Навчальний модуль «Законодавство з питань регулювання земельних відносин» (стр. 9 )

Віндикацією (лат.) визнається витребування майна з чужого незаконного володіння. Це позов неволодіючого власника земельної ділянки до володіючого не власника. Здійснюється віндикація відповідно до дії статей 387–390 ЦК. Для правильного розуміння віндикації необхідно розмежувати поняття добросовісного і недобросовісного набувачів. Добросовісним незаконним набувачем визнається особа, яка за відплатним договором придбала земельну ділянку в іншої особи, що не мала права її відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати. Як приклад можна навести купівлю однією особою у іншої земельної ділянки, яка останній не належить. Якщо особа–покупець не знала про це, вона є добросовісним незаконним набувачем, якщо знала – недобросовісним незаконним набувачем. Таким чином, недобросовісним незаконним набувачем (володільцем) є особа, яка знала або могла знати, що її володіння незаконне.

Власник має право витребувати своє майно (земельну ділянку) з чужого незаконного володіння. Проте процес витребування земельної ділянки має деякі особливості. Якщо така ділянка за плату придбана у особи добросовісним набувачем, то власник вправі витребувати її від набувача лише в наступному разі: коли вона вибула з його володіння поза його волею. Витребування земельної ділянки із зазначеної підстави не допускається, якщо вона була продана в порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо земельна ділянка була набута безвідплатно від особи, яка не мала права його відчужувати, власник вправі витребувати її в усіх випадках.

За загальним правилом добросовісний володілець має право залишити за собою зроблені ним поліпшення, якщо вони можуть бути відділені без пошкодження речі. Якщо відділити поліпшення неможливо добросовісний володілець має право вимагати відшкодування зроблених на поліпшення витрат, але не більше розміру збільшення вартості речі. Особливої важливості такий принцип набуває при витребування з чужого незаконного володіння земельної ділянки. Покращення, які міг здійснити добросовісний володілець щодо земельної ділянки, можуть стосуватися лише невіддільних від неї властивостей з підвищення родючості (меліорація, вапнування, гіпсування тощо). Такі покращення досить тяжко оцінити у натуральному (грошовому) виразі: їх можна виразити лише у співставленні структури ґрунту досліджуваної ділянки, її насиченості поживними речовинами порівняно із сусідніми земельними ділянками. Це під силу лише спеціалізованим агрохімічним лабораторіям, сертифікованим у відповідності до вимог чинного законодавства, які згідно до ст. 53 Цивільного процесуального кодексу України можуть залучатися до судового провадження як експерти.

Витребовуючи земельну ділянку з чужого незаконного володіння, власник може також вимагати від особи, яка знала або могла знати, що її володіння незаконне (недобросовісний володар), повернення або відшкодування всіх доходів, які ця особа здобула або повинна була здобути за весь час володіння; від добросовісного ж володаря – всіх доходів, що він здобув і повинен був здобути з того часу, коли він дізнався або повинен був дізнатись про неправомірність володіння або одержав повістку за позовом власника про повернення земельної ділянки. Володари, як добросовісний, так і недобросовісний, в свою чергу має право вимагати від власника відшкодування зроблених ним необхідних витрат на земельну ділянку.

Позов при віндикації буде подавати власник земельної ділянки, який позбувся власності. Доказувати недобросовісність набувача буде також позивач, бо існує презумпція добросовісності набувача майна. Таким чином, власник земельної ділянки не може витребувати її з незаконного володіння іншої особи за наявності сукупності наступних умов:

1) власник повинен втратити володіння земельною ділянкою з власної волі, тобто вона повинна бути передана за договором (наприклад, майнового найму) іншій особі, яка продала її добросовісному набувачеві;

2) земельна ділянка повинна бути придбана за гроші;

3) набувач повинен бути добросовісним.

