надавали її не в повному обсязі. Серед опитаних у селах таких було 9%. Проте це не є свідченням більш доброякісного обслуговування сільських мешканців, а, скоріше за все, результатом того, що селяни рідше звертаються за медичною допомогою через суттєву віддаленість лікувальних закладів та брак коштів на проїзд.

Під час інтерв’ю респондентам пропонувалося зазначити причини, через які їм було відмовлено у медичній допомозі. Переважають об’єктивні чинники – наслідки незадовільного фінансування охорони здоров’я, а саме: брак ліків, обладнання (42%), відсутність спеціалістів або дільничних лікарів (28%) або навіть відсутність палива для виїзду карет швидкої допомоги (менше 1%) (рис. 3.2.3).

Не менше 7% опитаних стикалася з дискримінаційними відмовами. Найчастіше вони пов’язані з вимогами реєстрації («прописки»). Через це було відмовлено у медичній допомозі 3% усіх респондентів, що становить 12% від тих, хто особисто стикався з відмовами. Фокус-групові дискусії з трудовими мігрантами, проведені АЦ «Соціоконсалтинг» у межах іншого дослідження у 2006 р., свідчать, що, попри чинне законодавство, ця категорія населення зазвичай взагалі не розраховує отримати будь-яку медичну допомогу безкоштовно. Це стосується відвідування дільничного лікаря поліклініки, діагностики, перебування в стаціонарних відділеннях тощо. Найбільш уразливою серед трудових мігрантів категорією є громадяни, які працюють без укладання трудової угоди, медичної страховки та тимчасової реєстрації. Сплату медичних послуг у бюджетних закладах за місцем фактичного проживання вони навіть не ідентифікують як дискримінацію. Нижче наведені приклади типових висловлювань учасників фокус-групового дослідження щодо доступності для трудових мігрантів медичної допомоги.

Сейчас, кстати, дискриминации в сфере здравоохранения вообще никакой. Платишь деньги, и всё.

Я не говорю, что прихожу и сразу выкладываю деньги. Есть специалист, к которому я, например, обращался уже несколько раз. Он просто ставит меня в такие условия, что нельзя их отклонить. …Он не вымогает, допустим, не шантажирует, но создает такие условия, что ты не можешь не заплатить. Все прекрасно понимают, что это аморально, но, тем не менее, это практикуется.

До дискримінаційних належить відмова у медичній допомозі через вік пацієнта або наявність у нього певних захворювань. Хоча такий різновид відмов, за даними опитування, не дуже поширений (2% від усіх опитаних), спеціальні дослідження доводять, що із зазначеною проблемою досить часто стикаються люди, які живуть з ВІЛ/снідом, хворіють на туберкульоз, гепатити В, С або є наркозалежними. На фокус-групах, які проводилися АЦ «Соціоконсалтинг» з представниками ЛЖВС у 2004 та 2006 рр., учасниками багато наводилося прикладів відмов у медичній допомозі з боку лікарів, акушерів, середнього та молодшого медичного персоналу.

Мені відмовилися робити пробу Манту. Я вже пішла до завідуючого, але завідуючий так хитро каже: поклич сюди лікаря, він тобі зробить. І потім сховався у кабінеті. Лікар вийшов, сказав, що він мені робити не буде, а завідуючий зачинився, і в його кабінет я вже попасти не змогла.

Я прийшов ставати на облік у туберкульозний диспансер, мене тут попередили: Вова, краще не кажи про свій діагноз [ВІЛ], бо можуть не поставити... Я був змушений приховувати, що я ВІЛ-інфікований. Так скрізь – підеш до стоматолога, скажеш – ніхто не буде тебе лікувати.

Рис. 3.2.3.Розподіл відповідей на запитання «Через які причини Вам відмовили у медичній допомозі?», % до тих, кому було відмовлено, n=333

Серед інших причин респонденти зазначали практику використання лікарями бюрократичних або формальних відмов, таких, наприклад, як кінець робочого дня, наявність у черзі заздалегідь записаних пацієнтів, відсутність у пацієнта даних про медогляд або проживання на дільниці, яка закріплена за іншим лікарем. Деякі респонденти розповіли про відмову в лікуванні через помилковий діагноз або надто важкий стан пацієнтів, зокрема при онкологічних захворюваннях. Були й такі, хто не отримав медичну допомогу в бюджетних закладах через неможливість її оплатити, наприклад, у вигляді «благодійних внесків» або безпосередньо хабара лікарю. Передусім це стосується діагностичних процедур у поліклініках. Неодноразово опитані зазначали придбання усіх лікарських засобів як умову стаціонарного лікування. Під час інтерв’ю згадувалися такі випадки, коли пацієнтам пропонували оплатити навіть виклик швидкої допомоги. Проте, через відсутність таких варіантів відповідей в анкеті неможливо точно «виміряти» частку відмов надання медичної допомоги саме через брак коштів для її оплати. Досвід проведення різноманітних опитувань свідчить про те, що чимало респондентів не користуються нагодою самим зазначити свій варіант відповіді в «іншому».

Водночас розподіл відповідей на інші запитання анкети свідчить, що головною перешкодою в отриманні медичної допомоги в Україні є матеріальна незабезпеченість пацієнтів. 41% респондентів стикалися із ситуаціями в бюджетних медичних закладах, коли їм або їхнім родичам, знайомим відмовляли надати допомогу безкоштовно, 49% – не мають такого досвіду, 10% – не визначилися з відповіддю. Досить часто в тих, кому було відмовлено в безкоштовній медичній допомозі, медичні працівники відверто вимагали оплату. З такими фактами стикалося 37% респондентів. Проте значно більше – 56% опитаних – пропонували гроші або подарунки медперсоналу за власним бажанням, у тому числі для 13% це є звичайною моделлю поведінки (рис. 3.2.4).

