Планування фінансового потенціалу суб’єктів реального сектору економіки (стр. 29 )

4. Недостатній досвід підприємства в області страхування. Недостатній досвід підприємства в області страхування своїх ризиків може привести до таких наслідків:

-  неадекватний вибір методу страхування (наприклад, коли ухвалено помилкове рішення про те, що невелика франшиза дасть значну економію на зменшенні страхових премій);

-  невірне визначення об'єму відповідальності страхувальника;

-  недострахування;

-  надмірне страхування.

Таким чином, завдяки страхуванню підприємство створює додаткові гарантії стабільності свого бізнесу і покриває збитки, якщо такі виникнуть у процесі підприємницької діяльності. Страхування дозволяє оплачувати підприємству захист від фінансового краху при середніх і великих втратах за короткий період. Проте слід визнати, що переваги страхування реально відчутні тільки при настанні страхового випадку по ризику, який був забезпечений страховим захистом.

До причин незадоволеності страховим ринком можна віднести наступні:

-  малий розмір страхового капіталу компаній, що не дозволяє застрахувати крупні ризики;

-  недостатня надійність і низька платоспроможність страхових компаній;

-  неадекватна або неприйнятна структура пропонованих страхових тарифів;

-  відсутність необхідного страхового покриття;

-  незадовільна організація страхового сервісу. Збільшення амплітуди коливань страхових тарифів і пропозицій на страховому ринку, що спостерігається останніми роками, підсилило невизначеність в управлінні ризиком. Суттєві зміни тарифних ставок або несподіване зниження ємкості ринку ускладнюють прогнозування фінансових витрат на покриття збитків, пов'язаних із страхуванням.

Тому, окрім страхування необхідно планувати самострахування в структурі фінансового ризик-плану і фінансового планування в цілому. При цьому потрібно враховувати, що самострахування – метод управління ризиком, що передбачає створення підприємством власних резервів для компенсації збитків при непередбачених ситуаціях. Внутрішній резервний фонд носить назву фонду ризику.

Самострахування стає необхідним у наступних випадках:

-  очевидна економічна вигода від його використання у порівнянні з іншими методами управління ризиком;

-  неможливо забезпечити необхідне зниження або покриття ризиків підприємства в рамках інших методів управління ризиком.

Перша ситуація може реалізуватися тоді, коли в результаті аналізу страхового ринку з'ясовується, що розмір премії, яку необхідно сплатити за страхування ризиків, є надмірно великим. Проведення ж попереджувальних заходів дає малий ефект при великих витратах.

Друга ситуація може виникнути, якщо ризики підприємства є дуже великими і покрити їх повністю в межах окремої страхової компанії або навіть пулу компаній не представляється можливим. Взагалі кажучи, більшість страхових покриттів є неповними, і фінансова компенсація рідко відповідає всім збиткам, що сталися.

Фонд ризику повинен відповідати можливостям підприємства і його потребам. Економічно обґрунтоване визначення розміру цього фонду ризику є найважливішою умовою дієвості самострахування як методу захисту від ризиків. компенсація збитків здійснюється з накопичених фондів самострахування. Розмір фондів самострахування, з яких компенсуються збитки при настанні несприятливих ситуацій, визначається з розрахунку на деякий розумний рівень ризику, який у більшості випадків не буде перевищений. З іншого боку, якщо кошти фонду ризику зовсім вилучити зі сфері виробничої діяльності підприємства, то це спричинить зменшення прибутку. З огляду на це, при самострахуванні необхідно ретельно виявляти можливі ризики, здійснювати обґрунтовану їх оцінку і розподіл фінансування між альтернативними варіантами збереження, зниження і передачі ризику.

Як правило, формування внутрішнього фонду ризику відбувається поступово, і він досягає планованої величини протягом декількох років. Завжди існує небезпека, що його кошти будуть вичерпані до того, як він досягне планованої величини. Щоб ухвалити правильне рішення про розмір фонду ризику, організація повинна врахувати наступні моменти:

-  прийнятний для себе рівень збереження ризику;

-  розміри фонду, достатні для забезпечення компенсацій втрат від збереженого ризику;

-  часовий масштаб накопичення і функціонування фонду ризику [206].

Якщо не брати до уваги часовий чинник (який буде тим відчутніший, чим нижчі фінансові можливості підприємства), то оптимальним розміром для фонду ризику буде його величина, рівна максимально прийнятному розміру збитку для збережених ризиків підприємства, якщо максимально прийнятний збиток розраховується як максимальні річні значення збитку або як одноразовий збиток.

Формуючи і реалізовуючи програму самострахування, слід враховувати, що самострахування як метод управління ризиком так само має свої переваги і недоліки.

Самострахування має низку переваг перед іншими методами компенсації можливих збитків:

1. Підвищення ефективності управління формуванням фінансового потенціалу.

Керівництво підприємства має можливість ефективніше і гнучко управляти ризиками, оскільки повністю контролює кошти резервного фонду і може пристосувати програму фінансування до потреб підприємства, тобто використовувати гроші на свій розсуд. У цьому і полягає головна відмінність самострахування від страхування. Страхова компанія покриває не всі збитки, а тільки ті з них, які виникнуть при настанні події, обумовленої в договорі страхування, – страхового випадку.

