Навчальний модуль «Законодавство з питань регулювання земельних відносин» (стр. 8 )

Право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (землекористувачем). Договір укладається на певний строк, що може і визначатись. В ньому також встановлюються розмір плати, її форма, умови, порядок та строки її виплати, права та обов’язки власника земельної ділянки і землекористувача. Якщо договір укладено на невизначений строк, кожна із сторін може відмовитися від нього, попередньо попередивши про це другу сторону не менш як за один рік.

Землекористувач має право на відчуження права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб, якщо інше не встановлено законом. У разі продажу права користування земельною ділянкою власник цієї земельної ділянки має переважне перед іншими особами право на його придбання, за ціною, що оголошена для продажу, та на інших рівних умовах. Землекористувач зобов’язаний письмово повідомити власника земельної ділянки про продаж права користування нею. Якщо протягом одного місяця власник не надішле письмової згоди на купівлю, право користування земельною ділянкою може бути продане іншій особі.

У разі продажу землекористувачем права користування земельною ділянкою іншій особі власник земельної ділянки має право на одержання відсотків від ціни продажу (вартості права), встановлених договором. Емфітевзис припиняється у разі: поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача; закінчення строку, на який було надано право користування; викупу земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю; рішення суду в інших випадках, встановлених законом.

Крім вищенаведених речових прав на чужу земельну ділянку статтями 413–417 ЦК визначено право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій). Суперфіцій – це строкове право користування чужою земельною ділянкою для забудови, що може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування. Власник земельної ділянки має право надати її в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально–культурних, житлових та інших споруд і будівель за плату. Землекористувач має право продати або передати в спадщину свою будівлю разом із земельною ділянкою. Проте новий власник будівлі повинен буде сплачувати за право користування чужою земельною ділянкою плату в розмірі не меншому, ніж попередній землекористувач.

Суперфіцій виникає на підставі договору або заповіту. Договір може бути укладено як на певний строк, так і на невизначений термін. Крім плати за користування земельною ділянкою, наданої для забудови, власник має право на одержання частки від доходу землекористувача, який на земельній ділянці збудував промислові об’єкти. Власник земельної ділянки має право володіти і користуватися нею в обсязі, встановленому договором із землекористувачем. Право власності на будівлю при цьому не виникає. Перехід права власності на земельну ділянку до іншої особи не впливає на обсяг права власника будівлі (споруди) щодо користування земельною ділянкою. Землекористувач має право користуватися земельною ділянкою в обсязі, встановленому договором, і право власності на будівлі, споруджені на земельній ділянці, переданій йому для забудови. Якщо право власності на будівлі перейшло до іншої особи, остання набуває право користування земельною ділянкою на тих же умовах і в тому ж обсязі, що й попередній власник будівлі.

Підставами припинення права користування земельною ділянкою для забудови є: поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача; закінчення строку дії договору; відмови землекористувача від права користування; невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років підряд; в інших випадках, встановлених законом.

Договір суперфіцію має особливість, що нерухомість розміщується на чужій власності (земельній ділянці). Цим пояснюється складність припинення договору, правові наслідки чого визначають власник земельної ділянки та власник будівлі. У разі недосягнення домовленості між ними власник земельної ділянки має право вимагати від власника будівлі її знесення та приведення земельної ділянки до стану, в якому вона була до надання її у користування.

Якщо знесення будівлі (споруди), що розміщена на земельній ділянці, заборонено законом (житлові будинки, пам’ятки історії та культури тощо) або є недоцільним у зв’язку з явним перевищенням вартості будівлі порівняно з вартістю земельної ділянки, суд може з урахуванням підстав припинення права користування земельною ділянкою постановити рішення про викуп власником будівлі земельної ділянки, на якій вона розміщена, або про викуп власником земельної ділянки будівлі, або визначити умови користування земельною ділянкою власником будівлі на новий строк.

3.1 Сутність самозахисту порушених прав на земельну ділянку

Законодавство надає власникам широкий вибір способів захисту порушених прав власності на земельні ділянки. Це наступні способи: 1) самозахист (оперативний захист); 2) нотаріальний захист; 3) звернення до адміністративних органів; 4) звернення до правоохоронних органів; 5) судовий захист; 6) звернення до органів державної виконавчої служби.

Право на самозахист ґрунтується на конституційних принципах захисту прав. У відповідності з ч. 4 ст. 55 Конституції України кожен має право будь–якими, не забороненими законом, засобами захищати свої права від порушень і протиправних посягань. Згідно із ст. 19 ЦК особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань. Самозахистом є застосування особою засобів протидії, що не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства.

