Навчальний модуль «Законодавство з питань регулювання земельних відносин» (стр. 7 )

Механізм державної реєстрації нормативно–правових актів визначається „Положенням про державну реєстрацію нормативно–правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер”, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 року за № 000. Нормативно–правовий акт на державну реєстрацію подається до реєструючого органу в п’ятиденний термін після його прийняття у трьох примірниках (оригінал і дві завірені копії). Державна реєстрація нормативно–правового акта проводиться протягом 10, а якщо акт має великий обсяг – 15 робочих днів з дня, наступного після надходження його до реєструючого органу. У разі потреби (необхідність проведення аналізу нормативно–правового акта із залученням експертів, вивчення значної кількості актів чинного законодавства тощо) ці терміни можуть бути продовжені керівником реєструючого органу, але не більш як на 10 робочих днів, про що повідомляється орган, який надіслав нормативно–правовий акт на державну реєстрацію.

Для деталізації вищенаведених загальних положень процедури державної реєстрації нормативно–правових актів Міністерством юстиції України видано „Порядок подання нормативно–правових актів на державну реєстрацію до Міністерства юстиції України та проведення їх державної реєстрації”, затверджений наказом Мін’юсту України від 12 квітня 2005 року. за № 34/5.

Нормативно–правові акти земельного законодавства припиняють свою чинність у разі настання строку закінчення їх дії, передбаченого у самому акті, або при відміні їх чинності у разі прийняття пізнішого за строком акту, у якому прямо зазначено про таке. Наприклад, Закон України „Про форми власності на землю” від 30 січня 1992 року втратив чинність на підставі Закону України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України” від 11 грудня 2003 року у зв’язку з прийняттям у новій редакції Земельного кодексу України.

Щодо дії земельного законодавства на земельні відносини, примітним є п. 3 Прикінцевих положень ЗК, згідно з яким закони та інші нормативно–правові акти, прийняті до набрання чинності цим Земельним кодексом, діють у частині, що не суперечить цьому кодексу. За загальним правилом правові акти земельного законодавства, що набули законної чинності, регулюють відносини, що виникли з дня набрання ними чинності. Щодо земельних відносин, що виникли раніше, нормативно–правовий акт земельного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом’якшує або скасовує юридичну відповідальність особи. Якщо земельні відносини виникли раніше і регулювалися актом земельного законодавства, що втратив чинність, новий акт застосовується до прав та обов’язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

До відносин, не врегульованих чинним ЗК, іншими актами цивільного законодавства або договором, застосовується аналогія законодавства, тобто ці відносини врегульовуються тими правовими нормами інших актів законодавства інших галузей права, що регулюють подібні за змістом відносини (аналогія закону). Аналогія закону встановлюється ст. 8 ЦК. Застосування аналогії викликане інтенсивнішим розвитком земельних відносин порівняно із розвитком законодавства, що покликане врегульовувати земельні відносини. Земельні відносини розвиваються динамічніше: виникають нові види земельних відносин, що вимагають прийняття нових або оперативного внесення змін до чинних нормативно-правових актів земельного законодавства. На жаль процедура створення, експертизи, а також прийняття нових та внесення змін до чинних актів земельного законодавства досить тривала у часі і залежить від багатьох суб’єктивних чинників. Тому законодавство завжди є статичнішим, ніж земельні відносини. У даному разі за відсутності безпосередніх нормативних приписів, спрямованих на врегулювання відповідних конкретних земельних відносин, застосовуються інші нормативні приписи не тільки земельного, але й інших галузей приватного (цивільного) права, що врегульовують подібні (аналогічні) відносини. Наприклад, до набрання чинності Земельним Кодексом України від 25 жовтня 2001 року (п. 13 Перехідних положень) не було встановлено верхню межу набуття права власності на землі сільськогосподарського призначення. У цьому разі до всіх категорій набувачів земель сільськогосподарського призначення застосовувались загальні вимоги ст. 6 Закону України „Про селянське (фермерське) господарство” від 20 грудня 1991 року, за якими у власності або користуванні селянського (фермерського) господарства не могло перебувати земель сільськогосподарського призначення більше, ніж 100 га, в т. ч. 50 га ріллі.

