Навчальний модуль «Законодавство з питань регулювання земельних відносин» (стр. 12 )

1) передача земельних ділянок комунальної власності у державну власність (ст. 117 ЗК);

2) викуп земельних ділянок приватної власності для суспільних потреб (ст. 146 ЗК);

3) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності (ст. 140 ЗК);

4) добровільна відмова власника земельної ділянки від прав на неї на користь держави (ст. 140 ЗК);

5) смерть власника земельної ділянки та відсутність спадкоємця (ст. 140 ЗК);

6) конфіскація земельної ділянки за рішенням суду.

Передача земельних ділянок комунальної власності у державну власність може здійснюватися з ініціативи відповідних органів державної влади – Кабінету Міністрів України, обласних та районних державних адміністрацій (на території Автономної Республіки Крим – з ініціативи Ради міністрів АРК), що повинні звернутися з клопотанням до відповідної територіальної громади – власника землі або до районної чи обласної ради, якщо земельна ділянка перебуває у спільній власності територіальних громад. Така передача здійснюється у порядку, встановленому Земельним кодексом України для передачі земельних ділянок у постійне користування юридичним особам (ст. 117).

Порядок викупу земель приватної власності для суспільних потреб держави визначений ЗК України (ст. 146).

Виникнення права державної власності на земельну ділянку у разі добровільної відмови власника ділянки від прав на неї на користь держави здійснюється у порядку, визначеному у ст. 142 ЗК України.

Підставою набуття державою права власності на земельну ділянку, що перебуває у власності громадянина чи юридичної особи, може бути її відчуження на користь держави з мотивів суспільної необхідності. Таке відчуження може мати місце лише у разі прийняття Президентом України відповідно до п. 21 ст. 106 Конституції України рішення про введення воєнного або надзвичайного стану, що підлягає затвердженню Верховною Радою України. Проте слід мати на увазі, що згідно ст. 147 ЗК України особа, у якої було примусово відчужено земельну ділянку з мотивів суспільної необхідності, після припинення дії обставин, у зв'язку з якими було проведено примусове відчуження, має право вимагати повернення цієї земельної ділянки.

Земельна ділянка, що належить на праві власності громадянинові, переходить у власність держави, якщо такий громадянин вчинив злочин, за вчинення якого суд призначив засудженому покарання у вигляді конфіскації майна (ст. 148 ЗК).

Насамкінець, у разі смерті громадянина–власника земельної ділянки та відсутності у нього спадкоємця земельна ділянка переходить у власність держави. Рішення про передачу земельної ділянки у власність держави приймає районна державна адміністрація на підставі документів, що посвідчують факт смерті власника земельної ділянки та відсутність спадкоємців.

Використання земельних ділянок здійснюється не лише їх власниками, а й землекористувачами. В останньому випадку має місце право землекористування. Право землекористування в якості правового інституту закріплено у ЗК України. За своїм юридичним змістом це право носить похідний від права власності характер, оскільки власник земельної ділянки має право передавати її у користування іншій особі – землекористувачеві. Право землекористування реалізується у двох формах: - постійного користування земельною ділянкою; - оренди земельної ділянки.

Постійним землекористуванням вважають землекористування без установленого строку. Право постійного землекористування істотно обмежене: воно може здійснюватися лише на землях державної або комунальної власності, і стосується лише певної категорії суб’єктів.

Суб’єктами права постійного землекористування є юридичні особи публічного права: згідно зі ст. 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою можуть здійснювати лише підприємства, установи, організації, що належать до державної або комунальної власності.

Передбачена законом юридична можливість юридичних осіб публічного права бути суб’єктом права постійного землекористування становить їх земельну правоздатність, що нерозривно пов’язана з статутно закріпленими цілями та метою господарської діяльності цієї юридичної особи. Наприклад, сільськогосподарські підприємства державної і комунальної власності завжди виступають носіями земельної правоздатності; юридичні особи, діяльність яких не пов’язана з використанням земель, не наділяються земельною правоздатністю.

Серед суб’єктів постійного землекористування виділяють сільськогосподарські та несільськогосподарські підприємства, установи та організації державної або комунальної власності. Згідно ст. 24 ЗК України сільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям земельні ділянки у постійне користування надаються для: науково-дослідних, навчальних цілей, а також ведення товарного сільськогосподарського виробництва, несільськогосподарським – згідно ст. 65 ЗК України для здійснення несільськогосподарської діяльності.

Набуття права постійного землекористування лише юридичними особами державної або комунальної власності припускає, що іноземні юридичні особи не можуть набувати права постійного землекористування.