Прикладом самозахисту земельної власності можна назвати встановлення сигналізації, користування послугами охорони, застосування для охорони території службових собак тощо. Для аналогії глибшого розуміння самозахисту можна навести приклад, коли при наданні кредиту відповідальні працівники банківської установи повинні перевірити здатність позичальника повернути борг або забезпечити кредит заставою. Водночас обнесення приватної території дротом, по якому пропущено електричний струм, не буде способом самозахисту, бо суперечить моральним засадам суспільства і можуть не відповідати змісту права, що порушене та характеру дій, якими воно порушене.

Кримінальним кодексом (ст. 39) встановлено, що не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам інших осіб у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності. Це означає, що будь–яка особа може захищати свою земельну ділянку від посягань інших осіб навіть шляхом нанесення шкоди, якщо цей захист є адекватним характеру дій особи, що здійснює порушення прав власника земельну ділянку. Наприклад, якщо людина випадково зайшла на чужу земельну ділянку і столочила якісь посіви, це не означає, що її треба і можна застрелити. Ця особа, що нанесла шкоду, повинна буде її відшкодувати добровільно або у цивільно–правовому адміністративному порядку через винесення відповідного рішення суду.

3.2. Нотаріальний захист земельних прав

Відповідно до ст. 1 Закону України „Про нотаріат” від 2 вересня 1993 року (зі змінами та доповненнями станом на 15 грудня 2005 року) нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.

Вчинення нотаріальних дій в Україні покладається на нотаріусів, які працюють в державних нотаріальних конторах, державних нотаріальних архівах (державні нотаріуси) або займаються приватною нотаріальною діяльністю (приватні нотаріуси). Документи, оформлені державними і приватними нотаріусами, мають однакову юридичну силу. Водночас існують обмеження щодо вчинення нотаріальних дій приватними нотаріусами, які можуть здійснювати тільки державні нотаріуси. Приватний нотаріус не може вчиняти такі дії із захисту прав на земельну ділянку: 1) накладати і знімати заборону на відчуження земельної ділянки; 2) видавати свідоцтва про право на спадщину на земельну ділянку; 3) вживати заходів до охорони спадкового майна; 4) посвідчувати договори довічного утримання у обмін на земельну ділянку.

У населених пунктах, де немає нотаріусів, нотаріальні дії вчиняються уповноваженими на це посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів. Компетенція цих органів щодо нотаріального посвідчення документів у галузі земельних правовідносин обмежується такими випадками: 1) вживанням заходів до охорони земельної ділянки, що належить до спадкового майна; 2) накладенням та зняттям заборони відчуження земельної ділянки; 3) посвідченням заповітів щодо земельної власності; 3) посвідченням доручень на представництво інтересів власників земельних ділянок; 4) засвідченням вірності копій документів, що засвідчують право власності на земельні ділянки та операцій з їх відчуження і виписок з них; 5) засвідченням справжності підпису на документах, що опосередковують земельний оборот.

Вчинення нотаріального надпису є гарантією дотримання прав власника земельної ділянки. Так, відповідно до ч. 3 ст. 33 Закону України „Про іпотеку” від 5 червня 2003 року (із змінами станом на 22 грудня 2995 року) у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель земельної ділянки вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, що здійснюється на підставі виконавчого напису нотаріуса. При цьому абсолютно не виникає потреба для звернення за захистом права власності на земельну ділянку до суду.

3.3. Адміністративний порядок вирішення земельних спорів

Відповідно до ст. 17 ЦК захист земельних прав здійснюється Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування. Водночас рішення, прийняте зазначеними органами щодо захисту цивільних прав та інтересів, не є перешкодою для звернення за їх захистом до суду. Для захисту своїх прав власник земельної ділянки, як правило, звертається до райдержадміністрації. Між тим, земельними законодавством чітко визначено адміністративні органи державної влади, до компетенції яких належать повноваження по вирішенню земельних спорів: обласні ради (п. з) ст. 8 ЗК); Київська і Севастопольська міські ради (п. л) ст. 9 ЗК); районні ради (п. е) ст. 10 ЗК); сільські, селищні, міські ради (п. й) ст. 12 ЗК).

Процедура звернення громадян до адміністративних органів встановлюється Законом України „Про звернення громадян” від 2 жовтня 1996 року, створеного для забезпечення питань практичної реалізації громадянами України конституційних прав вносити в органи державної влади звернення про оскарження дій посадових осіб для відстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення.

