Планування фінансового потенціалу суб’єктів реального сектору економіки (стр. 23 )

Прогнозований фінансовий потенціал повинен спиратися на генерацію чистого грошового потоку, який дозволив би за рахунок зростання валової виручки і рентабельності власного капіталу підвищити або відновити втрачену фінансову стійкість, особливо коефіцієнт поточної платоспроможності з урахуванням дії операційних і фінансових важелів і реалістичності прогнозу зростання власних оборотних коштів в грошовій формі.

Для реалізації стратегії стійкого економічного зростання, що передбачає спільну дію операційного і фінансового важелів, пропонується нова модель фінансового планування економічного зростання господарюючого суб'єкта, яка заснована на комбінації відомих моделей планування – розробки фінансової частини бізнес-плану з процесом бюджетування і складанням прогнозних фінансових документів звітної бухгалтерії, у поєднанні з методами планування для реалізації фінансової стійкості і рентабельності. Центральною ланкою моделі має бути процес бюджетування, який дозволяє якнайповніше визначити рух фінансових потоків підприємства, що є ключовим для реалізації поточної і особливо довгострокової фінансової стійкості.

Відмінність описаної моделі фінансового планування полягає в глибшому опрацюванні фінансової діяльності підприємства, що розглядається за трьома напрямами: з позиції доходів і витрат підприємства, з позиції руху потоків готівки та з позиції стану активів і пасивів підприємства.

Основні наукові результати розділу опубліковані в працях [36, 43, 44, 48].

РОЗДІЛ 3

Шляхи підвищення ефективності пЛАНУвання фінансового потенціалу суб’єктів реального сектору економіки

3.1 Методичні рекомендації до формування фінансового потенціалу в рамках стратегії економічного зростання підприємства

Функціонуючи в умовах ринкової економіки, господарюючий суб'єкт постійно здійснює операції з фінансовими ресурсами, результатом яких можуть стати втрати або приріст наявного фінансового потенціалу. Втрати («розпилення») останнього призводять до негативних наслідків як в поточному, так і в перспективному плані. З огляду на це, особливої актуальності набуває розробка як теоретичних засад, так і практичних механізмів формування дієвої системи сучасних інструментів реалізації стратегії фінансового управління, яка має на меті стійке економічне зростання підприємств з урахуванням специфіки сучасного етапу розвитку економіки.

Стабільне економічне зростання передбачає синергетичний ефект взаємодії елементів і умов господарсько-фінансової діяльності підприємства, процесів інвестування і нейтралізації ризиків. Такий ефект зростання неможливо забезпечити без ефективної системи фінансового планування і бюджетування діяльності господарюючого суб'єкта. Необхідна така фінансова модель функціонування підприємства, у рамках якої на рівні стратегічних показників відбувається ув'язка господарських і фінансових процесів, утворюючи єдину замкнуту технологію стратегічного і оперативного управління з можливістю реалізації зворотного зв'язку – коректування планів для досягнення наміченого загального результату.

Політика нарощування фінансового потенціалу в рамках стратегії економічного зростання господарюючого суб'єкта через свою ризикованість не може спиратися на моделі економічного зростання, побудовані тільки на якому-небудь одному показнику, – рентабельності власного капіталу за рахунок реінвестування прибутку, валовій виручці, валовому або чистому прибутку тощо. Для розвитку господарюючого суб'єкта необхідне стійке економічне зростання як модель комбінованої взаємодії поведінки в часі показників рентабельності і фінансової стійкості, не дивлячись на можливість відмінності цільових функцій останніх.

Не тільки рентабельність може формувати фінансову стійкість при економічному зростанні господарюючого суб'єкта, але і міцний, фінансово стійкий розвиток обумовлює зростання рентабельності за рахунок ширших можливостей залучення зовнішніх джерел. У стратегії стійкого економічного зростання підприємства це визначає напрями і можливості негативного приросту власного капіталу. Тому можна відзначити цільове зближення рентабельності і фінансової стійкості саме в умовах стійкого економічного зростання. Але якщо економічне зростання більш пов'язане з темпами розвитку, то фінансова стійкість – з точкою фінансової рівноваги.

Тому для стійкого розвитку підприємства потрібне таке економічне зростання, яке зберігає і навіть зміцнює фінансову стійкість. Звідси витікає, що розвиток господарюючого суб'єкта повинен ґрунтуватися на економічному зростанні із збалансованою фінансовою стійкістю в часі. Іншими словами, якщо в даному періоді встановлені пропорції розвитку, що гарантують стійкий розвиток, то ці пропорції, збалансованість і фінансова стійкість збережуться і в подальшому періоді через втрату з відновленням [46].