Наступним позовом про захист прав на земельну ділянку є негаторний (ст. 391 ЦК). Негаторним є позов про усунення перешкод законному власнику у його праві користування і розпорядження земельною ділянкою. При цьому не виникає перешкод лише у правомочності володіння. Як приклад можна навести ситуацію, коли інші сусіди–землевласники обмежили доступ до земельної ділянки, що належить відповідному власнику (наприклад, обнесли її глибоким ровом, призначеним для укладання газових чи електричних мереж). Як наслідок, власник не може в повній мірі користуватися і розпоряджатися власною земельною ділянкою. У даному разі власник має право на відшкодування збитків, в тому числі – не одержаної вигоди.

Позов про визнання права власності. Відповідно до дії ст. 392 ЦК власник земельної ділянки може пред’явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Позов про визнання незаконним правового акта, що порушує право власності на земельну ділянку визначається ст. 393 ЦК. Правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника земельної ділянки, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. Власник земельної ділянки, права якого порушені внаслідок видання названого правового акта, має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта. У разі неможливості відновлення попереднього становища власник має право на відшкодування майнової та моральної шкоди. Як приклад можна навести відому ситуацію будівництва нового моста в Києві через р. Дніпро, який проходить через приватні земельні ділянки у Дарниці, про що видано відповідний правовий акт. Відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України, п. 6 ст. 346 та ст. 350–351 ЦК, та ст. 146 ЗК земельні ділянки, вилучені з мотивів суспільної необхідності, підлягають викупу. Якщо власник земельної ділянки не погоджується з сумою викупу або взагалі виступає проти цього, він має право звернутися до суду з позовом про визнання недійсним акту органу державної влади чи місцевого самоврядування.

Позов про відшкодування шкоди, завданої власникові земельної ділянки подається на підставі ст. 394 ЦК. Власник земельної ділянки, має право на компенсацію у зв’язку із зниженням її цінності у результаті діяльності, що призвела до зниження рівня екологічної, шумової захищеності території, погіршення природних властивостей землі.

Одним із способів судового захисту прав на земельну ділянку є подання позову про визнання недійсним правочину. У найзагальнішому розумінні право чином є угода, укладена відповідно до вимог законодавства, тобто набула правової чинності. Під правочином ст. 202 ЦК розуміє дію особи, спрямовану на набуття, зміну та припинення цивільних прав і обов’язків. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину висуває ст. 203 ЦК: особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Такі правочини визнаються нікчемними (недійсними). Нікчемними є правочини, укладені з неповнолітніми, а також особами з обмеженою дієздатністю або з недієздатною особою. Недійсними є угоди, укладені не по формі, визначеній законодавством, наприклад вимагається дотримання письмової форми відчуження земельної ділянки з обов’язковим нотаріальним посвідченням. Такими визнаються також угоди, укладені під впливом насильства, погроз або у стані сильного душевного потрясіння, коли особа не може вірно оцінити значення своїх дій. Нікчемність таких правочинів визнається судом шляхом подання відповідного позову.

Судовий захист порушених майнових прав на земельну ділянку здійснюється на підставі подання до суду відповідної позовної заяви. Позовна заява, подана до суду, реєструється, оформлюється і передається судді в порядку черговості. Через наявність у судовій системи різних судів форма і склад позовної заяви дещо різна, але вони базуються на вимогах Цивільного процесуального кодексу України. Так, відповідно до ст. 119 ЦПК від 18 березня 2004 року позовна заява подається у письмовій формі і повинна містити:

1) найменування суду, до якого подається заява;

2) ім’я (найменування) позивача і відповідача, а також ім’я представника позивача, якщо позовна заява подається представником, їх місце проживання або місцезнаходження, поштовий індекс, номер засобів зв’язку, якщо такий відомий;

3) зміст позовних вимог;

4) ціну позову щодо вимог майнового характеру;

5) виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги;

6) зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування;

7) перелік документів, що додаються до заяви.

Позовна заява підписується позивачем або його представником із зазначенням дати її подання. До позовної заяви додаються документи, що підтверджують сплату судового збору та оплату витрат на інформаційно–технічне забезпечення розгляду справи. У разі пред’явлення позову особами, які діють на захист прав, свобод та інтересів іншої особи, в заяві повинні бути зазначені підстави такого звернення. Якщо позовна заява подається представником позивача, до позовної заяви додається довіреність чи інший документ, що підтверджує його повноваження. Позовна заява, подана після забезпечення доказів або позову, повинна містити, крім зазначеного у частині другій цієї статті, відомості про забезпечення доказів або позову.

