Освіта києво-святошинського району: минуле та сьогодення (стр. 1 )

ОСВІТА КИЄВО-СВЯТОШИНСЬКОГО РАЙОНУ:

МИНУЛЕ ТА СЬОГОДЕННЯ

Вступ

У останні роки значно зріс інтерес до вивчення історії рідного краю,

історії того, що ми називаємо „малою” батьківщиною. В історії свого міста чи села, як у краплині води відбиваються сторінки історії українського народу. Знання історії – це шлях до відродження духовності та формування національної самосвідомості, виховання патріотизму.

Історія рідного краю – це скарбниця досвіду багатьох поколінь, всього того, що випало на долю нашого народу, що пройшло випробування часом; це той своєрідний місток, який зв’язує минуле із сьогоденням.

Києво-Святошинський район прадавня територія Київщини та України, що вирізняється вигідним геополітичним розташуванням, оскільки є пристоличним районом, з багатою природою, унікальною історико –культурною спадщиною.

Територія сучасного району постійно змінювала свою назву, межі, склад, а інколи навіть приналежність до тієї чи іншої держави.

Перед Вами спроба узагальнити матеріали про розвиток освіти Святошинського краю з XVIII століття до наших днів. Історія освіти району позначена яскравими подіями і особистостями, це історія, якою варто пишатись.

Брак архівних матеріалів, інших джерел не дозволив висвітлити освітянську історію в повній мірі. Але зроблено перший крок. Віриться, що справа вивчення освітянської історії району продовжиться.

Грудень 2014 року Анатолій Ординський

Освіта у XVIII ст. - на початку XX ст.

Перші відомості про освітні заклади району відносять до XVIII ст.

У Київському збірнику історії й археології, побуту й мистецтва знаходимо «с. Лісники. Церкву збудовано десь перед 1723 роком, при ній школа». З часом школа занепала і певний час про її існування не згадують. Історія відновленої школи пов’язана з родиною Михайла Грушевського. За висловом Михайла Сергійовича, Федір Грушевський (дід його) «так і заглох на убогій парафії в Лісниках».

У 1831році було висвячено на священика і в пошуках постійної парафії йому довелося кілька разів переїжджати з одного села Чигиринщини в інше. Нарешті, 3 жовтня 1836 року отець Федір назавжди оселився в Лісниках. Про те, що Федір Васильович служив не тільки Богові, а й людям, свідчить відкрита наприкінці 30-х років XIX ст. школа, де змогли вчитися діти лісниківських селян. Разом із сільською дітворою тут вчилися діти Федора Васильовича, зокрема Сергій, батько Михайла Грушевського. Школа, яку відкрив , стояла до Великої Вітчизняної війни. Селяни її ремонтували, поновлювали солом’яну покрівлю, щороку білили. У 1905-1907 рр. покрівлю замінили металевою. В цей час у школі були чотири класи. Діти заможних селян зазвичай закінчували чотири класи, бідніших – перший­–другий.

Перша згадка про школу в Петропавловській–Борщагівці датована 1753 роком, коли при новозбудованій церкві св. Симеона Столпника в хаті дяка збиралися перші учні. В 1794 році будинок школи був біля самої церкви з південного боку.

З 1843 до 1855 року в селі діяла державна школа, яка була відкрита міністерством державних маєтностей та його представником у Києві - київською палатою державного майна. Це був рідкісний для Київщини тих часів навчальний заклад. Тут готували писарів та інших чиновників нижчого рангу. Завідував державною школою місцевий священик–о. Максим Васильович Крижановський. Державну школу в 1855 році перевели до Братської Борщагівки (нині територія Києва). За сприяння о. Максима Крижановського на початку 60-х років XIX ст. у селі відкрили церковнопарафіяльну школу.

У Гатному ще у 1780 році при общинній церкві Покрови Пресвятої Богородиці працювала церковнопарафіяльна школа (з Літопису Софійського собору № 000), але подальша історія стану освіти в селі в архівних матеріалах не прослідковується аж до 1861 року, коли настоятель місцевої парафії священик о. Євстафій Іоаннович Василевський, котрий служив у Гатному понад чотири десятиліття, відновив роботу школи. Було нелегко – школа не мала навіть окремого приміщення і заняття в 60 – роках XIX ст. проходили в помешканнях селян.

Щодо школи в Білогородці то в «Сказании о населённых местностях Киевской губернии» Л. Похилевича за 1864 рік читаємо, що «... приходское училище, одно из лучших в губернии» заснував священик Семеон Птицин.

Промисловий підйом, який в Україні на початку 1860-х років вступив у якісно нову фазу розвитку, викликав різке збільшення попиту на освічених людей. Тому в цей час значно розширюється мережа закладів початкової освіти.

Майже в кожному селі, де будували церкву, з’являлися церковно-парафіяльні школи, зокрема в селах: Шпитьки (1860 р.), Музичі (1861 р.), Княжичі (1860 р.), Гореничі (1860 р.), Лука ( 1860 р.), Михайлівка–Рубежівка (1860 р.), Крюківщина (1860 р.), Хотів (1860 р.), Ходосівка (1861р.), Забір’я (1861р.), Бузова (1862 р.). Основними предметами в церковнопарафіяльних школах були: російська мова, Закон Божий, арифметика, чистописання, церковний спів.