Для визначення тенденцій втрати з відновленням стійкого економічного розвитку необхідно, як абсолютно правильно стверджує , побудувати ланцюжки показників, в основу яких треба покласти темпи зростання (Т) [57]. Ці темпи зростання показують зміни однойменного показника на кінець звітного періоду в порівнянні з його значенням на початок звітного періоду або співвідношення прогнозного значення з базовим. Тоді темп зростання власного капіталу має бути максимальною величиною, що перевищує решту показників, а темп зростання позикового капіталу, навпаки, мінімальною величиною. Звідси витікає, що темпи росту обсягів майна мають перевищути темпи росту позикового капіталу, але зростати не так швидко, як власний капітал (3.1):

, (3.1)

де – власний капітал;

– економічні активи;

– позиковий капітал.

Разом з тим, слід відмітити безпосередній зв'язок позикового капіталу з фінансовими активами і майном в грошовій формі, і власного капіталу – з нефінансовими активами і всім майном в негрошовій формі, а 3.2, 3.3):

, (3.2)

, (3.3)

де НФА – нефінансові активи і майно в негрошовій формі;

– немобільні активи (майно в негрошовій формі);

ФА – фінансові активи;

ОФА – оборотні фінансові активи.

Отже, загальна модель стійкого економічного зростання може бути представлена в розгорненому вигляді з таким розрахунком, що пропорції і тенденції розвитку розподіляються від максимального до мінімального значення, а кожен з даних показників займає визначене місце в загальному ланцюжку (3.4) [46]:

, (3.4)

Приведена модель економічного зростання міцно зв'язала власне майно з позиковим, фінансові активи з нефінансовими, активи в грошовій формі з негрошовою формою. Окрема увага приділяється власним ресурсам в грошовій формі і дотриманню умови фінансової рівноваги, як початковому моменту зміцнення фінансового становища підприємства.

Особливе місце в стратегічному і поточному управлінні повинне відводитися аналізу фінансового важеля і умов фінансової стійкості, оскільки фінансовий важіль надає різноспрямований вплив на рентабельність власного капіталу і фінансову стійкість. Якщо рентабельність власного капіталу підвищується, то фінансова стійкість знижується від його дії. Тому для того, щоб зрівноважити фінансовий важіль і фінансову стійкість, а потім направити їх у бік підвищення, необхідний, як справедливо відзначає , ще один фінансовий важіль – в структурі активів [57]. В результаті саме структура активів є тим стримуючим чинником, який не дає зростати власному капіталу без забезпечення умови платоспроможності.

У свою чергу, умова фінансової стійкості в цілому і платоспроможності зокрема розкривається на основі обліку обмінних операцій. При цьому встановлюється загальна межа власних грошових коштів і три напрями їх використання – оплату кредиторської заборгованості, виплату нарахованих доходів і створення власних джерел для подальшого розвитку і економічного зростання.

Слід зазначити, що ці напрями постійно знаходяться в суперечності – що оплачувати або фінансувати спочатку; що важливіше, а що другорядне і може почекати. Тому для усунення черговості і пріоритетів пропонується включити в розгляд організаційний аспект управління фінансовою стійкістю – складання зведеної калькуляції і балансу руху грошових коштів (платіжний баланс), що дає надійні гарантії спочатку отримання, а потім і накопичення власних джерел за рахунок збільшення рентабельності, після чого ці джерела можуть бути витрачені за цільовим призначенням для відновлення платоспроможності і фінансової стійкості. Це означає, що використання цих джерел у вигляді приросту власного капіталу в ліквідній формі відновить порушену раніше платоспроможність і фінансову стійкість підприємства, оскільки платіжний баланс з негативного стане позитивним, а дефіцит власних грошових коштів буде здоланий приростом ліквідності через збільшення рентабельності власного капіталу.

Традиційно в моделях економічного зростання рентабельність власного капіталу в зарубіжній літературі показують як величину, яка залежить від рентабельності чистих активів і фінансового важеля (3.4) – (3.10):

, (3.4)

при цьому ROE=NI/E, (3.5)

RONA=EBIT/NA, (3.6)

NA=E+D=FA+WC, (3.7)

EBIT=EBT+1, (3.8)

NI=EBT×(1–t)%, (3.9)

%=I/D, (3.10)

де ROE – рентабельність власного капіталу;

RONA – рентабельність чистих активів;

NA – чисті активи;

E – власний капітал;

D – позиковий капітал (тільки у частці кредитів);

D/E – фінансовий важіль;