Надання земельних ділянок у постійне землекористування юридичним особам здійснюється у відповідності зі ст. 123 ЗК України на підставі рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за проектами відведення цих ділянок. Повноваження органів місцевого самоврядування щодо надання земельних ділянок у постійне користування визначені ст. 122 ЗК України.

Право постійного користування земельною ділянкою посвідчується Державним актом на право постійного користування земельною ділянкою, зареєстрованим в органах Держкомзему України.

Право землекористування у формі оренди земельної ділянки набуває у сучасних соціально-економічних умовах все більшого значення. Крім ст. 93 ЗК України йому присвячений спеціальний закон – Закон України «Про оренду землі», який визначає організаційно-правові, економічні та соціальні умови оренди земель в Україні. Цей законодавчий акт є стержневим у системі законодавства про оренду земель. На його конкретизацію розроблено низку нормативно-правових актів, метою яких є створення дієвого механізму його реалізації (зокрема Постанова КМУ від 25.12.1998 року «Про порядок державної реєстрації договорів оренди землі»).

Орендодавцями земельних ділянок виступають держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи, у тому числі і іноземні, які є власниками земельних ділянок.

Існує два види оренди земельної ділянки: довгострокова та короткострокова. Довгострокова – оренда земельної ділянки терміном не більше 50 років, короткострокова – оренда земельної ділянки терміном не більше 5 років.

Орендар має право на поновлення договору оренди земельної ділянки після закінчення строку його дії.

Відносини, пов’язані з орендою земельної ділянки, регулюються законом.

Орендована земельна ділянка за згодою орендодавця може передаватись орендарем у володіння та користування іншій особі.

Юридичний зміст дефініції «оренда землі» визначає ст. 3 Закону України «Про оренду земель», визначаючи її як «засноване на договорі строкове, платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності». Піддавши правовому аналізу змістове навантаження цієї правової норми, підставно дійти такого висновку: під поняттям «оренда земель» розуміється договірна форма використання конкретно визначеної земельної ділянки, переданої її власником (орендодавцем) у строкове платне володіння та користування іншій особі (орендареві) для використання останнім цієї земельної ділянки у підприємницьких чи інших цілях.

Реалізація права власності на землю проявляється у здійсненні його суб'єктами наданих їм прав та виконання покладених на них обов'язків. Права та обов'язків власників земельних ділянок закріплені у нормах чинного законодавства. Права власника земельної ділянки – це сукупність наданих йому законом суб'єктивних правомочностей щодо володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою. Перелік прав власників земельних ділянок визначений у ст. 90 ЗК України.

Право власника земельної ділянки щодо володіння нею – це юридично забезпечена можливість утримувати земельну ділянку як свою власну, позначити її межі не тільки межовими знаками встановленого зразка, а й природними (рослини) чи рукотворними (паркан, тощо) об'єкта­ми з метою регулювання доступу на земельну ділянку інших осіб.

Право користування земельною ділянкою – це юридично закріплена можливість власника використання земельної ділянки з метою отримання благ від корисних властивостей землі. Згідно зі ст. 90 ЗК України власник земельної ділянки, реалізуючи право користування нею, має право:

самостійно використовувати земельну ділянку, вирощуючи сільськогосподарські та інші культури, переробляючи вирощену продукцію чи здійснюючи несільськогосподарську діяльність. Виключним правом власника земельної ділянки є вибір способу її використання відповідно до цільового призначення земельної ділянки;

споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди, дотримуючись чинного законодавства з архітектурно-будівельних питань;

використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі. Це право власника земельної ділянки характеризується певними особливостями: по-перше, його об'єктом є лише корисні копалини місцевого значення; по-друге, власники земельних ділянок мають право використовувати корисні копалини місцевого значення, а також торф, лісові насадження, водні об'єкти та інші корисні властивості землі лише для власних потреб. Використання зазначених природних ресурсів власником земельної ділянки не для власних, а для інших потреб (для їх продажу чи виробництва певної продукції та матеріалів з метою продажу і т. п.) може здійснюватися лише після отримання додаткових дозволів відповідно до чинного законодавства; по-третє, згідно зі ст. 23 Кодексу України про надра право власників земельних ділянок на використання розташованих на земельних ділянках ряду природних ресурсів для власних потреб обмежене ще й певними просторовими межами. Так, вони можуть видобувати для своїх господарських та побутових потреб корисні копалини місцевого значення і торф загальною глибиною розроб­ки до двох метрів і прісні підземні води до 20 метрів.