У разі неможливості використати аналогію закону для регулювання земельних відносин вони регулюються відповідно до загальних засад (принципів) земельного законодавства, визначених ст. 5 ЗК, або цивільного законодавства, визначених ст. 3 ЦК чи звичаєм (звичаєвим правом) відповідно до ст. 7 ЦК. Такий порядок регулювання земельних відносин носить назву аналогії права.

Тема 3. Вирішення земельних спорів

Після вивчення теми потрібно:

Знати:

основні правові категорії, що формують систему способів захисту майнових прав на земельну ділянку; структуру самозахисту права власності та законодавство, що врегульовує цю форму захисту прав на земельну ділянку; структуру адміністративного процесу із захисту прав на земельну ділянку та законодавство, яке його регламентує; склад системи правоохоронних органів, що здійснюють захист прав на земельну ділянку; структуру системи судів першої інстанції; процес виконавчого провадження по виконанню рішень судів по відновленню прав на земельну ділянку;

Вміти:

дати визначення основних правових категорій, що формують систему захисту прав на земельну ділянку; розрізняти основні способи захисту майнових прав на земельну ділянку; звернутися із заявою до адміністративних та правоохоронних органів про захист порушених речових прав на земельну ділянку; скласти позовну заяву до суду про захист порушених прав на земельну ділянку; оскаржити постанову про відкриття виконавчого провадження начальнику відповідного відділу державної виконавчої служби або до відповідного суду..

Ключові поняття та терміни: самозахист; адміністративний захист; звернення до правоохоронних органів; судовий захист; виконавче провадження; суд загальної юрисдикції; господарський суд; третейський суд.

Земельні спори виникають у разі порушення суб’єктивних прав на земельну ділянку хоча б одного з учасників земельних правовідносин. Суб’єктивні права на земельні ділянки виникають виключно в учасників земельних правовідносин. Теорія права визнає неможливість здійснення відповідних суб’єктивних прав поза правовідносинами. Земельними правовідносинами є земельні відносини, врегульовані нормами права. Таким чином, земельні відносини набувають форми правовідносин тільки утому разі, коли вони підлягають правовій регламентації. Якщо структура земельних суспільних відносин складається з об’єкта (земельної ділянки) і суб’єктів (учасників земельних відносин щодо певної земельної ділянки), то у результаті правового впливу ця структура поповнюється ще одним елементом – взаємними суб’єктивними правами і обов’язками, що встановлює законодавство для суб’єктів земельних правовідносин щодо конкретної земельної ділянки, яка виступає об’єктом цих правовідносин. Для учасників будь–якого земельного відношення додається юридична складова – взаємні права і обов’язки, що встановлює чинне законодавство. Тому будь–яке земельне правовідношення складається з наступних елементів: об’єкта (конкретна земельна ділянка), суб’єктів та суб’єктивних прав і обов’язків суб’єктів земельних правовідносин щодо об’єкта.

Одним з основних елементів земельних правовідносин є суб’єкти, кількість яких не може бути меншою, ніж дві особи. Поняття „суб’єкт” має латинське походження. Поняття „sub” означає під, до, а „ject” – дію, діяльність. Отже, суб’єкт перебуває перед певною дією. Тому під суб’єктом розуміється особа, наділена властивістю здійснювати певні дії, діяльність. В юридичному значенні суб’єкт розглядається як носій прав і обов’язків. Обсяг прав і обов’язків визначає правовий статус суб’єкта, тобто правове становище учасників земельних правовідносин. В теорії права під суб’єктом права розуміється абстрактна особа (фізична чи юридична), передбачена правовими нормами, яку наділено певним обсягом юридичних прав і обов’язків.

Відповідно до п. 2 ст. 2 ЗК учасниками земельних правовідносин є фізичні особи (громадяни, іноземці та особи без громадянства) і юридичні особи, а також держава Україна у особі органів державної влади, наділених відповідною компетенцією, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави, громадські об’єднання і релігійні організації.

Об’єктом є те, на що спрямовані дії суб’єктів. У п. 3 ст. 2 ЗК визначено, що об’єктами земельних відносин (правовідносин) є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї).

Зміст земельних правовідносин становить сукупність суб’єктивних прав і обов’язків, носіями яких виступають конкретні учасники цих правовідносин.