Під зверненнями громадян розуміються викладені в письмовій або усній формі української чи мовою, прийнятною для сторін пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги, зокрема ті, що стосуються вирішення певних земельних спорів.

Відповідно до ст. 3 закону пропозиція (зауваження) – звернення громадян, де висловлюються порада, рекомендація щодо діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а також висловлюються думки щодо врегулювання суспільних відносин та умов життя громадян, вдосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально–культурної та інших сфер діяльності держави і суспільства.

Заява (клопотання) – звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. Клопотання – письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо.

Скарга – звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об’єднань громадян, посадових осіб.

У зверненні має бути зазначено прізвище, ім’я, по батькові, місце проживання громадянина, викладено суть порушеного питання, зауваження, пропозиції, заяви чи скарги, прохання чи вимоги. Звернення може бути усним (викладеним громадянином і записаним посадовою особою на особистому прийомі) чи письмовим, надісланим поштою або переданим громадянином до відповідного органу, установи особисто чи через уповноважену ним особу, якщо ці повноваження оформлені відповідно до чинного законодавства. Звернення може бути подано як окремою особою (індивідуальне), так і групою осіб (колективне). Письмове звернення повинно бути підписано заявником (заявниками) із зазначенням дати.

Звернення, оформлене без дотримання цих вимог, повертається заявникові з відповідними роз’ясненнями не пізніш як через десять днів від дня його надходження, крім випадків, якщо питання, порушені в одержаному органом державної влади, місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, об’єднаннями громадян або посадовими особами зверненні, не входять до їх повноважень. У цьому разі таке звернення в термін не більше п’яти днів пересилається ними за належністю відповідному органу чи посадовій особі, про що повідомляється громадянину, який подав звернення. У разі якщо звернення не містить даних, необхідних для прийняття обґрунтованого рішення органом чи посадовою особою, воно в той же термін повертається громадянину з відповідними роз’ясненнями. При цьому забороняється направляти скарги громадян для розгляду тим органам або посадовим особам, дії чи рішення яких оскаржуються.

Скарги на рішення загальних зборів членів колективних сільськогосподарських підприємств, акціонерних товариств, юридичних осіб, створених на основі колективної власності, а також на рішення вищих державних органів вирішуються в судовому порядку.

Звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, – невідкладно, але не пізніше п’ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п’яти днів. На обґрунтовану письмову вимогу громадянина термін розгляду може бути скорочено від загального терміну.

При вчиненні дрібних правопорушень, що посягають на власність, особи, які їх вчинили, підлягають відповідальності в межах, визначених Кодексом України про адміністративні правопорушення (надалі КУпАП). Адміністративними органами, що можуть покласти обов’язок відшкодувати заподіяну в результаті вчинення адміністративного правопорушення майнову шкоду громадянинові, підприємству, установі або організації є адміністративна комісія при відповідній державній адміністрації, а також виконавчий орган сільської, селищної, міської ради – у випадку, якщо сума заподіяної майнової шкоди не перевищує двох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Органом, що може накладати стягнення незалежно від розміру шкоди є суд загальної юрисдикції.

Відповідно до ст. 24 КУпАП за вчинення адміністративних правопорушень можуть застосовуватись такі адміністративні стягнення:

1) попередження;

2) штраф;

3) безвідплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення;

4) конфіскація: предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення; грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення;

5) позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові (права керування транспортними засобами, права полювання);

6) виправні роботи;

7) адміністративний арешт.

Адміністративний процес – це сукупність дій компетентних органів (посадових осіб), що полягають у виявленні факту правопорушення та провадженні в справах про адміністративні правопорушення, тобто фіксації його в певних процесуальних документах, розгляді і винесення постанови про накладення адміністративного стягнення, а також оскарження постанови та провадження по виконанню постанови про накладення адміністративного стягнення. Фіксація факту адміністративного правопорушення провадиться у протоколі про адміністративне правопорушення, який складається протокол уповноваженими на те посадовою особою. Необхідно зазначити, що адміністративні правопорушення у галузі земельних відносин законодавство не відносить до тяжких, тому юридична відповідальність за їхнє споєння настає у вигляді штрафів.