Відповідно до ст. 54 Господарського процесуального кодексу України позовна заява подається до господарського суду в письмовій формі і підписується повноважною посадовою особою позивача або його представником, прокурором чи його заступником, громадянином–суб’єктом підприємницької діяльності або його представником. Позовна заява повинна містити:

1) найменування господарського суду, до якого подається заява;

2) найменування (для юридичних осіб) або ім’я (прізвище, ім’я та по батькові за його наявності для фізичних осіб) сторін, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання (для фізичних осіб), ідентифікаційні коди суб’єкта господарської діяльності за їх наявності (для юридичних осіб) або індивідуальні ідентифікаційні номери за їх наявності (для фізичних осіб–платників податків);

2–1) документи, що підтверджують за громадянином статус суб’єкта підприємницької діяльності;

3) зазначення ціни позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці; суми договору (у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів);

4) зміст позовних вимог; якщо позов подано до кількох відповідачів, – зміст позовних вимог щодо кожного з них;

5) виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги; зазначення доказів, що підтверджують позов; обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються; законодавство, на підставі якого подається позов;

6) відомості про вжиття заходів досудового врегулювання спору у випадках, передбачених законодавством;

6–1) відомості про вжиття запобіжних заходів;

7) перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви.

У позовній заяві можуть бути вказані й інші відомості, якщо вони необхідні для правильного вирішення спору.

Відповідно до ст. 35 Закону України “Про третейські суди” від 11 травня 2004 року позовна заява подається у письмовій формі. У позовній заяві, що подається до третейського суду, повинні зазначатися:

1) назва постійно діючого третейського суду або склад третейського суду для вирішення конкретного спору;

2) дата подання позовної заяви;

3) найменування і юридичні адреси сторін, які є юридичними особами, та/або прізвище, ім’я, по батькові, дата народження, місце проживання і місце роботи сторін, які є фізичними особами;

4) найменування і юридична адреса представника позивача, якщо він є юридичною особою, або прізвище, ім’я, по батькові, дата народження, місце проживання і місце роботи представника, який є фізичною особою, у випадках, коли позов подається представником;

5) зміст вимоги, ціна позову, якщо вимога підлягає оцінці;

6) обставини, якими обґрунтовані позовні вимоги, докази, що їх підтверджують, розрахунок вимог;

7) посилання на наявність третейської угоди між сторонами та докази її укладення;

8) перелік письмових матеріалів, які додаються до позовної заяви;

9) опис позивача або його представника з посиланням на документ, що засвідчує повноваження представника.

Якщо звірити всі види позовів, можна виявити, що у всіх них міститься спільна дуже важлива складова: ціна позову, що представляє собою розмір майнових вимог у вартісній оцінці. Відповідно до ст. 80 ЦПК ціна позову визначається:

1) у позовах про стягнення грошових коштів – сумою, яка стягується;

2) у позовах про визнання права власності на майно або його витребування – вартістю майна;

3) у позовах про стягнення аліментів – сукупністю всіх виплат, але не більше ніж за шість місяців;

4) у позовах про строкові платежі і видачі – сукупністю всіх платежів або видач, але не більше ніж за три роки;

5) у позовах про безстрокові або довічні платежі і видачі – сукупністю платежів або видач за три роки;

6) у позовах про зменшення або збільшення платежів або видач – сумою, на яку зменшуються або збільшуються платежі чи видачі, але не більше ніж за один рік;

7) у позовах про припинення платежів або видач – сукупністю платежів або видач, що залишилися, але не більше ніж за один рік;

8) у позовах про розірвання договору найму (оренди) або договору найму (оренди) житла – сукупністю платежів за користування майном або житлом протягом строку, що залишається до кінця дії договору, але не більше ніж за три роки;

9) у позовах про право власності на нерухоме майно, що належить фізичним особам на праві приватної власності, – дійсною вартістю нерухомого майна, а на нерухоме майно, що належить юридичним особам, – не нижче його балансової вартості;

10) у позовах, які складаються з кількох самостійних вимог, – загальною сумою всіх вимог.