Суб’єктивне право – це міра дозволеної можливої поведінки учасника земельних правовідносин, що включає:

– право на власні дії – суб’єкт земельних правовідносин може на власний розсуд здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою, не забороненими законом або договором;

– право на чужі дії, тобто юридично забезпечену можливість вимагати від інших суб’єктів земельних правовідносин поведінки, яка б не порушувала права уповноваженого суб’єкта;

– можливість відновити порушені права на земельну ділянку за допомогою державного примусу.

Суб’єктивний обов’язок – це міра необхідної поведінки суб’єкта земельних правовідносин, що встановлюється законом або договором.

Суб’єктивні права і обов’язки виникають змінюються під впливом юридичних фактів. Юридичні факти виступають підставою для виникнення земельних правовідносин. Це конкретні життєві обставини, які впливають на виникнення, зміну і припинення прав і обов’язків суб’єктів щодо конкретної земельної ділянки. Події – це юридичні факти, які носять абсолютний характер, тобто не залежать від волі людини (природні стихійні явища, аварія на ЧАЕС тощо), що призводять до зміни суб’єктивних прав і обов’язків щодо конкретної земельної ділянки. Наприклад, аварія на ЧАЕС вивела із майнового обороту значний масив земельних ресурсів, вчинивши вплив на стан суб’єктивних прав і обов’язків власників відповідних земельних ділянок. Відповідно діями є юридичні факти, які носять вольовий характер, тобто залежать від волі людей (рішення про відчуження земельної ділянки), що тягне зміну суб’єктивних прав і обов’язків щодо конкретної земельної ділянки.

Для характеристики земельних правовідносин найважливішим є їх поділ за наступними видами:

1. Регулятивні та охоронні земельні правовідносини. Регулятивні земельні правовідносини – це правовідносини, які забезпечують впорядкування, регламентацію земельних відносин між юридично рівними учасниками. Це означає, що всі учасники земельних правовідносин незалежно від їхнього майнового стану чи суспільної ієрархії є рівними перед законом у своїх правах та обов’язках.

Охоронні правовідносини служать для забезпечення функцій попередження правопорушень у земельних правовідносинах та усунення наслідків таких правопорушень шляхом відновлення первісного стану порушених суб’єктивних прав;

2. Загальнорегулятивні, абсолютні та відносні земельні правовідносини, у основі поділу яких покладено особливості об’єктів та склад суб’єктів.

Загальнорегулятивні земельні правовідносини відображають правовий зв’язок кожного з членів суспільства одного з одними з приводу загальнолюдських цінностей, якими є землі у межах території України. При цьому конкретний склад суб’єктів не визначено, існує зв’язок за схемою „кожен до кожного”, а суб’єкти набувають конкретизації тільки у разі виникнення правопорушення. Так, відповідно до п. 3 ЗК України використання власності на землю не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Тому кожен із учасників суспільного буття у разі ядерного, хімічного забруднення тощо може звернутися до відповідних органів державної влади з вимогою усунути негативний вплив на земельні ділянки, який вчинила інша особа.

Сутність абсолютних правовідносин полягає в утриманні кожної особи як учасника цивільних правовідносин від порушення абсолютних суб’єктивних прав інших осіб. Поняття „абсолютність” можна ототожнити з поняттям „непорушність”. Наприклад, за аналогією до індійського звичаєвого права, де крупна рогата худоба є недоторканною, право приватної власності називається „священною коровою” римського права. Такими є відносини власності на землю. Це означає, що кожен з учасників земельних правовідносин повинен утримуватися від порушення прав інших осіб на певну земельну ділянку. При цьому коло суб’єктів земельних правовідносин не конкретизовано. Як і у загально регулятивних земельних правовідносинах існує юридичний зв’язок „кожний до кожного”. У разі порушення суб’єктивного права власності особи на земельну ділянку виникає земельний спір, тому остання має право звернути до компетентних органів державної влади з вимогою відновити її порушені права.

Нарешті відносними земельні правовідносини стають тоді, коли визначено конкретних суб’єктів – уповноважену і зобов’язану особи. Насамперед це відносини майнового обороту земельних ділянок, який опосередковується укладанням відповідних договорів (купівлі–продажу, міни, дарування, оренди, спадкування тощо). У договорах завжди чітко визначено сторони, які взаємно відносяться одна до одної. Тому такі реальні, конкретні земельні правовідносини і мають назву відносних. Загальновідомо, що при порушенні умов договору уповноважена особа набуває права на відшкодування шкоди, заподіяної негативними діями інших учасників договору щодо конкретної земельної ділянки.