До адміністративних правопорушень, що посягають на земельну власність: псування і забруднення сільськогосподарських та інших земель (ст. 52 КУпАП); порушення правил використання земель (ст. 53 КУпАП); самовільне зайняття земельної ділянки (ст. 53–1 КУпАП); приховування або перекручення даних земельного кадастру (ст. 53–2 КУпАП); несвоєчасне повернення тимчасово займаних земель або неприведення їх у стан, придатний для використання за призначенням (ст. 54 КУпАП); самовільне відхилення від проектів внутрігосподарського землеустрою (ст. 55 КУпАП); знищення межових знаків (ст. 56 КУпАП).

У ст. 52 КУпАП розкривається склад адміністративного правопорушення за псування сільськогосподарських та інших земель, забруднення їх хімічними і радіоактивними речовинами, нафтою та нафтопродуктами, неочищеними стічними водами, виробничими та іншими відходами, а так само невжиття заходів по боротьбі з бур’янами, що тягнуть за собою накладення штрафу на громадян від шести до дванадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб – від восьми до п’ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

За використання земель не за цільовим призначенням, невиконання природоохоронного режиму використання земель, розміщення, проектування, будівництво, введення в дію об’єктів, які негативно впливають на стан земель, неправильна експлуатація, знищення або пошкодження протиерозійних гідротехнічних споруд, захисних лісонасаджень (ст. 53 КУпАП) існує санкція у вигляді накладення штрафу на громадян від трьох до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб – від десяти до двадцяти п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Самовільне зайняття земельної ділянки (ст. 53–1 КУпАП) тягне за собою накладення штрафу на громадян від одного до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб – від восьми до п’ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Відповідно до ст. 53–2 КУпАП за перекручення даних державного земельного кадастру і приховування інформації про наявність земель запасу або резервного фонду настає адміністративна відповідальність у вигляді накладення штрафу на посадову особу від трьох до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

За несвоєчасне повернення тимчасово займаних земель або невиконання обов’язків щодо приведенню їх у стан, придатний для використання за призначенням, або невиконання умов знімання, зберігання і нанесення родючого шару ґрунту настає відповідальність шляхом накладення штрафу на громадян від п’яти до дев’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб – від дев’яти до вісімнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Адміністративним правопорушенням у галузі земельних відносин є і самовільне відхилення від проектів внутрігосподарського землеустрою, передбачене ст. 55 КУпАП, що тягне за собою накладення штрафу на громадян від одного до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб – від трьох до вісімнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Так само за знищення громадянами межових знаків меж землекористувань – тягне за собою накладення штрафу від двох до чотирьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Стаття 256 КУпАП визначає зміст протоколу про адміністративне правопорушення. Так, у протоколі про адміністративне правопорушення зазначаються: дата і місце його складення, посада, прізвище, ім’я, по батькові особи, яка склала протокол; відомості про особу порушника; місце, час вчинення і суть адміністративного правопорушення; нормативний акт, який передбачає відповідальність за дане правопорушення; прізвища, адреси свідків і потерпілих, якщо вони є; пояснення порушника; інші відомості, необхідні для вирішення справи. Якщо правопорушенням заподіяно матеріальну шкоду, про це також зазначається в протоколі.

Протокол підписується особою, яка його склала, і особою, яка вчинила адміністративне правопорушення; при наявності свідків і потерпілих протокол може бути підписано також і цими особами. У разі відмови особи, яка вчинила правопорушення, від підписання протоколу, в ньому робиться запис про це. Особа, яка вчинила правопорушення, має право подати пояснення і зауваження щодо змісту протоколу, що додаються до протоколу, а також викласти мотиви свого відмовлення від його підписання. Протокол надсилається органові (посадовій особі), уповноваженому розглядати справу про адміністративне правопорушення, перелік яких в залежності від їх компетенції наводиться у ст. 255 КУпАП.

Провадження по адміністративним стягненням за названими адміністративними правопорушеннями відповідно до ст. 238–1 КУпАП належать до компетенції органів земельних ресурсів. Від імені органів, зазначених у цій статті, розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право: Голова Державного комітету України із земельних ресурсів та його заступники, Голова Республіканського комітету по земельних ресурсах Автономної Республіки Крим та його заступники, начальники обласних, Київського та Севастопольського міських головних управлінь та їх заступники, начальники міських (міст обласного та районного підпорядкування), районних управлінь (відділів) Держкомзему та їх заступники, інженери–землевпорядники сіл і селищ.

