Навчальний модуль «Законодавство з питань регулювання земельних відносин» (стр. 6 )

При визначенні об’єкта земельних відносин у земельному законодавстві застосовуються категорії “земля”, “земельні ресурси” та “земельні ділянки”, що співвідносяться як загальне, особливе і одиничне. Поняття “земля” дуже широке і на загальному рівні розуміється як планета з її ноосферою та частини її поверхні як вже освоєні людством, так і ті, що перебувають в первісному, неосвоєному стані. Такий підхід знаходить своє застосування в різних галузях науки та освіти: географії, геології, соціології, економіці, землеустрої, землеробстві тощо.

Більш вузьким є поняття “земельні ресурси”, що виступає по відношенню до “землі” як особливе. Особливість даного терміну полягає в більшому ступені конкретизації щодо ділянок земної поверхні. Але при цьому на увазі мається загальна, потенційна здатність земельних ресурсів щодо відповідності певним суспільним вимогам. Земельні ресурси складають вже освоєні людством поверхні земельних ділянок, які задовольняють певні потреби людей та надають можливість досягти певного соціального ефекту.

Застосування поняття “земельна ділянка”, що виступає одиничним по відношенню до вищеназваних понять, найбільш конкретизує площу земної поверхні, як об’єкт правового регулювання. Тому, при здійсненні угод по відчуженню земельних ресурсів необхідно завжди застосовувати категорію “земельні ділянки”.

Таким чином, законодавче визначення поняття земельних відносин є неповним, що може потягти за собою складнощі, правові колізії у практиці правозастосування у земельних відносинах. Тому земельні відносини можна визначити як суспільні відносини з володіння, користування і розпорядження земельними ділянками та переходу цих правомочностей до інших осіб.

Земельне законодавство – це сукупність нормативно–правових актів, що врегульовують земельні відносини. При цьому нормативно–правовим актом земельного законодавства є офіційний письмовий документ, що має обов’язкову силу і розрахований на неодноразове застосування, прийнятий уповноваженим суб’єктом нормотворчості, виражає владні веління, породжує певні правові наслідки, створює юридичний стан і спрямований на врегулювання земельних відносин шляхом встановлення, зміни чи відміни норм земельного права. Необхідно відзначити, що норми земельного права знаходять свій зовнішній вигляд у формі нормативно–правових приписів, якими є статті, частини статей, пункти та підпункти. На відміну від класичної будови норми права з диспозиції, гіпотези та санкції значна частина нормативно–правових приписів земельного законодавства складається тільки з диспозиції або тільки з гіпотези, чи диспозиції і гіпотези за відсутності санкції. Це свідчить, що переважна більшість цих приписів є регулятивними або превентивними за своїм характером.

У ст. 3 Земельного кодексу України (ЗК) визначено, що земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно–правовими актами. Земельні відносини, що виникають при використанні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря, регулюються чинним Земельним кодексом, нормативно–правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря, якщо вони не суперечать Земельному кодексу.

Знаходячи свою формальну визначеність у статтях кодексів, законів, постанов Верховної Ради України, Указах Президента України, декретах та постановах Кабінету Міністрів України тощо норми земельного права формують загальну систему земельного законодавства України. Нормативно–правові акти, що складають систему чинного законодавства поділяються насамперед за юридичною силою та суб’єктами нормотворчості в наступному порядку.

Найвищою силою наділена Конституція України, норми якої є нормами прямої дії. Це означає, що навіть, не знаючи і не звертаючись до інших нормативно–правових актів земельного законодавства, будь–яка особа на підставі конституційних норм може звернутися до адміністративних, правоохоронних чи судових органів із заявою про порушення і захист своїх охоронюваних законом прав та інтересів і названі органи державної влади повинні прийняти цю заяву і вирішити справу по суті. Наступною особливістю конституційних правових норм є те, що всі інші нові норми і нормативно–правові акти системи чинного законодавства повинні прийматися відповідно до норм Конституції України. Якщо норми інших правових актів не відповідають або суперечать конституційним нормам, вони повинні приводитися у названу відповідність. За будь–якого випадку конституційні норми мають пріоритет перед рештою норм системи чинного законодавства.

Безпосередньо на врегулювання земельних відносин спрямовано дію статей 2, 13, 14 Конституції України, а на встановлення загальних підстав та режиму законодавчого врегулювання володіння, користування, розпорядження земельними ділянками – статей 41, 85, 92, 142, 143 цього основного закону.