2.1. Поняття і зміст права власності на земельні ділянки

Речові права займають центральне місце серед суб’єктивних прав фізичних та юридичних осіб. Речовими вони називаються, бо їх об’єктами виступають речі. Таким чином, речовими є права особи на певну річ (речі), що вона може здійснювати незалежно від волевиявлення інших осіб. Земельні ділянки є специфічною річчю (майном). Речові права складаються з права власності на земельну ділянку та речових прав на чужу земельну ділянку (право володіння, сервітут, суперфіцій, емфітевзис) (рис. 2).

Основним речовим правом, з якого виходять інші речові права, є право власності на земельну ділянку. Право власності виступає ядром системи речових прав. Взагалі власність є економічною категорією. Власність (в економічному розумінні) – це відносини, що виникають між окремими людьми, або групами людей з приводу присвоєння ними певних матеріальних благ із відчуженням цих благ від інших осіб. Відносини власності виявляють себе у володінні, користуванні та розпорядженні названими цінностями. Щодо земельної власності володіння – це можливість мати на земельну ділянку в наявності і вважати її своєю. Користування – це можливість вилучати з речей корисні властивості, а розпорядження – можливість на власний розсуд вирішувати подальшу долю речей. При цьому відносини власності потребують врегулювання з боку держави, без якого може порушитися усталений суспільний порядок. Відносини власності, що склались в суспільстві, врегульовуються Конституцією України, Цивільним кодексом, Цивільним процесуальним кодексом, Господарським кодексом, Господарським процесуальним кодексом, Кодексом про адміністративні правопорушення, Кримінальним кодексом, Кримінально–процесуальним кодексом, Земельним кодексом, законами “Про прокуратуру”, “Про міліцію”, “Про державну виконавчу службу”, “Про виконавче провадження” та іншими нормативно–правовими актами.

Рис. 2. Структура речових прав

Таким чином, власність, будучи категорією суто економічною, підлягаючи врегулюванню з боку держави, набуває принципово нових рис: стає правом власності. Так, ст. 316 ЦК встановлює, що правом власності є право особи на річ (майно), що вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Узагальнюючи це визначення можна сказати, що правом власності є відносини власності, врегульовані нормами відповідної галузі права. Складові відносин власності (володіння, користування і розпорядження) набувають при цьому форми „тріади” правомочностей: права володіння, права користування і права розпорядження власником належним йому майном. Зміст названих правомочностей в сучасному розумінні наступний.

Право володіння – це юридично забезпечена можливість мати річ в наявності і вважати її своєю. Як можливість фактичного панування власника над річчю право володіння – це найбільш складна із правомочностей, що складають право власності. Прикладом, що підтверджує дане положення, може слугувати оренда землі. Закономірно виникає питання, чи володіє орендар об’єктом оренди? Виходячи з вищевказаного, орендар має землю, що він взяв в оренду, в наявності і вважає своїм на строк оренди. Проте, власником названого майна є орендодавець, отже, право володіння належить йому. Теорія права розділяє володіння на фактичне та титульне. Фактичним є володіння, коли певне майно перебуває у володільця фізично. Титулом є певний правовстановлюючий документ. Тому титульним буде володіння на підставі документа. При цьому розрізняється фактичне і титульне володіння. Фактичним є володіння земельною ділянкою особою, у якої вона перебуває в наявності. Водночас особа може володіти земельною ділянкою, яка їй не належить на праві власності, наприклад, у разі оренди. Поняття титульного володіння походить від поняття „титул”, що у загальному розумінні означає офіційний документ, що засвідчує певне суб’єктивне право особи. За аналогією можна навести поняття титулів у аристократичній ієрархії, зокрема титули князя, герцога, графа, віконта, барона тощо. У середні віки нагородження цим титулом передбачало видачу офіційного документа, що засвідчував суб’єктивне право фізичної особи на таке відповідне звання. Так само і титульне володіння земельною ділянкою передбачає наявність відповідного офіційного документа, виданого державою, що засвідчує суб’єктивне право особи на володіння земельною ділянкою. В Україні таким офіційним документом є державний акт на право власності на земельну ділянку. Тому володіння існує як право, засвідчене відповідним документом (титульне володіння), і як факт (фактичне володіння). Як суб’єктивне право, володіння передбачає захист від посягань інших осіб, а також можливість панування над майном, що є підставою для розпорядження ним. Як факт, володіння визначається тим, у чиїх руках знаходиться предмет володіння. Орендоване майно знаходиться у наймача – це факт, проте панувати над ним він може тільки в межах, відведених йому наймодавцем, в жодному разі не маючи можливості розпоряджатися ним. При порушенні названих умов власник має право на захист свого майна шляхом розірвання договору або відшкодування збитків. Без згоди наймодавця орендар не може навіть передати орендоване майно у піднайм (ст.774 ЦК). Крім того, наймач в жодному разі не може вважати чужу земельну ділянку своєю, адже відомий власник, якому вона належить і який має всі підстави вважати її своєю. З вищенаведених ознак, що визначають правомочність володіння, у орендаря в належності лише факт перебування майна.