Відповідно до ст. 188–5 КУпАп невиконання законних розпоряджень чи приписів, інших законних вимог посадових осіб органів, що здійснюють державний контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів, радіаційної безпеки або охорону природних ресурсів, ненадання їм необхідної інформації або надання неправдивої інформації, вчинення інших перешкод для виконання покладених на них обов’язків – тягнуть за собою накладення штрафу на громадян від трьох до п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб – від п’яти до п’ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Штраф має бути сплачений порушником не пізніш як через п’ятнадцять днів з дня вручення йому постанови про накладення штрафу, а в разі оскарження або опротестування такої постанови – не пізніш як через п’ятнадцять днів з дня повідомлення про залишення скарги або протесту без задоволення. У разі відсутності самостійного заробітку в осіб віком від шістнадцяти до вісімнадцяти років, які вчинили адміністративне правопорушення, штраф стягується з батьків або осіб, які їх замінюють.

Штраф, накладений за вчинення адміністративного правопорушення, вноситься порушником в установу Ощадного банку України, за винятком штрафу, що стягується на місці вчинення правопорушення, якщо інше не встановлено законодавством України.

У разі несплати правопорушником штрафу в установлений строк, постанова про накладення штрафу надсилається для примусового виконання до відділу державної виконавчої служби за місцем проживання порушника, роботи або за місцезнаходженням його майна в порядку, встановленому законом.

3.4. Процедура звернення за захистом прав на землю до правоохоронних органів

Відповідно до ст. 2 Закону України “Про міліцію” від 20 грудня 1990 року одним із основних завдань міліції є захист власності від злочинних посягань. Статтею 112 Кримінально–процесуального кодексу визначено, що у справах про злочини проти власності, передбачені статтями 189–192, а також статтями 197–198 Кримінального кодексу України досудове слідство провадиться слідчими органів внутрішніх справ. Це такі статті: ст. 189 “Вимагання”; ст. 190 “Шахрайство”; ст.192 “Заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою”; ст. 197 “Порушення обов’язків щодо охорони майна”; ст. 198 “Придбання або збут майна, за відомо здобутого злочинним шляхом”.

При виявленні вчинення злочину проти власності на землю, передбачених вищенаведеними статтями Кримінального кодексу України, фізична особа, керівник підприємства або уповноважена ним чи власником підприємства особа має право звернутися із відповідною заявою до органів внутрішніх справ для проведення дізнання та досудового слідства. Дізнання – це форма початкового розслідування кримінальних справ, що проводиться перед попереднім слідством. На органи дізнання покладається вжиття необхідних оперативно – розшукових заходів з метою виявлення ознак злочину і осіб, що його вчинили (ст. 103 КПК). Здійснювати дізнання можуть керівники органів внутрішніх справ, а також всі особи оперативно – начальницького складу, включаючи дільничних інспекторів. Після процедури дізнання, при виявленні ознак злочину, орган дізнання порушує кримінальну справу, яка передається слідчому.

Органами попереднього слідства в міліції є слідчі (ст. 102 КПК), які здійснюють весь процес досудового слідства. Досудове слідство провадиться в тому районі, де вчинено злочин. Коли місце вчинення злочину невідоме, а також з метою найбільш швидкого і повного розслідування його, слідство може провадитися за місцем виявлення злочину або за місцем перебування підозрюваного, обвинуваченого, або за місцем перебування більшості свідків (ст. 116 КПК).

Відповідно до ст. 4 Закону України “Про прокуратуру” від 5 листопада 1991 року одним із завдань прокурорського нагляду за додержанням законів визначає захист гарантованих Конституцією, іншими законами України та міжнародними правовими актами соціально–економічних, політичних, особистих прав і свобод людини та громадянина. Одним із основних охоронюваних особистих прав і свобод особи є право власності. До підслідності слідчих прокуратури у справах про злочини проти власності (ст. 112 КПК) належить злочин за ст. 191 Кримінального кодексу України “Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем”. Прикладом даного злочину може послужити поширена нині ситуація, коли власник сільськогосподарського підприємства або уповноважена ним особа укладає договори з власниками земельних паїв. Як показує практика, в багатьох випадках по закінченні строку оренди орендарі не повертають орендовані земельні ділянки їхнім власникам, а користуються ними, як власними, довгі роки без сплати орендної плати, вважаючи такі ділянки своєю власністю.

До функцій прокуратури належить також нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно–розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство (ст. 5 Закону України “Про прокуратуру”). Таким чином, звернення зі скаргою на дії органів міліції, що провадять дізнання та досудове слідство у справах про злочини проти власності на земельні ділянки, необхідно подати заяву до прокуратури.

