Освіта києво-святошинського району: минуле та сьогодення (стр. 6 )

Юнак змушений був пішки повертатися в рідні Лебединці. З появою в селі офіцера-оточенця на прізвище Богорад, створили підпільну диверсійну групу, в яку увійшов й Іван Вєнтов. Згодом її включено до київського підпілля. Патріоти пустили під укіс 7 ешелонів з німецькою технікою і живою силою.

З грудня 1943 року у Червоній Армії (8-й полк 137-ої стрілецької дивізії). У березні 1944 року був поранений. Після лікування продовжував воювати у складі 131-го окремого батальйону 10-го гвардійського Урало-Львівського танкового корпусу.

У повоєнний час працював учителем у с. Шпиченці Вчорайшанського району; із серпня 1949 року викладав математику в Тарасівській восьмирічній школі Києво–Святошинського району, а в 1971-1978 роки. очолював її педагогічний колектив. Саме в цей час завдяки зусиллям Івана Францовича було збудовано нове приміщення середньої школи.

За бойові заслуги нагороджений орденом Слави III ступеня, медаллю «За відвагу», 14-ма ювілейними відзнаками. Неодноразово обирався депутатом Тарасівської сільської ради.

З 1980 року на заслуженому відпочинку, не забував школи, дітей, проводив значну військово-патріотичну роботу.

Помер 2010 року.

Власюк Григорій Йосипович (1925–2003), відмінник освіти України, ветеран війни і праці, нагороджений орденами Слави ІІІ ступеня, Вітчизняної війни І ступеня, багатьма медалями.

Григорія Йосиповича в часи війни разом з іншими молодими односельцями насильно відправили на каторжні роботи до Німеччини. На першій зупинці товарняка йому вдалося втекти. Після визволеня рідного села мобілізація і прискорений курс навчання у піхотному училищі і з 3 травня 1944 року– участь у бойових діях. З армії повернувся у 1948 році.
У 1949 році, приїхав до Києва оволодівати професією машиніста паровоза. Вчився добре, але вже на другому році навчання далися взнаки голодне дитинство і рани війни. За станом здоров’я був відрахований зі школи машиністів. Закінчив Київський державний педагогічний інститут ім. М. Горького, став вчителем історії. 

З 1964 року працює у Києво-Святошинськомиу районі. Спочатку директором Музичанської, а згодом Софіївсько-Борщагівської восьмирічки. Стараннями директора була добудована майстернія, кілька класів. Школа стала осередком культурного життя в селі. Учителі читали лекції в бригадах радгоспу «Совки», сам Григорій Йосипович був пропагандистом педагогічних знань, політінформатором. За його клопотанням, було затверджено проект школи на 20 класів. Замовником був радгосп «Совки». За рік було зведено нову школу, яку урочисто відкрили 1 вересня 1984 року. 

Бубновський Василь Сафронович народився у 1920 році в селі Копіївки Київської області. Закінчив семирічну школу, потім – політосвітній технікум і вступив до вчительського інституту, в якому вчився два роки. У роки Великої Вітчизняної війни розвідник 2-ої Української партизанської бригади. Був важко поранений.

У подальшому брав участь у війні з Японією. Повернувся офіцером, з трьома бойовими орденами і дев’ятьма медалями. 
Закінчив Київський державний педагогічний інститут ім. М. Горького. Працював в Михайлівсько-Рубежівській школі директором, а з 1965 року очолив Білогородську середню школу №1, у 1975 році завідуючий райвно. За досягнення в педагогічній роботі був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. На заслуженому відпочинку теж не стояв осторонь громадського життя в школі і в селі. Тому й користувався незаперечним авторитетом у Білогородці.

Помер у 2004 році.

Бугаєнко Петро Якович корінний святошинець, народився у 1925 році в селі Неграші. На його дитинство та юність випали роки колективізації та голодомору.

У 1941 році закінчив 8 класів Шпитьківської середньої школи.
Із липня 1941 до листопада 1943 року проживав на окупованій фашистами території в рідному селі і працював у сільському господарстві. У січні 1944 року був призваний до лав Червоної Армії, де став курсантом школи молодших командирів. Після її закінчення воював у складі 294-го стрілецького полку на Третьому Білоруському фронті. Брав участь у боях за Оршу та Вітебськ. Під час звільнення від фашистів столиці Литви Вільнюса був тяжко поранений.

Після лікування медична комісія визнала його непридатним до військової служби. У вересні 1945 року Петро Якович вступає до Київського педагогічного училища. Трудовий педагогічний шлях розпочав у 1948 році вчителем фізики та математики Бузівської школи. Із 1988 року – на заслуженому відпочинку.

Має урядові нагороди: орден Вітчизняної війни II ступеня; медалі «За перемогу у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.», «Ветеран праці», дев’ять ювілейних відзнак.

Очолював ветеранську організацію села.

Федоренко Дмитро Мусійович народився у 1920 році на Полтавщині у багатодітній селянській родині.

У 16 років закінчив з відзнакою середню школу і поступив на агро-хімічний факультет Харківського сільськогосподарського інституту.