Наступною юридичною силою наділені кодекси, які є за суттю об’єднанням законів у певну систему. Тому кодекс є систематизованим нормативно–правовим актом, що поєднав на певному етапі побудови системи законодавства всі нормативно–правові акти, що до цього врегульовували однакові суспільні відносини. Прикладом кодифікації можна назвати Земельний кодекс УСРР 1922 року, що увібрав у себе всі правові акти, щодо цього врегульовували земельні відносини в Україні. Як правило, кодекс будується з двох частин: загальної та особливої. До загальної частини включають правові норми, які є загальними для всіх відносин, які врегульовуються даним кодексом. Наприклад, до загальної частини чинного Цивільного кодексу України входять норми, які групуються за наступними соціально–правовими інститутами: фізична особа, юридична особа, поняття договорів, інститут юридичної відповідальності тощо. Це відбувається для уникнення повторів у особливій (спеціальній) частини, адже загальні поняття і засади правового регулювання договорів є спільними для кожного виду договору, яких є дуже багато: купівлі–продажу, міни, дарування, оренди тощо. Але всі вони є договорами, тобто мають однаковий порядок укладення, дії та припинення. Щоб не повторювати ці загальні засади правового регулювання договорів стосовно кожного їх різновиду, правові норми групують в загальній частині. У особливій частині Цивільного кодексу України викладається специфіка кожного виду договорів, їх особливості, що відрізняють їх від договорів інших видів. Аналогічно загальне значення для всіх цивільних відносин має правовий статус їх учасників, особливості якого уточнюються в особливій частині стосовно різних за своєю специфікою суспільних відносин. Так, особливості правового становища юридичних і фізичних осіб справлятиме свій вплив на процедуру спадкування, дарування, здатність нести відповідальність за різними зобов’язаннями тощо. Так само і в загальній частині виділяються правові норми, що є спільними для особливої частини: повноваження Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування в галузі земельних відносин; повноваження органів виконавчої влади в галузі земельних відносин; склад та цільове призначення земель України; склад та цільове призначення земель сільськогосподарського призначення; поняття та видів прав на землю тощо. Вони є спільними для сукупності правових норм, об’єднаних в інститути: придбання земельних ділянок на підставі цивільно–правових угод; припинення прав на землю; гарантії прав на землю тощо.

Наступними за юридичною силою є закони. Законом є нормативно–правовий акт вищої юридичної сили, що приймається Верховною Радою України і виражає волю всього або більшості населення країни, бо приймають їх депутати, які обираються населенням, наділяючись, таким чином, повноваженнями від імені виборців виражати їх волевиявлення. Закони приймаються для уточнення і розширення сфери правового регулювання специфічних суспільних відносин. Не зважаючи на існування Цивільного кодексу України, прийнято Закони України „Про нотаріат” від 2 вересня 1993 року. Поряд з існуванням Земельного кодексу України прийнято Закони України „Про оренду землі” від 6 жовтня 1998 року, „Про землеустрій” від 22 травня 2003 року, „Про охорону земель” від 19 червня 2003 року, „Про державний контроль за використанням та охороною земель” від 19 червня 2003 року тощо. Разом із існуванням „виключно” земельних (спеціальних) законів існують і комплексні закони, що крім норм цивільного, господарського, адміністративного та інших галузей містять норми земельного права. Такими законами є закони України „Про іпотеку” від 5 червня 2003 року, „Про заставу” від 2 жовтня 1992 року, „Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень” від 1 липня 2004 року та ін.

За загальним принципом цивільно–правового регулювання всі спеціальні нормативні акти повинні прийматися відповідно до положення кодексів, а в разі невідповідності – необхідно керуватися нормами останніх. Проте існують випадки, коли норми нормативно–правових актів спеціального земельного законодавства прямо суперечать нормам ЗК або не співпадають встановлювані ними режими правового регулювання. Це може викликатися різними причинами: 1) недосконалістю правотворчої техніки законодавця щодо узгодження змісту раніше прийнятих спеціальних актів з тією загальною основою регулювання цивільно–правових відносин, що заклав новий кодекс; 2) специфікою об’єкта правового регулювання, яку складно було деталізувати навіть в умовах кодифікації цивільного законодавства. В першому випадку при правозастосуванні за основу беруть норми Земельного кодексу, в другому – норми спеціальних нормативно–правових актів. Земельні ресурси належать саме до таких специфічних об’єктів, особливості режиму правого регулювання яких досить складно індивідуалізувати, деталізувати в рамках Земельного кодексу. Тому в практиці правозастосування при регламентації земельних відносин пріоритет надається нормам спеціальних нормативно–правових актів, що деталізують режим правового регулювання окремих видів земельних ділянок залежно від їх цільового призначення чи розташування (наприклад, у природоохоронних зонах).

