Уроки української літератури в 11 класі І семестр (стр. 11 )

Свої вірші Рильський почав друкувати, навчаючись у четвертому класі гімназії. Тоді у газеті "Рада" появилася його поезія "Сон", а в 1910 у кількох номерах журналу "Українська хата" нові добірки. Восени того ж року поба­чила світ його перша збірка "На білих островах", в яку входило 57 поезій. "З цього часу я почав відчувати себе справжнім літератором", - згадував поет. Серед перших читачів збірки п'ятнадцятирічного поета була й Леся Україн­ка, яка й мовила про його доробок добре слово. Взагалі, критика прихильно відгукнулася про прихід Рильського у літературу. Особливо хвалили моло­дого поета за чудове володіння мовою і виразний ліричний струмінь, який поглибився, коли дев'ятнадцятирічний юнак щиро закохався у Ліду з міста Корсуня на березі річки Рось. їй він присвятив одну з перших у творчому доробку любовних поезій "Лист до загубленої адресатки".

Повідомлення№ 3. На учительській ниві.

1 травня 1915 року Максим закінчив повний восьмикласний курс гімназії. Як свідчить атестат, за випускні екзамени оцінки отримав різні. У цьому ж році юнак стає студентом медичного факультету Київського університу, але через два роки розчаровується у обраному фахові й переводиться на історико-філологічний факультет. Та революція й громадянська війна змусили пере­рвати освіту й почати працювати. Спочатку Рильський жив на Київщині, у Сквирі, де обіймав посаду помічника секретаря в продовольчій управі, потім почав учителювати у сільській початковій школі у селі Вчорашньому на Жи­томирщині та у рідній Романівці, де завідував школою, а з 1923 до 1929 ви­кладав українську мову та літературу. Залишилися свідчення колишніх учнів Рильського, що діти його любили й з великою радістю йшли на цікаві уроки.

У липні 1926 року Максим Тадейович одружився. У його дружини Катерини Миколаївни вже був син Георгій, якого Рильський всиновив. У 1930 році в подружжя народилася спільна дитина - син Богдан. Мусимо зауважити, що друзі недаром називали Рильського Максимом Золоте Сер­це. Він став опікуном над дітьми свого старшого брата Івана, що залишилися сиротами, й завжди мав Павла та Любу за своїх рідних. Катерина й Максим жили в злагоді й взаємопідтримці. Своїй дружині Рильський присвягив чимало поезій. Вона особливо любила написані чоловіком 6 і 8 люого 1957 року в Москві. Через рік, у січні, її не стало.

Повідомлення№ 4. 1923—1925 Неокласики

У двадцятих роках Рильський жив у Києві, викладав у другій залізничній школі, читав лекції у вузах. Його добре пам'ятали студенти робо­чого факультету Київського університету та Українського інституту лінгвістичної освіти. У цей час він належав до "неокласиків", був наймолодшим у "гроні п'ятірному". Неокласики напружено шукали нових шляхів модерного мистецтва. Сьогодні вже можемо сказати, що саме вони зорали на європейський кшталт те поле, на якому значно пізніше виросли В. Стус, .Ліна Костенко, І. Драч, Д. Павличко чи І. Калинець. Поєднання українського і античного духу автора збірки "На білих островах" було не випадковим. Ю. Лавріненко з цього приводу писав:

"Від цих друзів, від братів і батька дістав Максим посвячення в розкішний світ гоголівської України. Молодий Рильський не знав гніту злиднів, і українське село правило йому за своєрідну Елладу".

А один із сучасників Рильського-неокласика підкреслював:

"Зміст поезії Рильського вкладається в два слова: солодкий світ. Його тягне до днів Еллтади, коли людина вперше придбала смак до цієї солодкості, а ще більше - до річки".

Побратим з когорти неокласиків Юрій Клен у 1947 році у "Спо­гадах про неокласиків" наводив цитату з поезії М. Рильського:

Коли доба нас дожене,

То й ми підемо в такт з добою.

Доба не доганяла. Вона поставила шлагбаум і заставила митців чека­ти, поки сама доплентається, а тоді ще й змусила йти в одній шерензі.

Після дикого з точки зору здорового глузду процесу над неіснуючою в природі Спілкою Визволення України у 1929 році та першими масовими арештами й розстрілами радянська влада взялася за літературні угрупован­ня, при цьому не щадячи ні "правих", ні "лівих", ні вірнопідданих, ні тих, що стали в опозицію. Вражає витримка й небияка відвага Максима Рильсь­кого, який у ті непевні часи не тільки не каявся, а й навіть пробував захища­тися, зберігати свою точку зору на мистецтво.

Відстоюючи право "неокла­сиків" на оригінальне бачення світу, він писав: "Я можу одгукуватись лірич­ним віршем тільки на минуле, на те, що осталось у душі і може мати прозору форму, питому моїй манері. Інакше писати не можу".

Пізніше Рильського боляче ранили не тільки звинувачення некомпетентних радянських горе-критиків, але й закиди Маланюка, який вимагав від поета не пейзажних віршів, а виразної громадянської позиції та відвертого протистояння ра­дянській владі. У той же час від Рильського чекали, погрожуючи розстрілом у випадку відмови, дифірамбів на адресу партії та вождя.

