Уроки української літератури в 11 класі І семестр (стр. 43 )

VІ. Оцінювання знань.

VІІ. Домашнє завдання

Підготувати ідейно-художній аналіз однієї поезії на вибір, вивчити біографію Маланюка. Написати твір-мініатюру на тему «Україна в поезії Євгена Маланюка»

Урок 31

Коваль Надія Антонівна, вчитель

Городищенської ЗОШ І-ІІІ ст. №2

Тема. Бесіда з позакласного читання. Розвиток драматургії і театру у ХІХ - поч. ХХ століття. Життя та творчість драматурга, актора, режисера Івана Тогобочного- Щоголєва

Мета: ознайомити учнів з умовами розвитку українського драматичного театру у ХІХ – поч. ХХ століття; з життям та творчістю нашого земляка - драматурга, актора, режисера Івана Тогобочного - Щоголєва; розвивати увагу, пам'ять, спостережливість, вміння робити висновки, узагальнення; формувати кругозір, світогляд школярів; виховувати почуття пошани до письменницької на театральної діяльності І. Тогобочного, патріотичні почуття.

Хід уроку

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань учнів. Бесіда за запитаннями

Що таке театр? З якою метою його відвідують глядачі?

Які видатні українські драматурги вам відомі?

Яким повинен бути справжній актор?

ІІІ. Оголошення теми та мети уроку. Мотивація навчальної діяльності

ІV. Сприйняття і засвоєння учнями навчального матеріалу

1. Розвиток драматургії і театру у ХІХ – поч. ХХ століття

У середині XIХ століття драматургія і театр перебували у глибокій кризі, обумовленій передусім колоніальною політикою російського царизму, спрямованою на знищення будь-яких проявів духовності українців. Згадаймо факт закриття 1817 р. Київської академії — першого і єдиного вищого навчального закладу в Україні, сумнозвісний Валуєвський циркуляр від 1863 р., спрямований на обмеження функціонування в суспільстві української мови, так званий Емський указ Олександра II у 1876 р., яким заборонявся український театр, тощо.

Несприятливі соціально-політичні умови існування театру в Україні впродовж ХІХ ст. (постійні царсько-урядові заборони, жорстка цензура до 1905 року, відсутність справжньої професійної підготовки майстрів театральної культури та інше) спричинилися до гальмування розвитку драматургії.

Лише на початку 80-х рр. ХІХ ст. з легкої руки режисера, актора, драматурга М. Кропивницького виростає високопрофесійний театр і драма, що поволі, але закономірно й авторитетно зайняли свою мистецьку нішу в загальноєвропейському середовищі. Як зауважував Іван Франко, «на початку 1880-років несподівано з’явився справжній український театр, склалася трупа, якої Україна не бачила ані перед тим, ані потому, склалася трупа, яка збуджувала ентузіазм не тільки в українських містах, а й у Москві та Петербурзі, де публіка мала нагоду бачити найкращих артистів світової слави». Незважаючи на всі труднощі та перешкоди, театр Кропивницького зумів тоді стати у ряд кращих національних театральних шкіл Європи.

Створений Марком Кропивницьким в умовах жорстокого національного гніту професійний театр упродовж багатьох років був одним iз головних джерел культурного відродження уярмленої нації, особливо якщо зважити на те, що більшість наших співвітчизників була в ті часи неписьменною і не мала змоги читати чудові твори Тараса Шевченка, Марко Вовчок, Івана Франка, інших українських письменників. Театр дав не лише неабиякий поштовх для подальшого розвитку української культури, а й відіграв визначну суспільно-політичну роль в житті українців, став однією з важливих духовних підвалин, на яких через багато десятиліть потому було побудовано незалежну Українську державу.

  П’єси не тільки Кропивницького, але й М. Старицького, І. Тобілевича, згодом М. Костомарова, І. Франка, Б. Грінченка, Лесі Українки, Г. Хоткевича, П. Куліша, А. Кащенка, В. Самійленка, С. Васильченка, Панаса Мирного, Олени Пчілки, Л. Яновської, О. Суходольського відзначалися і злободенністю, і неабияким художньо-естетичним рівнем. Засвідчують це і виступи українських труп поза межами рідного краю (у Франції, Болгарії, Польщі, Фінляндії, Румунії, Росії). З почуттям громадянської відповідальності несли тоді наші митці не лише високу сценічну образність, а й правду буття, волелюбні ідеї, почуття суспільної відповідальності та справедливості, постійно утверджували доброту як невід’ємну частку в характері героя – виразника дум і сподівань свого народу. П. Саксаганський про цей період сказав дуже точно й переконливо: “Сцена була тією трибуною, з якої ми виступали на захист українського простого люду”.

Більшість театральних колективів, які утворилися у 90-х рр. ХІХ ст., переборюючи численні труднощі, всіляке гоніння, загрози та переслідування з боку тогочасної адміністрації, матеріальні нестатки, зі своїм репертуаром уже з початку ХХ ст. міцніли, зростали, усе більше розширювали свою сферу впливу, ставали по-справжньому борцями за національне визволення, а найбільше орієнтувалися на високу європейську сценічну культуру. Попередня романтичність з її наступальністю на побут, сімейні взаємостосунки між батьками та дітьми, кохання, що очищає душу, відходила з епіцентру п’єс, поступово замінювалася естетикою реалізму, іноді й різко критичного.