Юридичною силою закону наділені декрети Кабінету Міністрів України. Це сталося внаслідок того, що з грудня 1992 року по червень 1993 року, коли приймалися декрети, бурхливо розвивалися принципово нові суспільні відносини, викликані переходом України до ринкової економіки. Законодавець (їни) не встигав видавати законодавчі акти для врегулювання цих відносин, тому вимагалась більш швидка процедура реагування держави на виникнення нових суспільних відносин. На підставі Закону України „Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети у сфері законодавчого регулювання” від 18 листопада 1992 року (Відомості Верховної Ради (ВВР) 1993, № 2, ст.6) з метою оперативного вирішення питань, пов’язаних із здійсненням ринкової реформи, їни постановила делегувати Кабінету Міністрів України тимчасово, строком до 21 травня 1993 року, повноваження видавати декрети в сфері законодавчого регулювання щодо відносин власності, підприємницької діяльності, соціального і культурного розвитку, державної митної, науково–технічної політики, кредитно–фінансової системи, оподаткування, державної політики оплати праці і ціноутворення. Деякі з декретів зі змінами та доповненнями чинні й зараз: „Про приватизацію земельних ділянок” від 26 грудня 1992 року № 15–92 („Голос України”, 15 січня 1993 року); „Про державне мито” від 21 січня 1993 року № 7–93 (Відомості Верховної Ради (ВВР), 1993, № 13, ст.113).

Важливою складовою чинного законодавства у галузі охорони та раціонального використання земель є міжнародні угоди, ратифіковані у встановленому порядку законодавчим органом. Такий порядок визначено ст. 9 Конституції України, де вказано, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Окремі положення щодо охорони та раціонального використання земель містяться у таких міждержавних угодах, ратифікованих однойменними Законами України: „Конвенція про охорону біологічного різноманіття” від 29 листопада 1994 року; „Конвенція Організації Об’єднаних Націй про боротьбу з опустелюванням у тих країнах, що потерпають від серйозної посухи та/або опустелювання, особливо в Африці” від 4 липня 2002 року; „Європейська ландшафтна конвенція” від 7 вересня 2005 року; „Угода між Урядом Республіки Болгарія, Урядом Російської Федерації та Кабінетом Міністрів України про перевезення ядерних матеріалів між Російською Федерацією і Республікою Болгарія через територію України” від 27 липня 2006 року тощо.

Конституція України, Закони та України нормативно правові акти, Кабінету Міністрів України об’єднуються під загальною назвою законодавчі акти. Далі систему законодавства України, за їх юридичною, силою формують підзаконні акти земельного законодавства, до яких включаються укази і розпорядження Президента України, постанови і Розпорядження Кабінету Міністрів України, накази міністерств і відомств України. Підзаконними названі правові акти саме тому, що вони в ієрархічній структурі системи земельного законодавства перебувають під законами і наділені меншою юридичною силою, ніж закони.

Укази Президента України приймаються на підставі ч. 3 ст. 106 Конституції України. Президент України на основі та на виконання Конституції і Законів України видає Укази і розпорядження, що є обов’язковими до виконання на території України в межах повноважень, наданих йому ч. 1 ст. 106 Конституції України. Повноваження Президента України є обмеженими, тому його Укази і Розпорядження є індивідуальними правовими актами, що стосуються певних окремих питань та стосуються визначеного кола суб’єктів.