Якщо користування – це можливість вилучати з речей корисні властивості різноманітними способами, що не суперечать чинному законодавству, то право користування можна визначити як юридично забезпечену можливість власника здобувати із земельної ділянки, що йому належить, її корисні властивості для задоволення своїх особистих та майнових потреб. Здійснювати право користування земельною ділянкою необхідно, не вчиняючи своїми діями шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. При здійсненні своїх прав і виконанні обов’язків власник зобов’язаний додержувати також моральних засад суспільства (п. 5 ст. 319 ЦК).

Аналогічно право розпорядження – це юридично забезпечена можливість вирішувати фактичну і юридичну долю земельної відповідної ділянки. Власник має право подарувати земельну ділянку, закласти її тощо. Отже, право власності – це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Держава забезпечує стабільність правовідносин власності.

Тріада правомочностей – право володіння, право користування і право розпорядження є загальною нормою, що закріплює правові позиції права власності у всіх системах європейського права. У правову систему Росії “тріаду” правомочностей ввів граф . При цьому він спирався на теоретичні дослідження (1813 р.), який був одним із вихователів російського царя Миколи І. Можливо, що при цьому істинним мотивом вживлення “тріади” в російське законодавство у 1832 році були політичні мотиви, адже граф перед цим повернувся з царського заслання. До цього моменту , як автор “Проекта гражданского уложения Российской империи”, пропонував здійснити рецепцію (перенесення) норм статті 544 Кодексу Наполеона, де фігурували тільки дві правомочності: право користування і право розпорядження.

З проголошенням незалежності в Україні почало діяти національне законодавство, що врегульовувало відносини власності. Відповідно до ст. 13 Конституції України земля, яка знаходяться в межах території України, є об’єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися земельними ресурсами відповідно до закону. Власність зобов’язує, не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству. Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності на земельні ділянки рівні перед законом.

Згідно із ст. 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Досить важливою є також конституційна норма, визначена ч. 7 ст. 92 Конституції України, де визначено, що виключно законами України визначається правовий режим власності. Це означає, що жоден з підзаконних актів не може змінювати режим власності на земельні ділянки, встановлений законом.

2.2 Характеристика речових прав на чужу земельну ділянку

Поряд з повним правом власності існують речові права на чужі земельні ділянки. Речовими правами на чужі земельні ділянки є: право володіння, право користування (сервітут), право забудови земельної ділянки (суперфіцій), право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис).

Право володіння чужою земельною ділянкою може належати одночасно одній або більше особам, які фактично тримають її у себе (ст. ст. 397–399 ЦК). При цьому право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій земельна ділянка була передана власником, а також на інших підставах, встановлених законом. Припиняється право володіння у разі: відмови володільця від володіння земельною ділянкою, витребування земельної ділянки від володільця її власником або іншою особою. Право володіння припиняється також в інших випадках, встановлених законом.