2. Економія поточних витрат.

Підприємство економить на страховому внеску. Відомо, що при страхуванні клієнт оплачує не тільки страхову послугу, але й адміністративні витрати, а також прибуток страхової компанії. У результаті такої економії коштів можна збільшити прибуток і резервний фонд підприємства.

3. Оперативність компенсації «розпилення» фінансового потенціалу. В компанії з'являється можливість у коротші терміни, ніж при страхуванні, відшкодувати виниклі збитки. Як відомо, в деяких випадках страхувальник має право відстрочити виплату (наприклад, для з'ясування причин і всіх обставин настання страхового випадку) або зовсім відмовити у виплаті відшкодування (наприклад, у разі невиконання підприємством своїх договірних зобов'язань).

4. Підвищення ефективності фінансового контролю на підприємстві. Самострахування, як правило, підвищує зацікавленість і відповідальність працівників підприємства в управлінні ризиками, дозволяє підсилити систему стимулів для проведення превентивних заходів, а також фінансового контролю і регулювання втрат.

До недоліків, що знижують ефективність самострахування, слід віднести:

1. Складність визначення оптимального розміру резервного фонду. Створення власного резервного фонду для компенсації втрат від рідких подій, які можуть зовсім не настати, буде нераціональним витрачанням коштів. Адже ці гроші не залучаються до обороту і є мертвим капіталом, що не приносить прибутку. Тому основна проблема – визначити оптимальний розмір резервного фонду, щоб не допустити невиправданої пасивності капіталу. Вирішити дану проблему досить складно.

2. Часткова компенсація ризиків.

Покладаючись лише на самострахування, підприємство ризикує. Адже, по-перше, збитки можуть з'явитися раніше, ніж фірма накопичить кошти для їх покриття, а, по-друге, розмір збитку здатний перевищити розрахунковий розмір вже сформованого фонду. При плануванні фонду самострахування завжди є загроза, що його буде недостатньо для компенсації збитків. Це може статися або внаслідок недооцінки існуючого рівня ризику, або через поступовий характер його накопичення. Максимальні збитки можуть настати на підприємстві до того, як фонд досягне запланованих розмірів. Дія інфляції приводить до того, що ефективний розмір фонду ризику зменшується.

3. Додаткові витрати на самострахування.

Керівництву підприємства для управління програмою самострахування доведеться понести додаткові витрати, які пов'язані зі створенням внутрішньої служби, призначеної для збору, реєстрації і аналізу даних по минулих збитках і т. д. Крім того, потрібно буде сформувати свій штат компетентних фахівців, тоді як при страхуванні подібні проблеми відсутні.

Таким чином, використання самострахування економічно обґрунтоване в наступних випадках:

-  якщо підприємство має можливість збирати дані, аналізувати минулий досвід збитків і на його основі прогнозувати вірогідні збитки з розумною мірою достовірності;

-  якщо можливі збитки реально компенсувати за рахунок власних коштів фірми без загрози її майновому і фінансовому становищу;

-  якщо підприємство готове нести витрати по створенню спеціальної служби, що займається обслуговуванням резервного фонду;

-  якщо витрати на роботу служби, що займається самострахуванням на підприємстві, значно нижчі, ніж витрати на страхування.

Плануючи організацію фонду самострахування, можна створити для реалізації фінансового ризик-плану бізнес-групи кептивну страхову компанію (далі – КСК) – дочірню по відношенню до організації (або групи організацій), страхову компанію, першочергова функція якої полягає в обслуговуванні страхових інтересів головної організації і її філій.

Успішне функціонування КСК залежить від виконання низки вимог і пов'язане з додатковою відповідальністю, проте кількість організацій, що використовують таку форму управління ризиком, у всьому світі безперервно збільшується, особливо за останні 10-20 років.

КСК зазвичай створюються в тому випадку, якщо страховий ринок не може задовольнити потреби підприємства в захисті від власних ризиків або це створення обіцяє певні економічні переваги.

Створення КСК дає можливість підприємству встановити рівень витрат на страхування, на основі власного досвіду і очікуваного рівня збитків. Це дозволяє розробити довгострокову структуру тарифів, яка значною мірою не залежить від страхового ринку, і забезпечити прийнятний рівень планування витрат на покриття ризиків. Все це в порівнянні із звичайним страхуванням може виявитися вельми привабливим.

Принцип страхування полягає в розподілі збитків деяких учасників страхового фонду, створеного в межах вибраної страхової компанії, серед решти всіх членів цього фонду. У той же час тарифи страхових премій розраховані на основі середньостатистичних збитків. І якщо в даної організації статистика збитків і втрат істотно нижче середньої, а в інших організацій, що беруть участь у страховому фонді, збитки істотно перевищують середні, то, природно, її участь є, по суті, субсидуванням інших учасників фонду. Зрозуміло, що підприємству хотілося б вибрати такого страхувальника, який враховував би саме його конкретний досвід минулих втрат і призначив би страхову премію, відповідну реально існуючому рівню ризики.