Яскраво ілюструє характер указів президента України як правових актів наступна їх систематизація у галузі земельних відносин: а) за колом осіб–учасників земельних відносин – „Про захист прав власників земельних часток (паїв)” від 21 квітня 1998 року за № 000/98, „Про гарантування захисту економічних інтересів та поліпшення соціального забезпечення селян–пенсіонерів, які мають право на земельну частку (пай)” від 15 грудня 1998 року за № 000/98, „Про додаткові заходи щодо задоволення потреб громадян у земельних ділянках” від 28 червня 1999 року за № 000/99, „Про забезпечення економічних інтересів і соціального захисту працівників соціальної сфери села та вирішення окремих питань, що виникли в процесі проведення земельної реформи” від 12 квітня 2000 року за № 000/2000, „Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян – власників земельних ділянок та земельних часток (паїв)” від 2 лютого 2002 року № 92/2002; б) за складом земель – “Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення” від 19 січня 1999 року за № 32/99, „Про розмежування земель державної та комунальної власності” від 27 червня 1999 року за № 000/99; в) щодо окремих органів державної виконавчої влади у врегулюванні земельних відносин – „Про Положення про Державний комітет України по земельних ресурсах” від 19 квітня 2009 року за № 224; г) щодо загальних питань в галузі земельних відносин – „Про Основні напрями земельної реформи в Україні на 2001–2005 роки” від 30 травня 2001 року за № 372/2001 „Про заходи щодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру” від 17 лютого 2003 року за № 000/2003; д) щодо окремих адміністративно–територіальних одиниць – „Про невідкладні заходи щодо поліпшення охорони та використання земель в Автономній Республіці Крим” від 17 грудня 2003 року за № 000/2003.

Постанови Кабінету Міністрів України у сфері земельних є також підзаконними правовими актами. У ст. 117 Конституції України визначено, що Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, що є обов’язковими до виконання. Акти Кабінету Міністрів України підписує Прем’єр–міністр України. Необхідністю прийняття постанов Кабінету Міністрів України є те, що в законах визначаються загальні засади правового регулювання земельних відносин, що потребують своєї деталізації. Це здійснюється через встановлення в постановах Кабінету Міністрів України механізму правового регулювання, наприклад, чітко визначається склад органів, що здійснюють та контролюють деталі правового регулювання. Наприклад п. 4 „Прикінцевих положень” чинного Земельного Кодексу України встановлює перед Кабінетом Міністрів України завдання з приводу прийняття нового кодифікованого акту з врегулювання земельних відносин. Серед інших нормативно–правових актів Кабінету Міністрів України у сфері земельних відносин можна назвати наступні постанови: „Про організацію робіт та методику розподілу земельних ділянок між власниками земельних часток (паїв)” від 31 березня 2004 року. № 000; „Про затвердження Порядку вибору земельних ділянок для розміщення об’єктів” від 26 травня 2004 року. № 000; „Про затвердження Порядку розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок” від 22 вересня 2004 року. № 000; „Про вилучення (викуп), надання у постійне користування та в оренду земельних ділянок для суспільних та інших потреб, погодження місць розташування об’єктів та зміну цільового призначення земель” від 5 жовтня 2004 року. № 000 та ін.

Ще однією складовою системи законодавства є накази міністерств та установ. Міністерством, що здійснює державне управління та контроль у галузі аграрних відносин щодо використання земельних ділянок сільськогосподарського призначення є Міністерство аграрної політики України. Серед найважливіших правових актів Мінагрополітики, спрямованих на врегулювання сучасних земельних відносин в сільськогосподарському виробництві є: накази – „Про затвердження Положення про моніторинг ґрунтів на землях сільськогосподарського призначення” від 26 лютого 2004 року за № 51, „Про здійснення повноважень у галузі охорони земель” від 16 грудня 2003 року за № 000; листи – „Щодо права власності на землю” від 11 квітня 2003 року за № 000, „Про паювання земель сільськогосподарських акціонерних товариств” від 4 березня 2005 року за № 37–17–2–16/2570 тощо.

Установою є центральний орган виконавчої влади з певних питань. Такою установою з питань земельних відносин є Державний комітет України із земельних ресурсах. Одними з основних функцій Держкомзему України є такі. Державний комітет України по земельних ресурсів (Держкомзем України) є центральним органом державної виконавчої влади, підвідомчим Кабінету Міністрів України. Комітет реалізує державну політику в галузі земельних відносин, сприяє структурній перебудові економіки, формує систему заходів щодо забезпечення економічної самостійності України. У межах своєї компетенції Держкомзему організовує виконання актів законодавства України і здійснює систематичний контроль за їх виконанням. Узагальнює практику застосування законодавства з питань, що входять до його компетенції, розробляє пропозиції щодо його вдосконалення та вносить їх на розгляд Кабінету Міністрів України.

