Освіта києво-святошинського району: минуле та сьогодення (стр. 2 )

Певний час до школи в Забір’я ходили діти з Бобриці, яка належала до Забірської парафії. Згодом, у селі з’явився невеликий храм-усипальниця і миряни вирішили відкрити ще й школу. Вона з’явилася у 1886 році стараннями настоятеля із Забір’я священика о. Сергія Стефановича Чулаєвського. Селяни забезпечували школу всім необхідним і в ній навчалося більше дітей, ніж у Забір’ї – 34 хлопчиків та 1 дівчинка. Через 15 років у школі навчалося 40 хлопчиків та 8 дівчаток. Азбуки навчав Кирило Іванович, інших предметів – Григорій Бебешко з Музич та Петро Іванович Ганжа. Закон Божий читав отець Тихін, який приходив із Забір’я.

Перші відомості про школу в Малютянці дійшли до нас від старожилів села. Заснована вона була в 80- і роки XIX століття. Школа розміщувалася у просторій селянській хаті, в якій кілька десятків учнів різних класів навчав один учитель. Педагогами, за словами старожилів, були Тиндик, родом із Забір’я, якийсь Глеб з Києва та перед революцією Орихівський з Лип-Скитка.

У Софіївській –Борщагівці, за сприяння духовенства Братської Борща-гівки, школу було відкрито в 1893 році Спеціального приміщення не було, орендовали шинок, де зранку проходили уроки, а ввечері був шинок.

Основу початкової освіти становили церковнопарафіяльні школи, яких у 1900 році б однокласні та 10 шкіл грамоти).

У кінці ХІХ ст. на початку ХХ ст. будуються шкільні приміщення у Гатному, Гореничах, Михайлівка–Рубежівці, Луці, Горбовичах, Музичах, Тарасівці, Мироцькому, Хотові, Шпитьках.

Зокрема в «Київських єпархіальних відомостях» за 1902 рік щодо роз-витку шкільництва в Шпитьках читаємо: «…за средства воздвинуто прекрасное школьное помещение с квартирой для учителя, обставленное хорошей мебелью, имеющее библиотеку полную книг и всех необходимых для школы учебных пособий. В пособие к местным средствам содержания учителя уплачивает учителю до 200 рублей в год.

За такие заслуги по церковно–школьному делу Киевское епархиальное начальство утвердило в звании попечителя шпитьковской церковноприходской школы».

При Шпитьківській парафії стараннями місцевого священника о. Петра Коломацького було відкрито літній дошкільний заклад, що стало унікальним явищем для Київщини тих часів.

Бузівчани щодо роботи школи згадували: «У селі діяла церковно-приходська школа, в якій навчалося одночасно до 100 чоловік, було 4 групи – 2 класи. Це була звичайна хата під соломою, що знаходилась на місці теперішньої церкви. З 1906 року вчителював у школі Магалюк Федір Ількович і піп Рожнятовський Іван Омельянович. Навчання в школі починалося з грудня. Повний курс навчання проходили одиниці – більшість дітей батьки забирали з школи після першого ж року навчання. Так у 1912 році випускні іспити склали лише 6 учнів: Якименко Ганна Савівна, Ульяненко Лук'ян Романович, , Отришко Григорій Ониськович, Лучинський Микола».

У Хотові на початку XX ст. в було відкрито ще й державну школу, куди пішло навчатися чимало місцевих дітей. Як правило, при відкритті державної школи, парафіяльні школи закривали. В 1906 році було тимчасово закрито і церковнопарафіяльну школу Хотова. Але зрештою у 1910 році її знову відкрили, і вона ефективно витримувала конкуренцію з державним навчальним закладом. Київська єпархіальна училищна рада лише в 1915 році надіслала школі 520 крб. на навчальні потреби.

Основу початкової освіти становили церковнопарафіяльні школи, які працювали на вирішення головних загальноосвітніх і релігійно-виховних завдань у тодішніх суспільно-політичних умовах. Духовенство переважно з глибоким ро­зумінням ставилося до організації навчально-ви­ховного процесу. Серед учителів церковнопа­рафіяльних шкіл було чимало таких, які по-справжньому любили дітей і стійко переносили усі складнощі.

Для створення і підтримки школи на належному рівні священикам доводилося докладати чимало зусиль. Нерідко для того, щоб відкрити в парафії школу, потрібно було подолати байдужість чи навіть протидію парафіян, переконуючи їх у необхідності виділити кошти на спорудження приміщення для школи. Необхідно було закуповувати підручники та наочні посібники, запрошувати вчителів загальноосвітніх предметів, підшуковувати для них житло, дбати про опалення приміщення, діставати шкільні меблі.

Ми з вдячністю згадуємо священиків: о. Іполита Малькевича (Тарасівка), о. Васілія Антонова (Боярка), о. Януарія Поляничевського (Білогородка), о. Димитрія Клебановського (Гатне), о. Януарія Стебницького та о. Миколая Гороновського (Гореничі), о. Петра Франківського (Забір’я), о. Федора Мельникова та о. Інокентія Мельникова (Круківщина), о. Василія Пахаловича (Лука), о. Тихона Садовського (Михайлівна–Рубежівка), о. Павла Каковського (Ходосівка), о. Олександра Ладижинського (Хотів); світських вчителів: (Тарасівка), Білевич Л. (Боярка), (Гатне), Корнієнка І. Л., І. (Гориничі), (Забір’я), Боровську Є. П.(Михайлівка–Рубе-жівка), (Бузова). 