Навчання перервала війна. Дмитра Мусійовича призвали на військову службу. Брав участь в обороні Харкова. У одному з боїв дістав поренення і потрапив у полон до ворога. Тікає з полону і повертається в рідні місця. Разом з друзями організовують підпільну групу, яка у серпні 1943 року влилася в ряди Червоної Армії.

З наступальними боями пройшов Україну, визволяв Румунію, Угорщину, Болгарію, Югославію. Ще раз дістав поранення, війну закінчив в Австрії, командиром мінометної обслуги. Нагороджений медаллю «За відвагу» та іншими державними нагородами.

Після війни пов’язав свою долю з освітою. Працював у Львівській області директором школи–семирічки. З 1953 року і до виходу на пенсію у 2000 році – вчитель хімії Бузівської СШ.

Досвід роботи вчителя вивчався та пропагувався обласним інститутом удосконалення вчителів. Був нагороджений медаллю Макаренка, учитель –методист.

Помер у 2008 році.

Складна доля спіткала у роки війни завідуючого Забірської школи На фронт пішов добровольцем, був двічі поранений та контуженим потрапив у полон. Після звільнення з фашистського полону ще одне випробування – сталінські табори на Далекому Сході. У 1947 році повернувся до сім’ї, але до роботи в школі його не допустили– неблагонадійний.

Відтоді вчитель від Бога не зміг більше працювати у школі.

Володимир Миколайович працював у народному господарстві. Займався краєзнавчою роботою.

Потрібно згадати вчителів–фронтовиків:

Боярська СШ №1: вчитель трудового навчання Німченко М. Є., вчитель історії , керівник ДПЮ ;

Боярська СШ №3: директор школи , вчителі російської мови

та літератури Ільїна П. І. та Лугіна В. М., керівник ДПЮ , вчитель математики , вчитель початкових класів Медвєдєва Л. І.;

Боярська СШ №4: вчителі історії та , керівник ДПЮ Андрєєв В. Л., вчитель української мови , вчитель географії ;

Вишнівська СШ №3: керівник ДПЮ Кім Г. Й.;

Білогородська СШ №1: вчитель української мови та літератури , вчитель трудового навчання , керівник ДПЮ ;

Бузівська СШ: вчитель російської мови , вчитель початкових класів ;

Гатнянська СШ: вчитель історії , вчитель математики , вчитель початкових класів , вчитель російської мови та літератури ;

Горенська СШ: вчитель математики , вчитель української мови та літератури В, вчителі географії Чигірник В. А. та , керівник ДПЮ ;

Гореницька СШ: директор школи, вчитель історії , вчитель історії Є., вчитель географії ;

Дмитрівська СШ: керівник ДПЮ Сєміков М. В., вчитель географії Артем’єва О. П., вчитель історії ;

Крюківщинська СШ: вчитель фізики ;

Петропавлівсько–Борщагівська СШ: вчителі історії та З, директор школи , вчитель математики та , вчитель німецької мови Дуліба М. М., вчитель початкових класів , вчитель музики ;

Софіївсько–Борщагівська СШ: учитель історії ; Шпитьківська СШ: учитель іноземної мови Кучеренко І. Ю., вчителі математики І. та П, директор школи , керівник ДПЮ І., вчитель історії ; вчитель фізики ;

Малютянська 8–річна школа: директор школи ;

Мироцька 8–річна школа: директор школи ;

Лісниківська СШ: вчитель історії Погребний І. Г., вчитель трудового навчання ;

Тарасівська СШ: вчитель фізики , керівник ДПЮ Є.;

Києво–Святошинська районна середня заочна школа: директор школи , заступник директора школи К;

Боярська вечірня школа: вчитель історії

Відбудова

Успішно йшов перехід до загальної семирічної освіти, швидко було ліквідовано дитячу бездоглядність і злочинність, розвивалась система вечірньої і заочної освіти.

У повоєнні роки Бобрицьку школу першою серед сільських шкіл було обладнано водяним опаленням. Це заслуга Сергія Григоровича Яковлєва, який довгі роки керував школою, був хорошим організатором. Налагодив випуск колгоспної стінгазети, згуртував учнівський та педагогічний колектив щорічним походом у ліс 19 травня. Це були незабутні розваги зі спортивними змаганнями, стрільбою з дрібнокаліберної гвинтівки, з концертами художньої самодіяльності, іграми в «синіх та зелених» і наостанок із запашним кулешем, тут же звареним. А коли взимку намітало багато снігу, Сергій Григорович викликав для прочищення доріг танк із військової частини.

У 1952–1953 роках було капітально відбудовано зруйновану під час війни Гатнянська школу, і вже новий навчальний рік розпочався у двоповерховому приміщенні. Колгосп допоміг закупити меблі, підручники, книги для бібліотеки, інше обладнання та паливо.

Гатнянська семирічна школа в 1954 році була реорганізована у середню школу, в якій навчалося більше 542 учнів з Гатного і сусідніх сіл (Крюківщина, Чабани, Хотів, Юрівка).