вважати своєю власністю зведені на земельній ділянці відповідно до чинного законодавства будівлі та споруди, посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур та вироблену сільськогоспо­дарську продукцію. У земельному праві України діє презумпція належності власникові земель­ної ділянки розташованих на ній посівів, насаджень, буді­вель та споруд, якщо інше не передбачено волевиявленням власника;

Право розпорядження земельною ділянкою - законодавчо закріплена можливість власника земельної ділянки вирішувати її юридичну долю шляхом вчинення законних дій, зокрема: згідно зі ст. 90 ЗК України власник земельної ділянки має право: 1) відчужувати земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу, міни, дарування та інших цивільно-правових угод; 2) передавати її в оренду відповідно до Закону України «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 року; 3) передавати земельну ділянку в заставу (ст. 133 ЗК України); 4) передати земельну ділянку в спадщину.

Слід також відзначити, що порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню у порядку, встановленому законом. При цьому власники ділянок мають право на відшкодування збитків, завданих порушенням права власності на земельну ділянку.

Реалізація прав власника землі передбачає дотримання власником ділянки певних обов'язків. Обов'язки власників земельних ділянок передбачені в певних статтях ЗК України та в деяких інших нормативно-правових актах. За своїм змістом обов'язки власника земельної ділянки можна поділити на три основні групи:

- до першої з них належать обов'язки власників земельних ділянок - згідно ст. 91 ЗК України власник земельної ділянки зобов'язаний: а) забезпечувати її використання за цільовим призначенням; б) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; в) своєчасно сплачувати земельний податок; г) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; ґ) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем, які розташовані на земельній ділянці чи її межах;

- до другої групи обов'язків власника земельної ділянки належать його обов'язки перед власниками та користувачами суміжних і сусідніх земельних ділянок - ст. 91 ЗК України зобов'язує власника земельної ділянки не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів і додержуватися правил добросусідства. Зміст цього обов'язку конкретизовано у статтях 103–109 ЗК України;

- третя група обов'язків власників земельних ділянок – це обов'язки щодо охорони не тільки земельної ділянки та розташованих на ній інших природних ресурсів, а й навколишнього природного середовища в цілому. Відповідно до ЗК України власники земельних ділянок у процесі володіння та користування ними зобов'язані додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля, зокрема, додержуватися обмежень, пов'язаних із встановленням охоронних зон (ст. 112), зон санітарної охорони (ст. 113), санітарно-захисних зон (ст. 114), зон особливого режиму використання земель (ст. 115), прибережних захисних смуг (статті 60–62). Ці обов'язки не є вичерпними, законодавством можуть встановлюватися інші обов'язки власників земельних ділянок.

Підставами припинення права власності на землю є юридичні факти, з якими закон пов'язує припинення правовідносин щодо земельної власності. ЗК України визначає юридичні факти, які ведуть до припинення права державної, комунальної та приватної власності на землю. Підставами припинення права державної власності на землю є:

1) приватизація земель, які перебувають у власності держави;

2) розмежування земель державної та комунальної власності;

3) передача земельної ділянки державної власності у комунальну власність.

Підставами припинення права комунальної власності визнаються:

1) приватизація земель, які перебувають у комунальній власності;

2) передача земельної ділянки комунальної власності у власність держави.

Загальною підставою припинення права державної та комунальної власності на землю є укладення уповноваженими органами цивільно-правових угод про перехід права власності на земельну ділянку, у тому числі і відповідно до міжнародних договорів.

Слід підкреслити, що припинення права державної та комунальної власності може мати місце за наявності згоди власників таких земель – держави в особі відповідних органів державної виконавчої влади та територіальних громад в особі відповідних органів місцевого самоврядування. Примусове припинення права державної та права комунальної власності на землю може мати місце за рішенням суду.

Підстави припинення права приватної власності на землю визначені у статтях 140 і 143 ЗК України. Слід відзначити, що зазначені правові норми містять суперечливі положення: у ст. 140 «Підстави припинення права власності на земельну ділянку» визначено, що підставами припинення права приватної власності на земельну ділянку є: а) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку; б) смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця; в) відчуження земельної ділянки за рішенням власника; г) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; ґ) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; д) конфіскація за рішенням суду; е) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом; стаття 143 «Підстави для примусового припинення прав на земельну ділянку» містить дещо інший перелік підстав припинення прав на землю, включаючи і право власності, а саме: а) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; б) неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об'єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров'ю населення) в терміни, встановлені вказівками спеціально уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів; в) конфіскації земельної ділянки; г) викупу (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; ґ) примусового звернення стягнень на земельну ділянку за зобов'язаннями власника цієї земельної ділянки; д) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених Земельним кодексом України.