З ініціативи керуючого Ковельською залізницею у 1911 році на станції Боярка, було побудовано приміщення сирітського притулку з діючою домашньою церквою. Притулок був розрахований на 80 вихованців–дітей залізничників, які загинули, або отримали каліцтво на залізниці. Обладнано спальні, ігрові (вони й класні) кімнати, їдальню і прогулянкові майданчики.

З 1914 до 1917 року притулок поповнювали сироти, батьки яких загину-ли на фронтах першої світової війни.

Приміщення збереглося і є пам’яткою архітектури. Зараз тут знахо-диться Боярська ЗОШ І-ІІІ ступенів №2.

Оригінальна архітектура не раз приваблювала кінематографістів для зйомок кінофільмів.

У жовтні 1911 році попечителем Київського навчального округу було надано дозвіл професійній вчительці початкових класів Ользі Михайлівні Щегловій на відкриття приватної школи в Тарасівці, оскільки в селі налі-чувалося понад дві сотні дітей, неохоплених початковою освітою. Для неї бу-ло придбано приміщення. В приватній школі вивчали Закон Божий, російську, французьку та німецьку мови, малювання, рукоділля тощо…

Напередодні І Світової війни в Білогородці було відкрито двокласну земську школу імені цесаревича Олексія з ремісничими відділеннями. При школі були платні майстерні, де готу­вали столярів, ковалів, слюсарів, бон-дарів, стельмахів. Був клас художнього лозоплетін­ня. Працювало вісім учителів.

Завідуючий школою Олександр Мартинович Самійлов та вчителі школи стали активними учасниками просвітницької діяльності не тільки в селі, а й у Білогородській волості. У 1914 році силами вчителів були орга-нізовані самодіяльні вистави, приурочені 100-річчю з дня народження .

«У приміщенні школи працює реальне земське училище - найкраще в Київській губернії,» - читаємо в архівах Київської губернії за 1916 рік. Із дореволюційних випускників школи відомий філо­лог В. І. Бернадський, який викладав у педагогічному інсти­туті і був автором підручника граматики.

У той же час земську школу відкрили і в Петрушках.

У 1904 році із Києва до Боярки було переведено практичну школу бджільництва, Ініціатором створення школи став голова Південно-Російського товариства бджільництва іяшев, який подарував закладу власну пасіку з 70 бджолосімей, пасічницький інвентар, бібліотеку та став її попечителем. Школа у майбутньому стала праобразом Боярського коледжу екології та природних ресурсів.

У Мироцькому в 1869 році відкрили церковнопарафіяльну школу, яку у 1912 році було перетво­рено на сільськогосподарську. Навчання в школі було платним. У ній готували агрономів. Школа змінювала свій профіль: у 1912–1917 рр.–сільськогосподарська, у 1918– 1920 р р. – електрошкола, у 1920 році – сільськогосподар­ський технікум.

У «Віснику» Черкаського повітового комітету рад робіт­ничих і селянських депутатів № 000 від 21 грудня 1920 року, § 505 повідомили «об открытии с/х техникума в с. Мироцком Киевского уезда 21 декабря 1920 года». З 1936 року – це Мироцький ветеринарний технікум, з 1961 року - Немішаївський технікум Бородянського району, тепер – Немішаївський аграрний коледж.

Розбудова нової школи

Радянська влада приділяла серйозну увагу проблемам розвитку освіти. Її керівництво добре розуміло, що освіта відіграє надзвичайно важливу роль у розбудові та зміцнені держави.

Шкільна система країни змінилася. Усі школи України реорганізувалися в єдину загальноосвітню трудову семирічну школу, що мала два концентри (ступені): перший – 1-4 класи (учні віком від 8 до 11 років) і другий – 5-7 класи (учні віком від 12 до 15 років).

Ліквідовувалися всі атрибути «старої школи»: екзамени, домашні завдання. Школа стала світською. Безпосереднє керівництво навчальними закладами передавалося шкільним радам.

1920-і роки характеризуються як роки пошуку сміливих та оригинальних педагогічних рішень. В школах широко вводиться комплексне навчання, лабораторно-бригадний метод, метод проектів.

Запроваджено вивчення української мови, одночасно, введено такі пред-мети, як суспільствознавство, малювання, музика, співи

Зростала мережа шкіл та особливо кількість школярів, ці показники значно перевищували дані 1914 року.

Із 1919 року почала діяти початкова школа у Крюківщині. Одним із перших її вчителів був Михайло Семенович Бабич.

На станції Боярка у бувшому приміщені дитячого притулку було відкрито залізничну школу-семирічку із українською мовою навчання. Восени 1921 року в одному крилі школи тимчасово проживали комсомольці–будівельники вузькоколійки, одним із них був Микола Островський, який згодом напише книгу «Як гарувалась сталь», присвятивши Боярській школі тих років, декілька розділів. З 1924 року все приміщення належало школі.

У Бузовій у роки громадянської війни приміщення школи було зруйноване. Ініціатором відбудови школи став Журавель Онисько Лук'янович. Бузівчани несли будматеріали, гроші. Для потреб школи привезли піаніно з панського будинку. Вчителів не було. У селі проживав інженер Колотов із дружиною. Їм і запропонували вчити сільських дітей. Пізніше в школу були направлені вчителі: Пілявський Родіон Макарович, Проценко Хома Полікарпович, Терещенко Володимир Миколайович.

У Білогородській школі навчалися діти із навколишніх сіл: Музич, Горенич, Ігнатівки, Луки, Милої, Бобриці, тому приміщення не могло вмістити всіх бажаючих. Довелося відкривати початкові школи в кількох місцях Білогородки.