Сервітут – це речове право користування чужими речами, причому це стосується тільки нерухомості. Термін “сервітут” походить від латинського слова “сервіс”, що означає обслуговування. По аналогії до названого у вітчизняній лексиці існує поняття „сервіз”, що означає набір певного посуду, що використовується під час трапез. Проте смислове навантаження цього поняття залишається тим самим: будь–який сервіз призначається саме для обслуговування людей під приймання їжі.

Взагалі інститут земельного сервітуту виник у Давньому Римі. Наприклад, у разі смерті особи, якій належала певна земельна ділянка, остання підлягала розподілу між спадкоємцями, яких умовно було троє. Цю земельну ділянку оточувала чужа земельна власність, а доступ (дорога) до неї була тільки одна. У результаті спадкоємці земельних ділянок № 2 і № 3 не могли фізично дістатися до своєї земельної спадщини інакше, як через земельну ділянку спадкоємця № 1. Давньоримські юристи не змогли придумати нічого кращого, ніж змусити спадкоємців № 1 та № 2 надати частину своєї земельної ділянки для доступу до інших частин земельної спадщини (рис. 3). Таким чином, ці відведені маленькі земельні діляночки слугували для забезпечення можливості доступу до інших земельних ділянок, тобто стали обслуговуючими (сервісними).

		Земельна ділянка № 1	Земельна ділянка № 2	Земельна ділянка № 3

Чужі земельні ділянки

Земельний сервітут (сервісна земельна ділянка)

Рис. 3. Процес формування земельного сервітуту

Правовий режим сервітуту встановлюється статтями 401–412 ЦК та статтями 98–102 ЗК щодо земельного сервітуту. Право користування чужою земельною ділянкою (земельний сервітут) встановлюється для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені інакше. Земельні сервітути застосовувалися здавна. Так, історично для пересування між сусідніми земельними ділянками завжди встановлювалась межа, для чого кожен із власників виділяв певну частину власної території, в результаті і виникало користування чужою землею. Це ж саме стосується і доріг для проїзду до свого поля. При цьому, ділянку на площі якої виділяється смуга для проїзду називають сервісною, тобто обслуговуючою.

Відповідно до названих статей чинного Земельного кодексу України право земельного сервітуту – це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. Дана ознака свідчить про строковість договору земельного сервітуту. Поряд з цим встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею.

Власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів:

а) право проходу та проїзду на велосипеді;

б) право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху;

в) право прокладання та експлуатації ліній електропередачі,

зв’язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій;

г) право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із

чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку;

ґ) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню

або через сусідню земельну ділянку;

д) право забору води з природної водойми, розташованої на

сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми;

е) право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої

на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до

природної водойми;

є) право прогону худоби по наявному шляху;

ж) право встановлення будівельних риштувань та складування

будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд;

з) інші земельні сервітути.

Земельний сервітут встановлюється за домовленістю між власниками сусідніх земельних ділянок на підставі договору або за рішенням суду. Право земельного сервітуту виникає після його державної реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на земельну ділянку. Дія земельного сервітуту зберігається у разі переходу прав на земельну ділянку, щодо якої встановлений земельний сервітут, до іншої особи. Земельний сервітут не може бути предметом купівлі–продажу, застави та не може передаватися будь–яким способом особою, в інтересах якої цей сервітут встановлено, іншим фізичним та юридичним особам. Власник, землекористувач земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, має право вимагати від осіб, в інтересах яких встановлено земельний сервітут, плату за його встановлення, якщо інше не передбачено законом. Таким чином, за положеннями чинного земельного законодавства земельними сервітутом є платне, строкове, невідчужуване право користування чужими земельними ділянками.

Нині право користування чужою земельною ділянкою полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв’язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Земельний сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут не підлягає відчуженню. Підставами припинення земельного сервітуту є: поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом; відмова від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут; закінчення строку, на який було встановлено сервітут; припинення обставини, що була підставою для встановлення сервітуту; невикористання сервітуту протягом трьох років підряд; смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут; інші випадки, встановлені законом.

Емфітевзис – це довгострокове право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб, що може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування. Це нове явище в нашому законодавстві. Емфітевзис зовні схожий з довгостроковою орендою сільськогосподарських угідь, проте остання не може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування. Емфітевзис регламентується ст. ст. 407–412 Цивільного кодексу України. Відповідно до ст. 407 ЦК право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (далі – землекористувач). Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування.