Освіта києво-святошинського району: минуле та сьогодення (стр. 5 )

У Хотові після визволення відразу ж організували навчання дітей у 7 пристосованих будинках, що знаходилися в різних частинах села. Пізніше школу розмістили у будинку, де була німецька управа. Хотівчани називали її – «червона» школа. Всі учні там не вміщалися, тому відремонтували німецьку конюшню і помістили ще чотири класи. Була це, так звана, «чорна» школа.

Гатнянська школа обладнала класні кімнати в шести селянських хатах.

  Здавалося, що відновити навчання у Малютянській школі неможливо – школа була повністю зруйнована. Та, попри всі труднощі, вчителі і , студентка та взялися за відновлення школи. В жителів села зібрали столи, довгі лави. Лист заліза слугував за класну дошку, по ній писали вуглиною. Знайшовся в когось буквар – його розірвали на окремі аркуші і роздали учням. Зібрали всіх дітей, що мали вчитися, і 1 січня 1944 року відкрили школу – 4 класи.

Учителі Крюківщинської школи під керівництвом директора Погрібної Н. П. прибрали від бруду три класні кімнати. Вибиті вікна затулили мішками з тирсою. У класі стояла чавунна пічка – «буржуйка», але вона давала мало тепла, і взимку чорнило в чорнильницях часто замерзало.

Як згадують учні Будаївської (Боярської №1) середньої школи, працювати доводилилося у важких умовах, особливо взимку. Пічне опалення давало мало тепла, чад від спаленого торфу заповнював класи і коридори, спричиняв головний біль. Бувало, що замерзало чорнило. Навчальних посібників не було. Стеля в класах прогнулася, її підперли стовпами. Такі класи учні називали «колонними залами».

Зі спогадів вчительки Софіївсько-Борщагівської початкової школи «… працювала з 1-Б класом, в якому налічувалося 43 учні. В тяжким умовах, звичайно доводилося нам працювати, як-то кажуть, починати все спочатку. Шкільне приміщення хоч і було, але в занедбаному стані: вікна побиті, двері не зачинялися повністю, підлога та стіни теж занехаяні. Все в класах вимагало ремонту, а коштів не було. В класах було холодно, учні сиділи вдягнені, вчителі теж. Єдиний вид топлива – дрова і торф, та й то в недостатній кількості. Вчителям самим доводилося їздити колгоспними кіньми в ліс збирати дрова.

Підручниками учні сяк-так були забезпечені, а от зошитів та паперу не було зовсім. Вчитель купував на базарі чистий папір, лініїв (проводив лінії), зшивав і тільки тоді роздавав учням, в яких вони і писали. Одночасно з учительською роботою я була призначена бібліотекарем школи, де потрібно було її організовувати, бо не було жодної книги, а 50 перших книг в бібліотеку поступило від односельчан. Пізніше поповнювалася з бібколектора».

На початок 1944 року у середніх школах навчалося 3746 учнів у 117 класах; у неповних середніх 5094 учнів навчалися у 177 класах; у початкових школах навчалося 874 учнів у 39 класах.

Всього у 44 школах навчалося 9714 учнів, функціонувало 333 класи.

У класах навчалися учні різного віку: до 1-го класу ходили діти 8-11 років, до інших–16-17 років.

Катастрофічно не вистачало вчителів. Один учитель нерідко викладав різні предмети. У 1943/1944 навчальному році навчальний процес забезпечував 291 вчитель. 72 мали лише середню або неповну загальну середню освіту, а у 48 не було досвіду педагогічної роботи. Крім того фронт постійно вимагав поповнення.

Так лише 15 січня 1944 року до лав Червоної Армії мобілізовали 9 керівників шкіл.

У кожній школі відроджувалися дитячі організації: жовтенят, піонерів і комсомольців.

У школах, які розпочали роботу у грудні 1943–січні 1944, заняття у перевідних класах припинялися 10 червня, для учнів оголошувалася літні канікули до 1 вересня. З 1 вересня по 1 листопада 1943/1944 навчальний рік продовжувався.

Урядовою постановою у 1944 році запроваджувалося проведення випускних і перевідних екзаменів для учнів початкових, семирічних і середніх шкіл, а також передбачалась можливість нагородження учнів середніх шкіл золотими і срібними медалями за успіхи у навчанні. Замість словесної системи оцінювання знань учнів запроваджувалась цифрова п’ятибальна система, яка проіснувала більш як півстоліття. Оцінки «1» і «2» вважались незадовільними і служили підставою для залишення учнів на повторний рік навчання.

Випускні екзамени у 7, 10 класах було проведено у липні–серпні 1944 року, а перевідні іспити у 4,5,6, 8, 9 класах з 1 по 13 листопада.

Влітку 1944 року було відремонтовано школи в Музичах (директор Німченко Т. К.), Тарасівці (директор ), Ірпені (директор ), Яблуньці (директор ). Для 208 дітей-сиріт, батьки яких загинули, відкрито дитячі будинку в Боярці та Бучі. Решту 270 сиріт взято під патронат. Розпочали роботу п’ять дитячих садків. Для навчання дорослої молоді відкрили вечірню школу.

1944/1945 навчальний рік розпочався 15 листопада, а для учнів 1 класу – 1 вересня 1944 року.