Ось як було організовано навчання у Крюківщинській школі. «Всі учні сиділи в одному класному примiщеннi, в якому стояли довгі парти i лави. На кожній лаві за партою сиділо по 5-6 учнів. Праворуч від учителя сиділа І група, ліворуч - II, а прямо перед столом - ІІІ. В кожній групі було по 22- 25 дітей Кожен день навчання починався із Закону Божого, який викладав священик. Крім того, учні вивчали в I групі буквар i задачник, в II – задачник i російську мову, в III – арифметику i Закон Божий по підручнику Радонезького. В класі висіла карта Російської iмперiї, портрет царя та картини релiгiйного змісту. В коридорі школи була тісна комірчина, яку використовували як «темну» для покарання бешкетників.

Дуже суворо каралась неуспiшнiсть, особливо із Закону Божого. Були учні, що залишалися на другий рік, а декотрі сиділи i по три роки. Бешкетників не лише садовили в «темну», а й залишали без обіду, ставили на коліна між пічками (там було дуже жарко), били по долонях чотиригранною лiнiйкою.

У школі вчились цілий день, лише на обід ходили додому. Коли наступали сутінки, то заняття припинялись, бо освітлення в школі не було. Кожну суботу i неділю вчитель водив учнів у церкву молитись. Екзамени складала лише III група. На екзамені учнів викликали по одному, вони вiдповiдали перед комiсiєю: благочинний, священики, вчитель із сусідньої школи».

Так як діти були задіяні у веденні господарства, то заняття в школах починалися з осені і закінчувались із настанням весни. У тих селах, де не було церков, дітей грамоти навчали мандрівні дяки.

У нинішній Тарасівці (колишній Боярці)  церковнопарафіяльна школа протягом свого майже шістдесятилітнього  існування знала злети і падіння – її то тимчасово закривали, то  засновували знову. Засновником церковнопарафіяльного навчального закладу був  священик – настоятель місцевого Свято–Успенського храму – о. Василій Петрович Попов. Його стараннями школа вперше відчинила двері перед  учнями в 1860 році в оселі одного з тарасівських причетників.

У 80­-роки на подвір’ї священика побудували невеличку хатинку з однієї кімнати, де проводив заняття відставний солдат Василь Штаба.

 Вперше школа в Жорнівці відкрилась у 1869 році в хаті дяка Вілінського. Вчителювали у ній дяк та його дружина. У селі з'явилися перші жителі, які вміли читати. Після закінчення навчання у дяка кращих учнів батьки водили в Білогородку.

  У Будаївці (нинішня Боярка) однокласну парафіяльну школу відкрили в 1860 році за сприяння настоятеля місцевої Михайлівської церкви священика о. Іоанна Сидоровича Павловського. Засновник школи утримував її без допомоги мирян у власному будинку. У подальшому школа занепала і лише у 1885 році повторно була відкрита у хаті псаломщика місцевого храму Андрія Надемського. Будинок псалмщика з часом став тісним для учнів, яких ста-вало все більше і більше. Постало питання про будівництво нового шкільного приміщення. А. Надемський звернувся за допомогою до місцевих жителів та числених дачників.

У 1868 році при будівництві залізниці Київ-Балта на околиці лісового масиву, що прилягав до Будаївки, з’явилася станція Боярка. Біля станції виросло дачне селище. Боярські дачі користувались великою популярністю. До 1917 року вони були головним місцем відпочинку киян. Тут любили відпочивати М. Лисенко, Шолом Алейхем, С. Надсон, М. Пимоненко, М. Заньковецька, М. Старицький, М. Коцюбинський, М. Садовський, В. Самійленко, родини Грушевських, Булгакових, Кониських, Грінченків тощо.

Влітку 1888 року на боярських дачах виступив із благодійним концертом знаний хор Києво-Софійського собору. Гроші від концерту пішли на будівництво школи, яке здійснювалося протягом 1893–1895 років.

У 1895 році за сприяння як державних установ, так і добровільних доброчинників школу було збудовано. До першого класу прийши 60 хлоп-чиків та 35 дівчаток, яких навчали вчителі Ф. Самойлович та Л. Білевич.

З 1896 року по Російській імперії почали відкривати двокласні школи, які мали випускати майбутніх вчителів. Відповідно Київська єпархіальна рада постановила перетворити будаївську школу на другокласну. Її першим директором став Ф. Самойлович. При школі організували бібліотеку, яка вигідно відрізнялася від аналогічних бібліотек Київщини.

Будаївська двокласна школа була кузнею педагогічних кадрів. Із її стін вийшли сотні молодих людей, які стали вчителями. Про школу було видано окрему брошуру – такої честі на Київщині не удостоювалася жодна інша школа.

Не пройшло і кілька років роботи школи, як її стіни стали тісними для зростаючої кількості молодих людей, що бажали здобути освіту. Тому в 1898 році за сприяння і фінансової підтримки Священого Синоду Російської Православної Церкви було споруджено нове приміщення двокласної церковнопарафіяльної школи. Паралельно в Будаїці функціонувала і однокласна церковнопарафіяльна школа.

У другій половині XIX ст. в Росії почали діяти добровільні товариства землеробських колоній і ремісничих притулків. Вони мали за мету перевиховати малолітніх злочинців, залучаючи їх до навчання різних ремесел, до праці.

З 1876 року у Михайлівка–Рубежівці почала діяти колонія для непов-нолітніх злочинців на 50 вихованців віком від 12 до 17 років. Її першим ке-рівником був О. Ушинський – брат відомого педагога Констянтина Ушинського, почесним попечителем – київський меценат . Благодійниками колонії були цукрозаводчик М. Терещенко, купець І. Бродський. Пізніше колонію перенесли поближче до Києва.