Зі змісту наведених вище статей випливає, що ст. 143 ЗК України містить підстави припинення як права власності, так і інших прав на землю (права постійного користування, права оренди), у той час як ст. 140 цього кодексу визначає лише підстави припинення права власності на землю. Таким чином, зазначені статті співвідносяться між собою як загальна (ст. 143) та спеціальна (ст. 140). Згідно з правилами тлумачення та застосування правових норм, якщо закон містить з одного і того самого питання дві норми, з яких одна є загальною, а друга – спеціальною, то застосовується спеціальна норма (стаття). Таким чином, право приватної власності на землю може бути припинене з підстав, передбачених у ст. 140 ЗК України.

Окрім того слід звернути увагу на той факт, що земельне законодавство України не визнає безхазяйних земельних ділянок, які не мають власників (на відміну від цивільного). Припинення права власності на земельну ділянку, яка належить одному суб'єктові, тягне за собою виникнення цього права у іншого суб'єкта.

Тема 6. Дозвільна система у сфері господарської діяльності

Після вивчення теми потрібно:

Знати:

визначення понять у сфері господарської діяльності; органи державної влади з питань ліцензування господарської діяльності; зміст основних категорій дозвільної системи у сфері господарської діяльності.

Вміти:

розрізняти органи державної влади, що наділені повноваженнями здійснення ліцензування у різних галузях господарської діяльності; застосовувати правові норми щодо ліцензування господарської діяльності у різних галузях економіки України; застосовувати набуті знання у врегулюванні земельних відносин.

Ключові поняття та терміни: сфера господарських відносин; ліцензійні види діяльності; ліцензування; ліцензійний орган; патентування; квотування; сертифікація.

Господарська діяльність – це діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва – підприємцями. Якщо господарська діяльність здійснюється без мети одержання прибутку, така господарська діяльність є некомерційною. Здійснюючи підприємницьку діяльність, суб’єкти господарювання вступають мiж собою в певнi господарськi вiдносини. Такі вiдносини складаються мiж державою, яка здiйснює управлiння економiкою, органами виконавчої влади, мiнicтерствами, вiдомствами, органами місцевого самоврядування та мiж пiдприємствами i пiдприємцями, що і складає сферу господарських відносин.

Сферу господарських відносин становлять:

·господарсько-виробничі відносини;

·організаційно-господарські відносини;

·внутрішньогосподарські відносини.

Господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб’єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності.

Організаційно-господарські відносини – це відносини, що складаються між суб’єктами господарювання та суб’єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю.

Внутрішньогосподарськими є відносини, що складаються між структурними підрозділами суб’єкта господарювання, та відносини суб’єкта господарювання з його структурними підрозділами.

Розглядаючи сферу господарських відносин, слід зазначити, що правовідносини у сфері господарювання необхідно розмежовувати від правовідносин, що регулюються іншими інститутами права. Це означає, що у сфері господарювання можуть виникати й інші відносини, що не повною мірою відповідають господарським відносинам, а тому вони можуть регулюватися нормами інших, крім господарського, галузей права.

Держава для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм, зокрема і програм соціального розвитку, застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання господарської діяльності.

Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих видів засобів державного регулювання господарської діяльності визначаються господарським законодавством, іншими нормативно-правовими актами, а також програмами економічного і соціального розвитку. Встановлення та скасування пільг і переваг у господарській діяльності окремих категорій суб’єктів господарювання здійснюються відповідно до чинного законодавства.

Чинним законодавством передбачено, що держава в господарській діяльності, в певних секторах економіки може вводити певні обмеження, заборони. Перелік видів діяльності, в яких забороняється підприємництво, встановлюються Конституцією України та законом.

Засобами державного регулювання у сфері господарювання є ліцензування та патентування певних видів господарської діяльності, а також квотування, що спрямовані на забезпечення єдиної державної політики у цій сфері та захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів. Правові засади ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування визначаються, виходячи з конституційного права кожного на здійснення підприємницької діяльності, не забороненої законом, а також конституційних принципів господарської діяльності. Правовим підгрунтям здійснення окремих видів підприємницької діяльності, відповідно до Указу Президента України ”Про запровадження дозвільної системи у сфері підприємницької діяльності“ від 20 травня 1999 року № 000/99, є ліцензія.

Законом України ”Про ліцензування певних видів господарської діяльності“ від 1 червня 2000 р. № 000–III, визначає види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню. Відповідно до цього закону постановою Кабінету Міністрів України ”Про затвердження переліку органів ліцензування“ від 14 листопада 2000 р. № 000, затверджено перелік органів ліцензування.