Від ціни позову земельного спору залежить розмір сплати державного мита. Розмір ставок державного мита за при поданні позовної заяви до суду визначається ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України „Про державне мито” від 21 січня 1993 року (із змінами та доповненнями на 1 січня 2005 року). Відповідно до підпункту а) п. 1 та підпункту а) п. 2 ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України „Про державне мито” із позовних заяв, що подаються до судів загальної юрисдикції та господарських судів, стягується державне мито в розмірі 1 відсотку ціни позову, але не менше 3–х і не більше 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Відповідно до підпункту і) пункту 1 ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України „Про державне мито” із позовних заяв щодо захисту прав громадян–працівників колишніх КСП на земельну частку (пай) і майновий пай стягується державне мито в розмірі 0,1 відсотка ціни позову незалежно від величини останньої. Поява такої норми викликана, насамперед, низьким рівнем платоспроможності сільського населення. Якщо залишити ставку державного мита в розмірі 1 %, як до решти майнових спорів, селяни–власники майнових і земельних паїв просто не зможуть захистити в судовому порядку свої порушені права на них.

Якщо сьогодні неоподатковуваний мінімум доходів громадян становить 17 гривень, то мінімальною ставкою буде 51 гривня, а максимальною – 1700 гривень. Відповідно 51 гривня становить 1 % від ціни позову 5100 гривень, а 1700 гривень – від 170000 гривень. Це означає, що при ціні позову в межах від 5100 до 170000 гривень позивач сплачуватиме 1 відсоток від ціни позову. При ціні позову нижче 5100 гривень розмір державного мита становитиме тверду ставку – 51 гривню. Наприклад, у випадку ціни позову з розв’язання земельних спорів до суду розміром 1000 гривень необхідно сплатити нібито 10 гривень (1 % від ціни позову), але наявність нижньої межі розміру державного мита означає, що сплатити прийдеться 51 гривню. Аналогічно, якщо ціна позову становитиме більше 170000 гривень (наприклад, 500 тисяч гривень), розмір державного мита становитиме все одно становитиме 1700 гривень.

Крім того, на підставі ст. ст. 81 ЦПК та 47–1 ГПК встановлено для судового розгляду позовних заяв майнового характеру обов’язкову оплату витрат на інформаційно–технічне забезпечення судового процесу. До витрат на інформаційно–технічне забезпечення розгляду справи відносяться витрати, пов’язані з інформуванням учасників цивільного процесу про хід і результати розгляду справи, а також витрати, пов’язані з виготовленням та видачею копій судових рішень. Постановою Кабінету Міністрів України „Про визначення розміру витрат на інформаційно–технічне забезпечення судового процесу” від 29 березня 2002 року № 000, розмір яких складає 118 гривень.

Додатково позивач у разі необхідності має оплатити інші судові витрати, наприклад, за проведення судової експертизи, призначеної судом, витрат, пов’язаних з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження, оплати послуг перекладача, адвоката та інших витрат, пов’язаних з розглядом справи.

При розгляді справи у третейському суді державне мито і відшкодування витрат на інформаційно–технічне забезпечення судового процесу не сплачується. Проте позивач повинен відшкодувати судові витрати на судове провадження. До складу витрат, пов’язаних з вирішенням спору третейським судом, відповідно до ст. 25 Закону України “Про третейські суди” належать:

1) гонорари третейських суддів;

2) третейський збір, розмір, строки та порядок сплати якого сторонами визначаються регламентом третейського суду;

3) витрати, понесені третейськими суддями у зв’язку з участю в третейському розгляді, в тому числі витрати, понесені третейськими суддями на оплату проїзду до місця вирішення спору;

4) витрати, пов’язані з оплатою послуг експертів, перекладачів, якщо такі були запрошені чи призначені для участі в третейському розгляді;

5) витрати, пов’язані з оглядом і дослідженням речових та письмових доказів у їх місцезнаходженні;

6) витрати, понесені свідками;

7) витрати, пов’язані з оплатою стороною, на користь якої було прийнято рішення третейського суду, послуг представника, пов’язаних із наданням правової допомоги;

8) витрати, пов’язані з організаційним забезпеченням третейського розгляду;

9) витрати на листування третейського суду;

10) витрати на телефонний, телеграфний, телексний, факсимільний, електронний та інший зв’язок;

11) гонорар секретаря третейського суду та інші витрати, визначені регламентом третейського суду або контрактом з третейським суддею.

