Суб'єктами зобов'язань принципу територіальної цілісності держав є всі суб'єкти міжнародного права.
5.10. Принцип непорушності державних кордонів
Принцип непорушності державних кордонів як імперативна норма склався лише у відносинах європейських держав, США і Канади: двосторонні договори між СРСР та ФРН (1970 р.), між ФРН та Польщею, НДР і Чехословаччиною та інш.
В Заключному акті НБСЄ 1975 року держави-учасниці визнали, що вони "розглядають як непорушні всі кордони одна одної, як і кордони всіх держав в Європі, а тому вони будуть утримуватися зараз і в майбутньому від будь-яких зазіхань на ці кордони".
Принцип непорушності державних кордонів покладає на суб'єктів міжнародного права такі зобов'язання в Європейському регіоні:
1) визнати існуючі кордони держав-учасниць НБСЄ як юридичне встановлених згідно
міжнародного права;
2) визнати непорушність кордонів всіх держав Європи;
3) відмовитись від будь-якого територіального домагання або дій, спрямованих на
узурпацію частини або всієї території будь-якої держави на даний момент і в майбутньому;
4) відмовитись від будь-якого зазіхання на існуючі кордони зараз і в майбутньому;
5) змінювати свої кордони лише за взаємною, добровільною згодою відповідних держав.
Принцип непорушності державних кордонів діє навіть при докорінній зміні обставин, при
яких укладався міжнародний договір (п.1 ст. 62 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, 1969 р.).
© О. Задорожній, В. Буткевич, В. Мицик, 2001
35 5.11. Принцип мирного врегулювання спорів
Принцип мирного врегулювання спорів склався як імперативний постулат понад два тисячоліття тому.
Цей принцип закріплено в багатьох міжнародних документах, таких як: Гаазька Конвенція про мирне вирішення міжнародних сутичок (1899 р.), Конвенція про обмеження застосування сили при відшкодуванні боргових зобов'язань (1907 р.), Статут Ліги Націй, Женевський Протокол про мирне вирішення міжнародних спорів (1924 р.), Паризький пакт (1928 р.), Генеральний акт Асамблеї Ліги Націй (1928 р.), Генеральна конвенція про міжамериканську процедуру примирення (1929 р.), Міжамериканський антивоєнний договір про ненапад і процедуру примирення та ін.
Принципу мирного вирішення спорів закріплено на універсальному рівні в Статуті ООН (п. З, ст. 2): "всі Члени Організаиії Об'єднаних Націй вирішують свої міжнародні спори мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку і справедливість ".
Принцип мирного вирішення спорів юридичне визнаний не тільки в міжнародному праві, а й на національному рівні. Його тлумачення було надане в Декларації про принципи міжнародного права, 1970 р., в Заключному акті НБСЄ 1975 р., в Підсумковому документі Наради НБСЄ в Валетті (1991 р.) тощо.
Принцип мирного врегулювання спорів покладає на суб'єктів міжнародного права такі зобов'язання:
1) вирішувати всі свої суперечки, розбіжності виключно мирними засобами;
2) врегульовувати спори в найкоротший строк;
3) не зупиняти процес мирного врегулювання і пошуку взаємоприйнятних рішень;
4) використовувати визнані в міжнародному праві мирні засоби (переговори,
розслідування, посередництво, арбітраж, судове розслідування, інші засоби на власний вибір,
узгоджені до виникнення спору;
5) утримуватися від ультимативності;
6) утримуватись від будь-яких дій, які можуть поглибити спір;
7) враховувати інтереси іншої сторони-учасника спору;
8) виконувати прийняте в узгодженому порядку рішення.
Практично всі регіональні організації безпеки створили власну структуру мирного вирішення міжнародних спорів:
Ліга арабських держав - Раду Ліги і спеціалізований юридичний комітет; Організація Африканської Єдності - Комісію по посередництву, примиренню та арбітражу; - Організація американських держав - Постійну Раду;
© О. Задорожній, В. Буткевич, В. Мицик, 2001
36 Організація по безпеці і співробітництву в Європі - Суд і Комісію по примиренню.
Для принципу мирного вирішення спорів характерна стабільність, послідовність визнання, різнобічне докладання зусиль державами для його практичного зміцнення, починаючи з Гаазької конференції миру 1899 р.
О. Задорожній, В. Буткевич, В. Мицик, 2001
37 5.12. Принцип поваги прав і основних свобод людини
Принцип поваги прав і основних свобод людини вперше був сформований як самостійний принцип в Заключному акті НБСЄ 1975 р.
В Статуті ООН поставлена мета "знову зміцнити віру в основні права людини". Статут ООН визначає як мету цієї організації "сприяння і розвиток поваги до прав людини і основних свобод для всіх" (п. З ст. 1, ст. 55).