Прочитаймо епі­граф до нашого уроку, щоб збагнути, в яких ножицях опинився поет і як йому було нестерпно важко маневрувати, щоб і не загинути фізично, і не заплямити свій талант, який обов'язково помститься за зневагу.

Ю. Лаврі­ненко писав: "Подвійний парадокс Максима Рильського. Здекларований найбільший незалежник поезії став одописцем спричинника геноциду України. Але вийшов чистим і цільним і з цієї пригоди... Одначе плата за ці перемоги була все ж трагічна. Світова поезія втратила унікального поетичного пере­кладача. А Україна втратила нагоду дати свій варіант великої європейської поеми, ліро-епічної поеми масштабу "Пана Тадеуша", "Розбійників", "Євге­нія Онєгіна", "Чальд-Гарольда". Бо тільки як лірик Рильський устиг дати основне до судної години антиукраїнського геноциду, що почався 1929 ро­ком...

Повідомлення № 5. Фатальна смуга поетичної смерті Рильського

Між 1929 і 1932 роками проходить фатальна смуга поетичної смерті Рильського (арешт 1931 року, майже рік у тюрмі). Як поет Максим Рильсь­кий немов загинув із своїми товаришами-неокласиками, слід по яких про­пав на Соловках і Колимі ще тридцять років до смерті Рильського". Як ба­чимо, літературознавець надто категоричний, хоча багато в чому близький до істини. Дійсно, Рильський мав шанс стати унікальним перекладачем творів світової літератури українською мовою. Передчасно осипалося і його "пер­ше цвітіння" - надзвичайно цікавий висхідний етап у творчості у той час, коли поет належав до "неокласиків". Але митець зумів не зламатися і за­цвісти своїм талантом ще й вдруге, і навіть втретє.

Та повернемося до трагічного 1931 року. Рильського заарештували вдо­ма, на тихій Бульйонській вулиці, 14 якраз у його день народження. Це була належно продумана психологічна атака: замість святкового столу - нари, замість друзів із щирими вітаннями - допит. Заґратована камера Лук'яні-вської в'язниці ламала ще й не таких, а тому нічого дивного нема в тому, що Рильському прийшлося й каятися, й оправдовуватися, й писати зізнання та пояснення. Все це робилося, як наголошує І. Ільєнко, в очікуванні "суворої покари, а то й під подихом смерті". Поета заставили написати вірш, який став "Піснею про Сталіна" й змусили прийняти установку "бути активним будівником і співцем безкласового соціалістичного суспільства". Звільнен­ня з-під арешту ще не означало прощення й реабіалітації, хоча у справі № 000 й вказувалося на відсутність "достатніх даних для направлення слідчої справи у судові органи".

Митець дуже бідував. Його поетичні книги відхи­ляли. Дмитро Нитченко, який працював у видавництві "Література і мис­тецтво" згадував, що Рильському навіть не виплатили належного гонора­ру й від поета прийшла сповнена відчаю телеграма: "Голодую, надішліть гроші". Якщо ж врахувати, що разом з митцем голодувала й уся сім'я, діти, то можна уявити становище поета. До речі, в голодний 1933 рік Рильсько­го та його родину від видимої смерті врятував селянин з Романівки. У роки громадянської війни взимку він віз підводою Рильського з багатьма валізами в місто. Наївному селянинові здалося, що панський син тікає з грішми. Він вирішив їх присвоїти, вдарив Рильського по голові, викинув, як йому тоді здалося, мертвого у замети, а сам з трофеями повернувся додому. Яке ж розчарування чекало селянина, коли у валізах виявилися книги! Муки совісті не давали йому спокою дуже довгий час, і в голодний рік він вирішив викупити свою вину харчами. є

У 1932 році вийшла збірка М. Рильського "Знак терезів". Нею пись­менник засвідчив свою лояльність. Після цієї книги виходять "Київ" (1935), "Літо" (1936), "Україна" (1938). Та високохудожності від них годі було чекати, адже митець не мав права ні на власну думку, ні на творчість без цензури і своєї особистої внутрішньої, так і зовнішньої, ідеологічної. Візьмемо для прикладу популярний у радянські часи вірш цього періоду "Моя Батьківщина». У рукописі твір мав ще одну строфу, в якій ясно йшлося про спадкоємність українцями минулої слави відомих у всьому світі козаків:

Моя Батьківщина - це предків ряди

Розвішані гордо по стінах,

Це голос козацький, це поклик орди

З пісень старовинних.

Закономірно, що такі рядки були викреслені й до читачів не дійшли. Ще

б пак! У тридцятих роках не дозволялося почепити на стіну навіть портрет Шевченка, не те що котрогось із гетьманів...

Дамоклів меч постійно висів над Рильським і як над "сином поміщика", і як над "неокласиком", і як над взагалі талановитою людиною, отже, потенційним "ворогом народу". У 1938 році знову заскрипіли сталінські жорна, готові розчавити поета, як пшеничне зерно. Від розправи його тоді врятував П. Тичина. Довідавшись, що один із впливових радянських украї-нських вождиків нарком внутрішніх справ республіки "шиє справу" Рильсь­кому, Павло Григорович звернувся до Хрущова за допомогою. Хрущов у розмові зі Сталіним слушно згадав про інцидент:

" - Товаришу Сталін, як можна арештувати поета, котрий написав "Пісню про Сталіна", що її співає вся Україна?