Наведені судові витрати вносяться позивачем або за рішенням постійно діючого третейського суду з сторін майнового спору. Розміри гонорарів третейських суддів постійно діючих третейських судів та порядок їх виплати третейським суддям визначаються відповідно до регламенту третейського суду чи Положення про постійно діючий третейський суд.

3.6. Звернення до органів державної виконавчої служби при вирішенні земельних спорів

Примусове виконання рішень в Україні покладається на державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України. Створено виконавчу службу відповідно до Закону України “Про державну виконавчу службу” від 24 березня 1998 року, що визначив основи організації та діяльності державної виконавчої служби, її завдання, правовий статус державних виконавців та їх соціальний захист. Примусове виконання рішень здійснюють державні виконавці районних, міських (міст обласного значення), районних у містах відділів державної виконавчої служби.

Завданням державної виконавчої служби, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України є своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень, передбачених законом, в т. ч. і при захисті права власності (ст. 1 Закону України “Про державну виконавчу службу”). Виконавче провадження існує для виконання рішень судів та інших органів, які відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку.

У ст. 1 Закону України “Про виконавче провадження” від 21 квітня 1999 року визначає, що виконавче провадження – це сукупність дій органів і посадових осіб, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень, визначених законодавством, а також рішеннями, що підлягають примусовому виконанню.

Виконанню державною виконавчою службою у справах про захист прав на земельну ділянку: 1) рішення, ухвали і постанови судів у цивільних справах; 2) вироки, ухвали і постанови судів у кримінальних справах у частині майнових стягнень; 3) постанови судів у частині майнових стягнень у справах про адміністративні правопорушення; 4) мирові угоди, затверджені судом; 5) рішення, ухвали, постанови господарських судів; 6) рішення третейських судів відповідно до законів України; 7) постанови, винесені органами (посадовими особами), уповноваженими законом розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом; 8) постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій, накладення штрафу.

Для примусового виконання рішень державною виконавчою службою застосовуються наступні заходи: 1) звернення стягнення на майно боржника; 2) вилучення у боржника і передача стягувачеві певних предметів, зазначених у рішенні суду; 3) інші заходи, передбачені рішенням суду.

Після набрання рішеннями компетентних органів законної сили у справах по вирішенню земельних спорів видаються виконавчі документи, які передаються для провадження до державної виконавчої служби. Виконавчими документами у названих справах є: 1) виконавчі листи, що видаються на підставі рішень, вироків, ухвал, постанов судів загальної юрисдикції; рішень іноземних судів та арбітражів, якщо вони визнані й допущені для виконання на території України у встановленому законодавством порядку; 2) ухвали судів у випадках, передбачених законом; 3) ухвали судів загальної юрисдикції про затвердження мирових угод; 4) накази, що видаються на підставі рішень, ухвал, постанов господарських судів; 5) постанови, винесені органами (посадовими особами), уповноваженими законом розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом; 6) постанови державного виконавця про виконавчий збір та накладення штрафу.

У виконавчому документі повинні бути зазначені: назва документа, дата видачі та найменування органу, посадової особи, що видали виконавчий документ; дата й номер рішення, за яким видано виконавчий документ; найменування стягувача й боржника, їх адреси, номери рахунків у кредитних установах; резолютивна частина рішення; дата набрання чинності рішенням; строк пред’явлення виконавчого документа до виконання. Виконавчий документ має бути підписаний уповноваженою особою і скріплений печаткою. Законом можуть бути встановлені також інші вимоги до виконавчих документів.