Державний комітет України із земельних ресурсів видає накази, що є обов’язковими для виконання його структурними підрозділами, наприклад, „Про затвердження Тимчасового порядку ведення державного реєстру земель” від 2 липня 2003 року за № 000, зареєстрований у Міністерстві юстиції України 25 липня 2003 року за № 000/7962, також „Про затвердження переліку особливо цінних груп земель” від 6 жовтня 2003 року за № 000, зареєстрований у Міністерстві юстиції України 28 жовтня 2003 року за № 000/8300, „Про затвердження Положення про порядок оформлення, видачі і реєстрації приписів у разі виявлення порушень земельного законодавства” від 9 березня 2004 року за № 67, зареєстрований у Міністерстві юстиції України 18 березня 2004 року за № 000/8939 та ін.

Держкомзем України видає також накази до листи, в яких надаються роз’яснення порядку застосування норм земельного законодавства та певні рекомендації, які не мають ознак нормативності, тобто не підлягають обов’язковому виконанню, а тому не належать до системи законодавства.

До системи земельного законодавства входять і правові акти органів місцевого самоврядування та місцевих органів державної виконавчої влади, які видаються в межах компетенції останніх у сфері регулювання земельних відносин. Як правило ці акти у вигляді наказів та розпоряджень приймаються з окремих питань з врахуванням специфіки регіонів. До системи земельного законодавства включають ще так звані локальні акти, тобто акти окремих підприємств, наприклад, статутні документи, що регламентують внутрігосподарські земельні відносини. Таким чином, система земельного законодавства України являє собою сукупність взаємопов’язаних, взаємодіючих складових, якими є закони та підзаконні нормативно–правові акти (рис. 1).

Рис.1. Структура системи законодавства, що врегульовує земельні відносини

Поняття функції у найзагальнішому розумінні розкривається як призначення, роль чого–небудь. Функції цивільного права – це те, для чого воно існує, яке призначення виконує цивільне право. Таким чином, функції цивільного права – це відповідні напрями впливу цивільно–правових норм, обумовлені специфікою його предмета, методу і поставлених перед ним завдань (цілей).

Земельне законодавство не визначає прямо функції земельного законодавства. У ч. 2 ст. 4 ЗК визначено тільки одне завдання, що можна вважати функцією земельного законодавства. Завданням земельного законодавства встановлено регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель. Таким чином, прямо визначено тільки регулятивну функцію земельного законодавства. Зміст регулятивної функції розкривається через сам процес регулювання нормами земельного законодавства земельних відносин, через визначення взаємних правил поведінки для їх учасників. Реалізується регулятивна функція шляхом встановлення обсягу земельної правосуб’єктності різних категорій учасників земельних правовідносин.

Водночас, теорією права визначено й інші функції законодавства: охоронну і превентивну. Охоронна функція існує для зберігання суб’єктивних прав учасників земельних правовідносин від посягань інших осіб. При цьому необхідно розрізняти „правовий захист” і „правову охорону”. Правовий захист виникає при порушенні певного суб’єктивного права і покликаний для відновлення цього права. Наприклад, при порушенні права власності на певну земельну ділянку, функція правового захисту реалізується через повернення її власнику або у через виплату відповідної грошової компенсації за шкоду. Термін „правова охорона” є ширшим за правовий захист і включає його в себе. Правова охорона забезпечує охорону як ще не порушених земельних прав, так і вже порушених. У першому випадку правова охорона є пасивною, її існування попереджує учасників земельних відносин про необхідність уникнення від порушення взаємних суб’єктивних прав, а у другому правова охорона, перетворюючись на правовий захист, набуває активної форми.