3.5. Судовий порядок вирішення земельних спорів

Згідно ст. 6 Конституції України судова влада визнається однією з гілок державної влади в Україні. Судовий захист є нині найефективнішою формою захисту права власності. Головним обов’язком держави, відповідно до ст. 3 Конституції України, є утвердження і забезпечення прав і свобод людини. Однією із загальних засад цивільного законодавства є судовий захист цивільного права та інтересу.

Захист порушених внаслідок виникнення земельного спору прав на земельну ділянку здійснюється судом загальної юрисдикції, господарським судом або третейським судом. До речі у відповідності з ч. 2 ст. 158 ЗК виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей.

Судам загальної юрисдикції (районні та міські суди) підвідомчі справи по спорах, що виникають із земельних правовідносин, якщо хоча б однією з сторін у спорі є громадянин, а також справи, що виникають з адміністративно–правових земельних правовідносин. Названі суди також розглядають справи, в яких беруть участь іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні підприємства та організації (ст. 24 Цивільного процесуального кодексу України (надалі ЦПК). Господарські суди розглядають справи, сторонами в яких виступають підприємства – юридичні особи (статті 12–16 Господарського процесуального кодексу України (надалі ГПК).

Цивільні справи із захисту прав на земельні ділянки при вирішенні земельних спорів на підставі ст. 17 ЦПК сторони мають право передати спір на розгляд третейського суду, крім випадків, встановлених законом, а також господарські спори з названих підстав (ч. 2 ст. 12 ГПК) можуть розглядатись третейськими судами в порядку, передбаченому Законом України “Про третейські суди” від 11 травня 2004 року. У ст. 2 вищевказаного закону роз’яснюється, що третейський суд є недержавним незалежним органом, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб у порядку, встановленому законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин. Відповідно третейський суддя–фізична особа, призначена чи обрана сторонами у погодженому сторонами порядку або призначена чи обрана відповідно до цього Закону для вирішення спорів у третейському суді.

Третейські суди можуть розглядати будь–які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком:

1) справ у спорах про визнання недійсними нормативно–правових актів;

2) справ у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб;

3) справ, пов’язаних з державною таємницею;

4) справ у спорах, що виникають із сімейних правовідносин, крім справ у спорах, що виникають із шлюбних контрактів (договорів);

5) справ про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом;

6) справ, однією із сторін в яких є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, державна установа чи організація, казенне підприємство;

7) інших справ, які відповідно до закону підлягають вирішенню виключно судами загальної юрисдикції або Конституційним Судом України;

8) справ, коли хоча б одна із сторін спору є нерезидентом України.

В Україні можуть утворюватися та діяти постійно діючі третейські суди та третейські суди для вирішення конкретного спору. Постійно діючі третейські суди та третейські суди для вирішення конкретного спору утворюються без статусу юридичної особи. Постійно діючий третейський суд очолює голова третейського суду, порядок обрання якого визначається Положенням про постійно діючий третейський суд. При цьому кожен з третейських судів повинен бути зареєстрований в реєстрі постійно діючих третейських судів згідно форми, визначеної наказом Міністерства юстиції України від 10 вересня 2004 року за № 000/5.

Третейський суд при Торгово–промисловій палаті України є самостійним недержавним, незалежним, постійно діючим третейським судом, який здійснює свою діяльність згідно з Зако­ном України “Про третейські суди”, а також Положенням про Третейський суд при Торгово–промисловій па­латі України та Регламентом Третейського суду при Торгово–промисловій па­латі України, що затверджені рішенням президії Торгово–промислової палати України від 22 вересня 2004 року. Аналогічні суди створені або створюються і в регіональних Торгово–промислових палатах.

Основними перевагами розгляду майнового спору у Третейському суді при Торгово–промисловій палаті України є: 1) конфіденційність третейського розгляду; 2) право сторін обрати суддів для розгляду спору, а також визначити місце проведення засідань третейського суду та мову провадження; 3) оперативність та швидкість третейського розгляду; 4) остаточність рішення тре­тейського суду та можливість оскарження цього рішення лише на процесуальних підставах, передбачених Законом України “Про третейські суди”; 5) негайне набрання чинності рішенням третейського суду; 6) можливість примусового виконання рішення третейського суду.

Судовий захист прав на земельні ділянки полягає у поданні наступних основних судових позовів: віндикаційного, негаторного, про визнання права власності, про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, про відшкодування шкоди та виконання зобов’язань, а також про визнання недійсним правочину щодо земельної ділянки.