Виконавчі дії, як правило, провадяться державним виконавцем за місцем проживання, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна. Якщо боржник є юридичною особою, то виконання провадиться за місцезнаходженням його постійно діючого органу або майна. Якщо майно боржника знаходиться в декількох різних місцях, право вибору місця виконання між кількома відділами Державної виконавчої служби, що можуть вчиняти виконавчі дії по виконанню рішення на території, на яку поширюються їх функції, належить стягувачу.

У ст. 21 Закону України “Про виконавче провадження” передбачено, що виконавчі документи можуть бути пред’явлені до виконання в наступні строки: 1) виконавчі листи та інші судові документи – протягом трьох років; 2) постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, – протягом трьох місяців; 3) інші виконавчі документи – протягом року, якщо інше не встановлено законом.. Зазначені строки починають свій відлік у залежності від органу, що прийняв рішення про майнове стягнення: 1) для виконання рішень і вироків судів у частині майнових стягнень – з наступного дня після набрання рішенням законної сили чи закінчення строку, встановленого у разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення; 2) для виконання рішень господарських судів – з наступного дня після набрання рішенням законної сили; 3) для виконання рішень адміністративних органів – з дня винесення відповідної постанови.

Державний виконавець у 3–денний строк з дня прийняття виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження. В постанові державний виконавець встановлює строк для добровільного виконання рішення, який не може перевищувати семи днів та попереджає боржника про примусове виконання рішення після закінчення встановленого строку зі стягненням з нього виконавчого збору і витрат, пов’язаних з провадженням виконавчих дій. Копія постанови про відкриття виконавчого провадження не пізніше наступного дня надсилається стягувачу, боржнику та органу (посадовій особі), який видав виконавчий документ.

За заявою стягувача з метою забезпечення виконання рішення по майнових стягненнях державний виконавець одночасно з винесенням постанови про відкриття виконавчого провадження описує майно боржника і накладає на нього арешт, про що зазначається в цій постанові.

Постанова про відкриття виконавчого провадження може бути оскаржена сторонами начальнику відповідного відділу державної виконавчої служби, яка підлягає розгляду у 10–денний строк. У разі непогодження з наслідками його рішення, що видається як постанова, це рішення може бути оскаржене у свою чергу у 10–денний строк до вищестоячого органу державної виконавчої влади або до суду, що виніс відповідне рішення про примусове стягнення.

Якщо боржник у встановлений строк добровільно не виконав рішення, державний виконавець невідкладно розпочинає його примусове виконання у межах вищеназваних строків. У разі невиконання рішення у строк, встановлений для добровільного його виконання, з боржника постановою державного виконавця, яка затверджується начальником відповідного відділу Державної виконавчої служби, стягується виконавчий збір у розмірі п’яти відсотків від належної до стягнення суми або вартості майна боржника.

Виконавець зобов’язаний провести виконавчі дії та виконати рішення, не пов’язані з реалізацією майна боржника, не пізніше ніж у двомісячний строк з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження. Продовження строку виконання, пов’язаного з реалізацією майна боржника, викликано складністю процедури продажу, адже майно може бути не реалізованим протягом встановленого строку. Якщо передане торговельним організаціям майно не буде продано протягом двох місяців, воно підлягає переоцінці. Державний виконавець переоцінює майно в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. У разі коли в місячний строк після переоцінки майно не буде продано, державний виконавець повідомляє про це стягувача і пропонує йому вирішити питання щодо залишення за собою непроданого майна. У ст. 87 Закону України “Про виконавче провадження” встановлює відповідальність боржника за невиконання рішення. Так, у разі невиконання без поважних причин у встановлений державним виконавцем строк рішення, що зобов’язує боржника виконати певні дії, які можуть бути виконані лише боржником, державний виконавець виносить постанову про накладення штрафу на боржника – фізичну особу в розмірі від двох до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, на посадових осіб – від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на боржника – юридичну особу – від двадцяти до тридцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та призначає новий строк для виконання.