Між тим, ст. 48 (землі оздоровчого фонду), ст. 52 (землі рекреаційного призначення), ст. 54 (землі історико–культурного призначення), ст. ст. 61–62 (землі прибережних захисних смуг), ст. 112 (охоронні зони) та інші статті Земельного кодексу України розповсюджують режим охорони на різні категорії земель. Розділ п’ятий ЗК також прямо визначає режим правового захисту прав учасників земельних правовідносин. Досить чітко формулюють правозахисну функцію також вищенаведені Укази Президента України „Про захист прав власників земельних часток (паїв)” від 21 квітня 1998 року, „Про гарантування захисту економічних інтересів та поліпшення соціального забезпечення селян–пенсіонерів, які мають право на земельну частку (пай)” від 15 грудня 1998 року, „Про забезпечення економічних інтересів і соціального захисту працівників соціальної сфери села та вирішення окремих питань, що виникли в процесі проведення земельної реформи” від 12 квітня 2000 року, „Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян – власників земельних ділянок та земельних часток (паїв)” від 2 лютого 2002 року № 92/2002 тощо.

Превентивна (попереджувально–виховна) функція існує для стимулювання позитивних (без порушень) земельних відносин шляхом попередження потенційних правопорушників про можливість настання юридичної відповідальності у разі виникнення негативних земельних відносин. Насамперед це існування глави 37 ЗК, яка визначає містить інформацію про можливість настання цивільної, адміністративної та кримінальної відповідальності за земельні правопорушення.

Принцип – це основне висхідне положення, що покладається у створення певної науки, теорії чи концепції. Принципи земельного законодавства визначено у ст. 5 ЗК. Земельне законодавство базується на таких принципах:

а) поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва. Цей принцип визначає важливість землі як об’єкта земельних відносин. Ознака територіального базису відбиває природні властивості землі виступати основою розміщення продуктивних сил суспільства, існування об’єднань людей у межах окремих держав. Наявність власної території є основою суверенітету будь–якої держави, її економічної та екологічної безпеки. Використання природних властивостей земельних ділянок, як незношуваного, самовідтворювального засобу виробництва, перетворює їх безцінний ресурс для ведення сільськогосподарського виробництва. Крім того, що це основний незамінний ресурс для вирощування продукції рослинництва, земельні ділянки безпосередньо беруть участь у суспільному виробництві, як засіб виробництва, і в такій формі розглядаються як складова продуктивних сил. Земельні ділянки наділені унікальною здатністю одночасно виступати предметом і знаряддям праці. Предметом праці є те, на що спрямовується праця. Знаряддям виступає те, за допомогою чого праця чинить вплив на предмети праці, до чого прикладається праця. Земля є предметом праці, адже в сільськогосподарському виробництві саме на її обробку спрямовуються зусилля людей. Водночас земля є знаряддям праці, адже за її допомогою здійснюється сільськогосподарське виробництво. Інше майно позбавлене такої унікальності: воно може бути або предметом праці, тобто сировиною, запчастинами, паливно–мастильними матеріалами тощо, або знаряддям праці – спорудою, машиною, станком тощо. Саме вищенаведена унікальність землі і передбачає необхідність вироблення особливого режиму правового регулювання земельних відносин;

б) забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави. Цей принцип випливає з конституційних засад, визначених статтями 13 та 14 Конституції України щодо можливості користування та набуття права власності на землю громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону, а також ст. 41 Конституції України та статей 318–319 ЦК щодо визнання рівності різних форм і видів власності. Цей принцип втілено у главі 14 чинного України. При цьому держава встановлює гарантію рівності і захисту прав усіх суб’єктів земельних правовідносин;

в) невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом. Перелік випадків примусового припинення права власності (вилучення земельних ділянок) визначено у ст. 143 ЗК: а) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; б) неусунення допущених порушень законодавства в терміни, встановлені вказівками спеціально уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів; в) конфіскації земельної ділянки; г) викупу (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; ґ) примусового звернення стягнень на земельну ділянку по зобов’язаннях власника цієї земельної ділянки; д) невідчуження земельної ділянки сільськогосподарського призначення іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк протягом одного року з набуття права власності на неї. Ці підстави ґрунтуються на цивілістичних засадах позбавлення права власності у разі реквізиції, конфіскації майна за вироком суду, припинення права власності на земельну ділянку та розміщене на ній майно у разі її викупу у зв’язку з суспільною необхідністю (ст. ст. 350–354 ЦК). Земельним законодавством передбачено порядок припинення права користування земельними ділянками, що використовуються з порушенням земельного законодавства, визначений ст. 145 ЗК;