На сьогодні це одна з найбільш нормативно забезпечених сфер міжнародного права. Найбільш важливі акти в цій сфері: Загальна декларація прав людини, 1948 р.; Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1960 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, 1966 р. Конвенції по запобіганню злочинам геноциду і покарання за нього, 1948 р., про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, 1966; Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарань, про права дитини, про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок і т. д.
Принцип поваги прав і основних свобод людини проголошено як самостійний в Заключному акті НБСЄ, 1975 р. В рамках ОБСЄ розроблено конкретні права і обов'язки держав та інших суб'єктів міжнародного права по дотриманню цього принципу, зокрема, в Підсумковому документі Віденської зустрічі (1989 р.); Паризький хартії для нової Європи (1990 р.); Підсумковому документі Копенгагенської зустрічі (1990 р.) та ін.
Принцип поваги прав і основних свобод людини покладає на суб'єктів міжнародного права такі основні права і обов'язки:
1) обов'язок поважати права людини і основні свободи незалежно від статі, раси, мови,
релігії;
2) обов'язок сприяти і розвивати ефективне здійснення громадянських, політичних,
економічних, соціальних, культурних та інших прав і свобод;
3) обов'язок поважати право людини на об'єднання з іншими, свободу особистості
сповідатись одноособове чи спільно з іншими;
4) обов'язок поважати право національних меншин на рівність перед законом, надати їм
повну можливість користуватися правами людини і основними свободами і захищати їх законні
інтереси в цій галузі;
5) обов'язок визнати право людини знати свої права і свободи і захищати їх;
6) обов'язок дотримуватися міжнародних пактів, декларацій і угод з прав людини, якщо
вони ними зобов'язані;
7) обов'язок прийняти законодавчі акти та вжити інших заходів необхідних для
забезпечення міжнародне визнаних основних прав і свобод людини;
8) обов'язок гарантувати людині, права якої порушені, ефективні засоби захисту.
© О. Задорожній, В. Буткевич, В. Мицик, 2001
38 Кожна людина має на сьогодні право звернення в міжнародні структури за захистом
своїх прав. Для цього створено відповідний інституційний механізм на універсальній і регіональній основі.
1. В рамках ООН:
Верховний комісар ООН з прав людини,
Комісія по правах людини,
Підкомісія по попередженню дискримінації і захисту меншин,
Комісія по становищу жінок,
Комітет по ліквідації расової дискримінації,
Комітет по правах людини,
Комітет по ліквідації дискримінації щодо жінок,
Комітет проти катувань і т. д.
2. На регіональній основі:
Суд Європейського Союзу,
Європейський Суд з прав людини,
Міжамериканський суд з прав людини,
Міжнародний трибунал по колишній Югославії,
Міжнародний трибунал по Руанді і т. д.
5.13. Принцип рівноправ'я і права народу розпоряджатися власною долею
В своєму розвитку цей принцип пройшов чотири основних етапи.
1. Проголошення принципу національності (період буржуазно-демократичних революцій)
2. Визнання як принцип самовизначення (період після першої світової війни).
3. проголошення в Статуті ООН як "принципу рівноправ'я і самовизначення народів.
4. Закріплення в Заключному акті НБСЄ принципу рівноправ'я і права народу
розпоряджатись власною долею.
Юридичне існування принципу рівноправ'я і права народу розпоряджатися власною долею випливає зі Статуту ООН, Міжнародного пакту про економічні, соціальні культурні права 1996 р. (ст. 1), Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, 1966 (ст.1) та ряду інших міжнародно-правових актів.
В заключному акті НБСЄ, 1975 р. записано: "Всі народи мають право в умовах свободи визначати, коли і як вони бажають, свій внутрішній і зовнішній політичний статус без втручання зовні і здійснювати на власний розсуд свій політичний, економічний, соціальний і культурний розвиток".
О. Задорожній, В. Буткевич, В. Мицик, 2001
39 Тлумачення надане в Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і
народам, 1960р. і Декларація про принципи міжнародного права, 1970р.
Принцип рівноправ'я і право народів розпоряджатися власною долею передбачає за суб'єктами міжнародного права такі права і обов'язки:
1) обов'язок поважати рівність народів і націй;
2) обов'язок поважати право самостійно розпоряджатися власною долею;
3) право народів жити в умовах повної свободи;
4) право визначати, коли захочуть і як захочуть свій внутрішній і зовнішньополітичний
статус;
5) право здійснювати на власний розсуд свій політичний, економічний, соціальний і
культурний розвиток;
6) право кожного народу, нації вільно розпоряджатися своїми природними багатствами і
ресурсами;
7) право просити і отримувати підтримку у відповідності з цілями і принципами Статуту
ООН, на випадок, коли їх позбавляють права на самовизначення насильницьким шляхом.
5.14. Принцип співробітництва
Статут ООН, в преамбулі і п. З, ст. 1 зобов'язує держави-члени ООН "здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру".
|
Из за большого объема этот материал размещен на нескольких страницах:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 |