Ліцензія – це документ державного зразка, який засвідчує право суб’єкта господарювання – ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов.

Слід зазначити, що крім Закону України ”Про ліцензування певних видів господарської діяльності“, така діяльність як ліцензування банківської діяльності, професійної діяльності на ринку цінних паперів, діяльності з надання фінансових послуг, зовнішньоекономічної діяльності, ліцензування діяльності в галузі телебачення і радіомовлення, ліцензування у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії, ліцензування у сфері освіти, ліцензування у сфері інтелектуальної власності, виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами, у сфері телекомунікацій, будівництві та деяких інших галузях здійснюється згідно із спеціальними законами, що регулюють відносини у цих сферах.

Так, ліцензування діяльності з обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів здійснюється також з урахуванням Закону України ”Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів“ від 8 липня 1999 р. № 000–XIV, тоді як навчання у сфері освіти в частині організації навчання та підвищення кваліфікації спеціалістів з питань організації та здійснення процедур закупівель здійснюється у порядку, визначеному Законом України ”Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти“ від 22 лютого 2000 року № 000–III. Суб'єкт який має намір провадити певний вид господарської діяльності, що ліцензується, зобов’язаний звернутися до відповідного органу ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу відповідної ліцензії. Отримавши таку заяву, орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі у строк не пізніше ніж десять робочих днів з дати надходження заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви.

Повідомлення про прийняття рішення про видачу ліцензії або про відмову у видачі ліцензії надсилається (видається) заявникові органом ліцензування в письмовій формі протягом трьох робочих днів з дати прийняття відповідного рішення. У разі прийняття позитивного рішення щодо оформлення ліцензії орган ліцензування повинен оформити ліцензію не пізніше ніж за три робочі дні з дня надходження документа, що підтверджує внесення плати за видачу ліцензії.

Строк дії ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування, але не може бути меншим ніж три роки.

За порушення умов ліцензійної діяльності суб’єкт господарської діяльності може бути притягнений до юридичної відповідальності: органом ліцензування або уповноваженим ним органом на такий суб’єкт може бути накладений штраф або він позбавлений ліцензії шляхом її анулювання.

У видах підприємництва, пов’язаних із торгівлею (за готівку, чеки, а рівно з використанням інших форм розрахунків та платіжних карток на території України), обміном готівкових валютних цінностей (у тому числі операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з платіжними картками), у сфері грального бізнесу та побутових послуг, інших сферах, визначених законом, може здійснюватися патентування підприємницької діяльності суб’єктів господарювання відповідно до Закону України ”Про патентування деяких видів підприємницької діяльності“ від 23 березня 1996 року № 98/96–ВР.

Особа, відповідно до вищезазначеного закону зобов’язана придбати торговий патент. Підставою для придбання торгового патенту є заявка такої особи. Торговий патент видається за плату суб’єктам підприємницької діяльності державними податковими органами за місцезнаходженням цих суб’єктів або місцезнаходженням їх структурних (відокремлених) підрозділів, суб’єктам підприємницької діяльності, що провадять торговельну діяльність або надають побутові послуги (крім пересувної торговельної мережі), – за місцезнаходженням пункту продажу товарів або пункту з надання побутових послуг, а суб’єктам підприємницької діяльності, що здійснюють торгівлю через пересувну торговельну мережу, – за місцем реєстрації цих суб'єктів.

Торговий патент – це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб’єкта господарювання займатися певними видами підприємницької діяльності впродовж встановленого строку.

Термін дії торгового патенту на здійснення торговельної діяльності становить 12 календарних місяців.

Вартість торгового патенту на здійснення діяльності з надання побутових послуг встановлюється органами місцевого самоврядування залежно від місцезнаходження об’єкта з надання побутових послуг та виду побутових послуг.

Постановою Кабінету Міністрів України від 13 липня 1998 року № 000 затверджено Положення про виготовлення, зберігання і реалізацію торгових патентів, а наказом Державної податкової адміністрації України від 13 березня 1998 року № 000, затверджено форму торгового патенту таких видів, як спеціальний, пільговий, короткотерміновий.

В окремих випадках підприємницької діяльності держава вводить спеціальний порядок патентування, а такому суб’єкту видається cпеціальний торговий патент.

Спеціальний торговий патент – це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб’єкта господарювання на особливий порядок оподаткування відповідно до закону.

Пільговий торговий патент – це державне свідоцтво, яке видається суб’єктам підприємницької діяльності для здійснення торговельної діяльністі виключно з використанням окремих товарів вітчизняного виробництва.