Всяка сценічна справа в цей період зростала тільки на рідному слові, живилася духом з великої скарбниці народу і поволі, але в якісно наростаючому темпі почала черпати снагу для власної праці, а також із художніх здобутків інших країн. Окрім цього, театр уже займав увагою не саме тільки панство, поміщиків, а все більше після 1882 року захоплював простори України, “ведучи за собою уже й рільника, чи міщанина, чи робітника, чи шахтаря з Юзівки” (вислів С. Черкасенка), тобто став масовим і невід’ємним, потрібним усім у їхньому духовному єстві.

На зміну мелодрамі, соціально-романтичній та історичній п’єсі, що мала значне поширення і в Галичині, і в Центрі, поступово приходить драма модернова, де в основі не тільки народ та історія, але й конкретна особистість.

В добротних драмах, трагедіях чи комедіях, що почали потроху з’являтися на початку ХХ ст., в основі принципу художньої правди лягла вже вимога відповідності нових етико-естетичних параметрів ідеалу як носія нової моралі й суспільної психології. Драматургія поступово модифікується. Особливо точно це виявилося згодом у драматургії як 10-х, так і 20-х рр., до якої причетні Володимир Винниченко, Олександр Олесь, Мирослав Ірчан, В. Пачовський, А. Крушельницький, Г. Хоткевич, Л. Лопатинський, Іван Кочерга, Яків Мамонтов, трохи пізніше Микола Куліш, Людмила Старицька-Черняхівська, Спиридон Черкасенко, Іван Дніпровський, Кость Буревій і навіть Андрій Головко. А в спеціальних фондах Санкт-Петербурзької театральної бібліотеки з позначкою “неудобна к представлению” лежать не прочитані нами п’єси, які знаходилися на розгляді в Цензурному комітеті ІІІ Відділення і стали недоступними навіть дослідникам, а вони самобутні, оригінальні, зроблені за високими європейськими зразками.

Серед таких – історичні драми і трагедії “Мазепа” Л. Манька (1904), “Богунь” І. Череватенка (1900), “Граф Кирило Розумовський” Л. Сабініна (1904), “Кармелюк” М. Гайдамаки (1901), соціальні драми “Борець за народ” (1905), “Жертви” (1905) Л. Яновської, “Січовий Орел” Г. Доброскока (1906), “Сила темряви” О. Козич-Уманської, “Мазепа” Л. Горського, “Бунтарі” І. Тогобочного (1905) та безліч інших. Здебільшого ці п’єси писалися для провідних театральних труп. Усі драматурги демонструють відхід від традиційних побутових конфліктів, з зацікавлення політичним та духовним життям усіх людей України, їхніми проблемами. Герої постають перед цілим рядом непереборних труднощів, але не залишаються на роздоріжжі, знаходять сили, аби знову взятися за здійснення виробленої програми по перебудові суспільства.

Нова течія – модернізм – була в Україні на початку ХХ ст. як своєрідна художня реакція на певне романтичне, реалістичне й натуралістичне відображення окремих життєвих колізій. Увага цілком спрямовувалася на людину та її особисті проблеми, на індивідуальність у контексті загального соціального розвитку

Модернізм як явище в Україні не означав житейської індиферентності або зневаги до розуму трудівника, його тривог і надій. Наскрізною дією в його основі проходить заклик іти в ногу з сучасністю, бути стійким, цілісним громадянином на своїй землі. П’єси таких авторів, як Леся Українка (“Бояриня”), Олександр Олесь (“Над Дніпром”), В. Пачовський (“Сонце Руїни”), Л. Старицька-Черняхівська (“Сапфо”), С. Черкасенко (“Казка старого млина”), В. Винниченко (“Чорна Пантера і Білий Медвідь”), Г. Хоткевич (“Лихоліття”), Л. Пахаревський (“Нехай живе життя”), Г. Ващенко (“Пісня в кайданах”), О. Суходольський (“Єврейський розвід”), І. Тогобочний (“Душогуби”), овіяні новими думками та спостереженнями і дають право стверджувати, що в кожній з них розкрито трагізм особистості. . Усе це було новим для нашого театру.

Одним із представників цього театру був драматург, актор, режисер та антрепренер Іван Тогобочний (справжнє прізвище — Щоголєв) - наш земляк. З ім’ям Івана Андрійовича Щоголєва пов’язана історія театру кінця ХІХ - початку ХХ століття. У літературі він працював під псевдонімом Тогобочний, написав майже 30 п’єс на різні теми.

2. .Життя та творчість драматурга, актора, режисера Івана Тогобочного-Щоголіва.

Народився у 1862 році в Городищі в родині тесляра. Закінчив однокласну школу, пішов на заробітки. Працював на різних роботах, займався самоосвітою. З 1884 року працював у Харкові рахівником на залізниці і одночасно у міському театрі. В 1899 році Іван Андрійович залишив роботу на залізниці й зайнявся фаховою театральною діяльністю. Іван Тогобочний працював у театрах Харкова і Києва, грав у аматорських виставах у Кременчузі, Катеринославі. У час свого акторського становлення він познайомився з М. Кропивницьким, М. Старицьким, з братами Тобілевичами. В 1907 році організував Товариство українських акторів. Любов до театру пробудила у Щоголєва-Тогобочного бажання самому взятися за перо.