Уроки української літератури в 11 класі І семестр (стр. 41 )

Доповідь « Оксана Лятуринська – княгиня української духовності»

О. Лятуринська — одна з найвидатніших ори­гінальних постатей української поезії і духовної культури, ім'я якої з достатньою підставою ставиться між іменами Лесі Ук­раїнки і Ліни Костенко. При цьому береться до уваги оцінка відомого літературознавця Юрія Бойка, що «Оксана Ляту­ринська є поетка Божою милостю, і тільки жалюгідні еміг­раційні умови винні в тому, що вона не стала славною і ши­роко знаною.» Народилася майбутня поетеса, малярка, скульпторка

1 лютого 1902 р. на чарівній Волині в українській шляхетній сім'ї. Це й визначило як її долю, так і характер: в дитинстві — зачарованість таємничо-безмежною природою рідного краю та інтелігентністю середовища, а юність та мо­лодість співпали з водночас найзначнішими та найтрагічнішими процесами першої чверті XX століття: спочатку — коли народжувалася суверенна Україна й квітли надії на її щастя, а потім — коли знавіснілі орди ворогів незалежності Вітчиз­ни нищили її буйну свободу й українська інтелігенція або ги­нула у боях, або опинялася у вигнанні, і не уславлена за свої муки та рани, за любов до народу, а обпльована й про­клята. На вигнанні можна було чи зів'янути серцем, чи озло­битися і зректися мети, стати іграшкою сліпих сил. Та доля звела Лятуринську з тими, для кого Україна довічно зали­шалася Сонцем, що дає життя і небу, і землі, з тими, хто, гинучи, вірив у неї: Ю. Дараганом і О. Ольжичем, О. Стефа­новичем і Ю. Липою

О. Телігою і Є. Маланюком. З 1924 року мешкаючи в Чехословаччині, вивчала філосо­фію в Карловому університеті і відвідувала Українську сту­дію пластичного мистецтва. В емігрантській пресі друкува­лася під літературними псевдонімами Роксана Вишневська, Оксана Печеніг. Важливою віхою не тільки в творчості поетеси, а й у всій українській поезії стали її книжки «Княжа емаль», «Гусла», «Веселка», які дали можливість сучасни­кам стверджувати, що Лятуринська — це втілена в творчість історична пам'ять народу. Здавалося, дух поетеси обіймав тисячолітній простір і час, а себе і сучасників вона бачила через призму реалій та уроків Вітчизни від язичницької епо­хи до Київської Русі, і від Гетьманщини до XX століття. Од­нак Лятуринська не тільки в минулому. Вона, як зазначав Є. Маланюк, «як би «регіонально» скупчена у Волинській землі, починаючи від неоліту («Печерні рисунки») і аж до сучасності. Хоч і на сучасність поетка дивиться ніби «крізь віки»... Гри­мить у її віршах варязька криця Святослава, проймає суво­рою ніжністю туга Ярославни. Але все те — то не «літера­турний засіб» і не «маніра»: якщо б Ольга чи Ярославна писали вірші, то ті вірші й були б поезіями Оксани Лятуринсь­кої. .. однієї з найяскравіших «жон руських нашої поезії».

Оксана Лятуринська – княгиня української духовності, адже її мрія про діяльність на благо Вітчизни стала дійсністю, а її поезія – нагадуванням, що безсмертя України – в безсмерті духу народного, що черпає свою силу в державотворчій філософії пращурів.

Учитель. Протягом одного уроку не можна охопити всю творчість поетів «Празької школи». Адже імена Олега Ольжича, Олени Теліги, Юрія Клена знані і відомі за кордоном. На наступному уроці ми повернемося до творчості ще одного поета – вигнанця - Євгена Маланюка.

ІV. Підсумок уроку

Назвати основні історичні передумови виникнення поезії-вигнання.

Що, на вашу думку, об’єднує представників «Празької школи»?

Чи відкрили ви щось нове для вас на сьогоднішньому уроці.

Поясніть , як ви розумієте слова з епіграфа до уроку

V. Оцінювання учнів

VІ. Домашнє завдання

Вивчити матеріал за власним конспектом.

Розглянути біографію Євгена Маланюка.

Прочитати поезії Маланюка «Стилет та стилос», «Під чужим небом», «Чужина» та інші на вибір.

Закінчити розповідь можна словами поезії М. Шевченка «Діаспора»

Росли тополі кронами на захід,

Немов тяглися тужно за хребти,

Немов душею рвалися – іти!-

На віщий звук, на рідний глас, на заклик.

Чому ж ти рук навстріч не простягла,

Чом не зробила те, що не могла?

Їх океанний вітер підганяв,

Але не міг зірвати, то обняв

І сам завив від туги і печалі.

…Під’їло корінь глеєм і одчаєм-

Попадали. Як вершник із коня,

Оце вони, твої, Вкраїно, креси.

Оце вона – діаспора така.

Ти вслід гукаєш: відродись, воскресни!

З супутника, із неба, з літака,

Нове пагіння вибухло корінням –

Зелений клин оглянуло з полів.

Пагіння чує голос українний,

Але воно не розуміє слів.

Оце твоя діаспора, оце.

Прийди, заглянь діаспорі в лице,

Протри свої скляні учені очі:

Оце крислате і плечисте – хлопчик,

Оця билинка – дівчинка оце.

Вони не гнуться вітром за Урал.

Вони нічийні на вітрах студених.

Їх навіть Бог окрав і покарав

За те, що ти їм не дала імення.

Наворожи їм слово і сліди

У материнське лоно поклади,

Наплач їм сліз і пробуди їм спрагу

До вірності, до слави і одваги.