Тема 4. Державний контроль за використанням та охороною земель в Україні

Після вивчення теми потрібно:

Знати:

поняття державного контролю, його сутність та значення у процесі державного управління земельним фондом; основні завдання та принципи здійснення контролю за використанням та охороною земель; державні органи, що здійснюють земельний контроль в Україні; повноваження Держземінспекція, як органу контролю; методи здійснення контролю за використанням та охороною земель.

Вміти:

охарактеризувати контроль за використанням та охороною земель; розрізняти повноваження органів, що здійснюють земельний контроль; давати визначення методів контролю як засобів його здійснення.

Ключові поняття та терміни: державний контроль, система органів контролю, громадський контроль, державна земельна інспекція; моніторинг ґрунтів, агрохімічна паспортизація земель сільськогосподарського призначення.

Термін „контроль” (від франц. Controle) – означає перевірку, або спостереження з метою перевірки. Разом з тим французьке controle (count+role) утворилось від латинського префікса contra, що означає протидію і слова role, що означає виконання якоїсь дії. Таким чином, слово „контроль” окрім значення перевірки, нагляду з метою перевірки, у своєму змісті має також значення протидії чомусь небажаному. У такому контексті термін контроль слід розглядати як перевірку, а також спостереження з метою перевірки для протидії чомусь небажаному, для виявлення, попередження та припинення протиправної поведінки.

За допомогою контролю здійснюється пошук і збір інформації про підконтрольні об’єкти, її співставлення, вияв причин протиріч між реальною дійсністю і установленими нормативами. Крім того, контроль допомагає визначити спосіб викорінення виявлених протиріч між встановленою директивою і фактичним станом справ, а також розробити заходи з метою покращання діяльності підконтрольного об’єкта, втілити їх у життя, узагальнити і розповсюдити передовий досвід.

Виходячи із загального розуміння сутності державного контролю, можна визначити, що контроль за використанням та охороною земель полягає в аналізі об’єктивної і достовірної інформації щодо ситуації, яка склалася у сфері земельних ресурсів.

Державний контроль за використанням та охороною земель є гарантією ефективності механізму охорони земельного фонду від нераціонального використання землі. Земельний контроль гарантує досягнення цілей охорони земель та їх раціонального використання.

Завдання державного контролю за використанням та охороною земель визначаються основними формами діяльності у сфері земельних ресурсів і їх умовно можна поділити на: 1) організацію раціонального землекористування; 2) охорону земель; 3) забезпечення екологічної безпеки людини.

Ці форми безпосередньо пов’язані між собою, оскільки охорона земель неможлива без їх раціонального використання, а земля, як один з найважливіших компонентів природи, повинна використовуватись з дотриманням вимог екологічної безпеки.

Ст. 187 ЗК України та ст. 2 Закону України „Про державний контроль за використанням та охороною земель” визначає мету і завдання контролю у сфері земельних відносин. Відповідно до положень статей контроль за використанням та охороною земель полягає в забезпеченні додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями і громадянами земельного законодавства України, а також у забезпеченні реалізації державної політики у сфері охорони та раціонального використання земель; запобігання порушенням законодавства України у сфері використання та охорони земель; запобігання забрудненню земель та зниженню родючості ґрунтів, погіршенню стану рослинного і тваринного світу, водних та інших природних ресурсів.

Таким чином, мета контролю за використанням та охороною земель збігається з метою усієї екологічної діяльності: це задоволення справедливих соціальних, економічних, екологічних потреб нинішнього і майбутнього поколінь у сфері розвитку і охорони навколишнього природного середовища.

Отже, державний контроль за використанням і охороною земель є діяльністю компетентних органів держави, спрямованою на додержання вимог земельного законодавства, забезпечення гарантій реалізації земельно-правових норм та утвердження законності у земельних відносинах.

Земельний контроль охоплює усі категорії земель незалежно від форм власності та їх цільового призначення і поширюється на всіх суб’єктів земельних відносин.

Крім того, процес здійснення контролю за використанням та охороною земель підпорядкований певним принципам. Ці принципи визначені ст. 3 Закону України „Про державний контроль за використанням та охороною земель”. Ними є:

- забезпечення раціонального використання та охорони земель як основного національного багатства, що перебуває під особливою охороною держави;