Життя обпалене війною

Перемога у війні, яка принесла стільки страждань і жахів, не прийшла сама собою. Її наближали люди, це вони гинули під розрядами снарядів, це вони вмирали від ран у госпіталях та лікарнях, стійко і мужньо переносили усі негаразди.

Серед учасників Великої Вітчизняної війни були і вчителі, які залишили шкільні класи та пішли на фронт. Чимало фронтовиків, навпаки, повернувшись до мирної праці, вирішили обрати шлях педагога.

У навчальних закладах району в різні роки працювали чимало фронтовиків, які були взірцем у роботі. Згадаймо їх.

Коваль Пилип Михайлович народився на Дніпропетровщині в 1905 році. У 20-і роки сім’я переїзджає у село Мостище, а згодом у Горенку. У 1930 році закінчив Київський педагогічний інститут. За фахом – вчитель математики. З першого і до останнього дня Великої Вітчизняної війни танкіст на фронті. Двічі був контужений. Учасник війни з Японією. За мужність та героїзм командир танкового батальйону майор нагороджений двома орденами Червоного Прапора, орденом Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни І ступеня, медалями. Після демобілізації у 1946 році, працював учителем та директором Мощунської школи, а з 1953 по 1976 роки вчитель математики та трудового навчання Горенської середньої школи. Довгий час очолював професійну організацію школи, неодноразово обирався депутатом Горенської сільської ради.

Разом із дружиною виховали чотирьох дітей.

Помер у 1978 році

Друзь Борис Олексійович народився у м. Києві у 1925 році. Він був свідком бомбардування Києва фашистами, очевидцем оборони рідного міста, окупації його німецькими загарбниками. Сім’я змушена була залишити окупований Київ і пішки добиратися на Кіровоградщину, де жили родичі. Хлопцеві пощастило зв’язатися з місцевими партизанами. Ризикуючи життям, юнак виконував їхні доручення, збирав відомості про пересування ворожого війська, розклеював листівки. Восени 1944 року був призваний до лав Червоної Армії. Брав участь у визволенні Чехословаччини, Угорщини, Австрії. За героїзм і мужність, виявлені в боях, був нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня, двома медалями «За відвагу».

Демобілізувавшись, повертається до Києва, закінчує середню школу та Київський державний педагогічний інститут ім. М. Горького, фізико-математичний факультет. Працює вчителем фізики в Таращанському районі, а з 1962 року у Боярській СШ №3.

Борис Олексійович, як учитель-новатор, співпрацював з науковцями Інституту педагогіки, брав участь у складанні шкільних програм з фізики, написанні підручників, створив один із кращих в області кабінетів фізики.

Герасименко Іван Панасович (1925–2011) закінчив середню школу у 1941році.
У грудні 1943 року був мобілізований до лав Червоної Армії. У 1943-1945 рр. – на фронтах Великої Вітчизняної війни. Воював у складі 18-го зенітного артилерійського полку та 42-го прожекторного полку. Старшина. Демобілізований весною 1950 р. Цього ж року вступив до Київського державного педагогічного інституту ім. М. Горького. З 1954 по 1999 роки вчитель географії Шпитьківської середньої школи. 

Неодноразово обирався головою профспілкового комітету та депутатом Шпитьківської сільської ради. Очолював школу передового досвіду вчителів географії району. Написав чимало статей, надрукованих у журналах «Радянська школа», «Географія в школі», навчально-методичному збірнику «Краєзнавство в школі». 

Має державні нагороди за ратні подвиги та за педагогічну діяльність, зокрема орден Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня, медалі «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.», «За доблесну працю».

Герасименко Михайло Григорович (1921–1997) у 1940 році мобілізований на військову службу. Був танкістом і в перший день війни прийняв бій на річці  Неман у Литві.

Учасник Сталінградської битви. Воював на Другому Прибалтійському фронті, отримав два важких поранення.

За мужність був нагороджений орденом Вітчизняної війни та медаллю «За оборону Сталінграда».

У березні 1945 року Михайло Григорович повертається з війни інвалідом і починає працювати директором Гатнянської школи. Доклав багато зусиль, щоб відбудувати зруйноване шкільне приміщення.

Сорок два роки працював у школі, з них 16 – директором. Активно займався краєзнавчо-пошуковою роботою, залучаючи до неї учнів. Зібрав матеріал про село Гатне від часу його заснування до сьогодення. Нажаль, книга «Гатне. Події. Люди» побачила світ після його смерті.

Вентов Іван Францович народився в 1920 році в с. Лебединці Андрушівського району на Житомирщині в селянській родині. У 1938 р. закінчив середню школу і був призначений інструктором Андрушівського райкому комсомолу. Згодом – студент Чернігівського вчительського інституту, який готував педагогічні кадри із жителів східних областей для роботи в районах Північної Буковини.

З перших днів Великої Вітчизняної війни був бійцем винищувального батальйону, котрий боровся з румунськими диверсантами. У серпні 1941 р. вихідців зі східних областей вивозили з території Північної Буковини. Ешелони з евакуйованими рухалися на схід разом з радянськими військами, що відступали. На станції Козятин їх розформували, бо німці вийшли на лінію Попельня-Фастів і перекрили шлях для відступу.