Ти їм одна надія і опора…

Діаспора?..

У глибині душі

Ти відчуваєш – спора! Поспіши

Подати руку, де в сльозі не вмиті,

Вигнанці голоду, не баришів,

Стоять твої, Вкраїно, рідні діти.

Звучить пісня «На Україну повернусь»

Урок 30

івна,

вчитель Старосільської ЗОШ І-ІІІ ст.

Тема. Євген Маланюк – поет боротьби і вселюдських ідеалів.

Мета: ознайомити учнів із життєвим шляхом і творчим внеском в українську літературу Євгена Маланюка ; прищеплювати зацікавленість його поезією; удосконалювати вміння учнів робити ідейно-художній аналіз поезій, виховувати любов до Батьківщини.

Обладнання : фотографії Маланюка та членів його родини, виставка творів поета та літературно-критичних матеріалів, написи на дошці «Стилет-зброя в руках воїна», « Стилос - перо літописця»

Епіграф до уроку

Збагнеш оце, чим серце билось Яких цей звір нагледів мет. Чому стилетом був мій стилос І стилосом бував стилет.

Євген Маланюк

Хід уроку

І .Організація класу

ІІ. Оголошення теми і мети уроку

ІІІ. Актуалізація і корекція опорних знань

Що означає поняття «еміграційна література»?

Назвіть поетів-представників «Празької школи»

Хто був найяскравішим представником,,Празької школи” українських поетів?

Чому ми можемо назвати поетів-пражан справжніми патріотами своєї Вітчизни?

ІV. Засвоєння нових знань

Учитель . 20 січня 2007 року виповнилося 110 років від дня народження Євгена Маланюка. Хочеться думати, що мине зовсім небагато часу і вже не потрібно буде давати коментарі до цього імені. Всі пам’ятатимуть геніального поета ХХ століття. Українська земля, як не раз бувало, народила собі сина – на свою оборону і славу. Щедро обдарувала його талантом, та не дала долі. Але він сам збудував свою долю – всупереч усім перешкодам. Саме так і стають великими.

Напружений , незламно-гордий

Залізних імператор строф, -

Веду ці вірші, як когорти,

В обличчя творчих катастроф.

Із відпущеного Богом 71 року життя – 48 прожив на чужині. Велика любов до Батьківщини створила чудо: його душа ніколи не розлучалася з отчою землею й вилилася в таку величну ріку поезії.

Хто ж він? Яких батьків син? На це нам дасть відповідь учень-біограф.

Учень – біограф Євген Филимонович Маланюк народився 20 січня 1897 року в містечку Новоархангельську, яке, по суті, було географічним центром України, а ще, як пізніше писав сам митець, «околицею "Запівніччя", «окраїною античної Еллади», «окраїною Київської Русі», диким поло­вецьким полем, «північним форпостом Золотої Орди», згодом — тур­ків і татар, а також межовою територією між Гетьманщиною і Річчю Посполитою. У жилах Євгена Маланюка текла і за­порозька, і сербська, і молдавська кров його предків. По батьковій лінії дід був нащадком запорожців, а бабуся дочкою українця і мол­даванки, по материній лінії Маланюк походив від Якова Стоянова, нащадка переселенців із Сербії, яких Катерина II запросила на запо­розькі землі. У сім'ї матері побутували легенди, що дід чи прадід Гликерії був генералом, але згодом сім'я сильно підупала як в мате­ріальних статках, так і в займаній посаді, яку вже обіймав Яків, батько матері Євгена. Закономірно, що такий вибухонебезпечний генетичний «коктейль» теж зумовлював неабиякий характер нащад­ка, а легенди обох гілок роду плекали в Євгенові змалечку романтичну душу й відповідне світосприймання.

Батьки майбутнього поета жили біля діда Василя і бабусі Євдокії на лівому березі ріки Синюхи, хоча й на дві хати: старше покоління — в одній оселі, молодше — в іншій, але на одному подвір'ї: «В першій хаті панував дух віків, старовинного побуту, тисячолітніх звичаїв і обрядів та свідомого, що так скажу, "україноцентризму"... В другій хаті панувала атмосфера, приблизно кажучи, "українського інтеліген­та", теж "свідомого", тобто не спокушеного ні далеким Петербургом, ані навіть близькою Одесою».

Малий Євгенко отримав перші свої уроки вдома, адже навчився в малолітстві. Після закінчення Новоархангельської школи здібного хлопця віддали в Єлисаветградське реальне училище, яке справедливо вважалося однією з найкращих гімназій у тогочасній Росії. До речі, саме з цим закладом були пов’язані імена братів Тобілевичів, зокрема Івана Карпенка-Карого й Миколи Садовського, а також ім'я відомого мецената Євгена Чикаленка. Тут вчилися В. Винниченко і Ю. Яновський.

Після закінчення закладу Є. Маланюк вирішує продовжувати навчання у Петербурзькому політехнічному інституті. Та події Першої світової війни змусили і юного Маланюка різко змінити «курс»: він покинув технічних заклад і почав вчитися у Київській військовій школі. Це училище довелося йому закінчувати пришвидшеним курсом усього за рік. Серед курсантів 90 відсотків складали етнічні українці. З весни до літа 1916 року Маланюк служить у 39-му запасному піхотному батальйоні, а з другої половини серпня — уже на Західному фронті у складі Другого Туркестанського стрілецького полку. Ганебні бунти на фронті, солдатські самосуди над командирами призвели до того, що офіцери влітку 1917 року почали масово покидати армію.