г) забезпечення раціонального використання та охорони земель. Даний принцип побудови земельного законодавства базується на конституційних засадах, визначених Конституцією України щодо рівності прав користування земельними ресурсами відповідно до закону. Раціональне використання землі забезпечується насамперед плануванням використання земель, що здійснюється на підставі загальнодержавних і регіональних програм використання і охорони земель, що розробляються відповідно до програм економічного, науково–технічного і соціального розвитку України з метою забезпечення потреб населення і галузей економіки у землі та її раціонального використання і охорони. При плануванні використання земель враховується природно–сільськогосподарське районування, зонування земель та принципи раціонального землеустрою. Контроль за використанням та охороною земель полягає в забезпеченні додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями і громадянами земельного законодавства України. Відповідно контроль поділяється на державний, самоврядний та громадський. Здійснення контролю за використанням і охороною земель забезпечується можливістю настання юридичної відповідальності за порушення земельного законодавства, загальні засади якої визначено розділом 8 чинного Земельного кодексу України;

ґ) забезпечення гарантій прав на землю. Відповідно до ст. 14 Конституції України Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю земельною власністю на власний розсуд у межах, визначених чинним законодавством. Право приватної власності на землю громадян набувається в порядку, визначеному законом. Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності на землю, причому всі суб’єкти рівні перед законом;

д) пріоритет вимог екологічної безпеки. Такий вид земельних правовідносин належить до загальнорегулятивних, що виникають з приводу загальнонародних, загальнолюдських цінностей, якими є земля, її чистота з погляду екологічних вимог. Земельна власність зобов’язує не тільки власника земельної ділянки щодо раціонального і екологічно безпечного використання, але й інших власників утримуватися від дій, що погіршили б екологічний стан будь–якої земельної ділянки.

Дія актів земельного законодавства обмежується їх чинністю у просторі, часі та щодо відносин, не врегульованих певним нормативно–правовим актом. Відповідно до п. 3 ст. 2 Земельного кодексу правове регулювання земельних відносин обмежується землями в межах території України, земельними ділянками та правами на них, у тому числі на земельні частки (паї).

Строк дії актів земельного законодавства у часі включає у себе строки набуття та припинення чинності різними нормативно–правовими актами та дію цих актів на земельні правовідносини, що виникли раніше або пізніше їх чинності. Кожен з практичних працівників землевпорядної служби повинен знати насамперед строки набрання чинності різними нормативно–правовими актами земельного законодавства. Так, відповідно до ч. 5 ст. 94 Конституції України закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення в офіційних друкованих виданнях, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування. Наприклад, за статтею 160 Конституції України сама Конституція України набула чинності в день її прийняття Верховною Радою України – 28 червня 1996 року. Моментом набуття чинності Конституцією України є момент оголошення результатів голосування за проектом Конституції України в цілому на пленарному засіданні Верховної Ради України, відповідно до тлумачення, наданого Конституційним судом України у його рішенні від 3 жовтня 1997 року за № 4–зп. Офіційними друкованими виданнями є „Офіційний вісник України”, „Відомості Верховної Ради України” та газета „Урядовий кур’єр” (щодо публікації підзаконних актів).

Для інших нормативно–правових актів земельного законодавства встановлено дещо другий порядок набрання чинності, визначений Указом Президента України „Про державну реєстрацію нормативно–правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади” від 3 жовтня 1992 року зі змінами, внесеними Указом Президента України „Про внесення змін до деяких указів Президента України з питань державної реєстрації нормативно–правових актів” від 21 травня 1998 року за № 000/98. Відповідно до положень цих указів нормативно–правові акти, що видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, органами господарського управління та контролю і які зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, підлягають державній реєстрації. Безперечно права громадян на земельні ділянки зачіпаються більшістю підзаконних актів земельного законодавства, тому вони підлягаються державній реєстрації.

Державну реєстрацію нормативно–правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю здійснює Міністерство юстиції України, нормативно–правових актів міністерств і республіканських комітетів Автономної Республіки Крим – Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, нормативно–правових актів обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, їх управлінь, відділів, інших підрозділів, а також місцевих органів господарського управління та контролю – обласні, Київське та Севастопольське міські управління юстиції. Державну реєстрацію нормативно–правових актів районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, їх управлінь, відділів, інших підрозділів – районні, районні у містах Києві та Севастополі управління юстиції. Зазначені нормативно–правові акти набувають чинності через 10 днів після їх реєстрації, якщо в них не встановлено пізнішого строку надання їм чинності.