Рис. 3.2.4. Розподіл відповідей на запитання «Чи пропонували Ви за власним бажанням гроші або подарунки медперсоналу?», %

Усіх опитаних, які мають досвід оплати медичних послуг у бюджетних закладах, за поведінковими настановами умовно можна поділити на три групи. До першої групи належать критично налаштовані або зневірені громадяни, які фактично не сподіваються отримувати медичну допомогу безкоштовно (35%). Вони або впевнені, що без сплати взагалі не можна розраховувати на дієву допомогу, або вважають, що це звичайна практика, «так роблять усі». Друга група поєднала більш стриманих респондентів (33%). Вони розраховують на певний мінімум безкоштовних медичних послуг, але дають гроші або подарунки з надією отримати більш доброякісне обслуговування. До третьої групи належать оптимістично налаштовані респонденти, які пропонували гроші медперсоналу як подяку за надану належної якості допомогу (30%). Деякі респонденти не змогли визначитися, чому вони пропонували оплату медичним працівникам. Коментарі респондентів свідчать про поодинокі випадки, коли медпрацівники відмовляються від грошей, які пропонують пацієнти.

Про обмежену доступність медичної допомоги свідчать відповіді респондентів на запитання про вимушену відмову від лікування. Більше половини опитаних (57%) зазначили, що вони у зв’язку з браком коштів відмовлялися від діагностичних або лікувальних процедур. Найчастіше такі ситуації виникають, коли йдеться про діагностику (41%) та придбання ліків, призначених лікарем, (48%). Кожний п’ятий (22%) відмовлявся від лікування у стаціонарі, 15% – від хірургічних втручань.

Таблиця 3.2.5

Частка респондентів, яким доводилося у зв’язку з браком коштів

відмовлятися від медичної допомоги, за віком, %

	18-28 років	29-39 років	40-49 років	50-59 років	60 років і старші
Діагностика	30	42	40	48	46
Придбання ліків, призначених лікарем	37	41	47	59	55
Хірургічні втручання (операції)	12	13	18	15	16
Стаціонарне лікування	15	19	26	24	27

Очевидно, що відмова від лікування залежить передусім від добробуту та стану здоров’я людини. У найбільш уразливій групі – осіб передпенсійного та пенсійного віку – показники відмови через брак грошей від діагностики та придбання ліків є найвищими: 48–46 та 59–55% відповідно. Щодо операцій та лікування в стаціонарах, то ці показники є майже однаковими (у межах помилки репрезентативності) для опитаних віком від 40 років і старше.

Вкрай обмеженим є доступ до медичної допомоги у найбіднішої, за самовизначенням, групи опитаних: 28% представників цієї групи доводилося через брак коштів відмовлятися від стаціонарного лікування, 18% – від операцій, 66% – придбання ліків, 49% – діагностики.

Виходячи із наявних даних, визначимо кількісні параметри індикатора «можливість отримання безкоштовної медичної допомоги». Відповідно до Європейської хартії право на отримання безкоштовної медичної допомоги порушується стосовно тих осіб, хто не в змозі у разі необхідності її оплатити. Для цього визначимо відсоток опитаних, які не просто стикалися з відмовами у наданні безкоштовної медичної допомоги, але й відмовлялися при цьому від лікування через брак коштів. Таких серед усіх опитаних виявилося 17%.

Щодо реалізації ст. 49 Конституції України, то ситуація є більш проблемною, а саме: 41% респондентів стикалися з фактами відмов у наданні безкоштовної медичної допомоги, 57% – доводилося самим відмовлятися від необхідних їм діагностики або лікування.

Таким чином, реалізація права на доступність медичної допомоги для громадян України значною мірою обмежена, передусім для малозабезпечених верств населення, тих, хто мешкає не за місцем реєстрації або взагалі її не має, та хворих на «соціально небезпечні» хвороби, такі як ВІЛ, туберкульоз, гепатити.

3.2.4. Право на інформацію

«Кожний має право на отримання будь-якого виду інформації про стан свого здоров’я, про медичні послуги та способи отримання цих послуг, а також про можливості, які з’явилися внаслідок наукових досліджень та технічного прогресу» [25].

Право на інформацію передусім передбачає, що на запитання пацієнта лікар повинен надавати інформацію в доступній формі щодо його діагнозу, прогнозу захворювання, ходу лікування, а також ознайомлювати пацієнта з медичною документацією, яка його стосується (результати лабораторних досліджень, медична картка тощо).

Як свідчать дані масового опитування, право пацієнта на одержання такої інформації здебільшого задовольняється у нашій країні. Проте, випадки її приховування або відмови надавати пояснення все ж таки зустрічаються у медичній практиці. Про це повідомив кожен десятий опитаний: з приховуванням діагнозу або свідомим оголошенням пацієнтові іншого діагнозу стикалося 12% респондентів; з відмовою надавати медичну картку та інші документи, які містять інформацію про діагноз та призначення лікаря – 9%. Також 8% пацієнтів стикалися із відмовою лікаря надавати інформацію про хід лікування, а 14% – з відмовою пояснювати записи в медичній картці, висновках, довідках та інших документах (табл. 3.2.6).