Розділ 1 Теоретико-методологічні основи підвищення конкурентоспроможності регіону (стр. 5 )

На основі аналізу взаємодії цих чинників і великого обсягу інформації Тюнен виокремив зони спеціалізації виробництва, які широко відомі як класичні кільця Тюнена [29, с.37]. Тюнен вважав, що найбільш важливим фактором, який впливає на витрати та прибуток є фактор розміщення, зокрема сільського господарства, що впливає на спеціалізацію підприємств.

Важливе місце в системі теорій регіонального розвитку займає теорія розміщення промисловості А. Вебера, яка була висвітлена у книзі „Про розміщення промисловості: чиста теорія штандарта (розміщення)”.

Згідно теорії А. Вебера, розміщення промисловості визначається трьома „орієнтаціями” [29, с.39]:

-  транспортною (будівництво підприємств здійснюється там, де витрати на транспорт мінімальні);

-  робітничою, або трудоресурсною (будівництво підприємств здійснюється у пунктах з найбільш дешевою робочою силою);

-  агломераційною (підприємства розміщуються в центрах скупчення інших промислових підприємств, що веде до скорочення витрат на створення транспортних сполучень енергетичного господарства, комунальних об’єктів, тобто всього того, що називається виробничою інфраструктурою).

В свою чергу, він розробив багатофакторну теорію розміщення промислового підприємства, яка опирається на методи кількісного аналізу, тобто математичного моделювання.

В свою чергу, В. Крісталлер у науковій праці „Центральні місця в Південній Німеччині” розробив теорію, яка розкриває особливості розташування населених пунктів, або як він їх ще називав „центральні місця”. Під центральними місцями він розумів економічні центри, які забезпечують продукцією свого округу, яка може представляти собою як сільську місцевість, так і розосереджені поселення місього типу. В. Крісталлер досліджував міста і визначив, чому місто займає визначене місцерозташування серед інших населених пунктів. Він вважав, що факторами розміщення є середовище, виробничі послуги, які надає місто населенню та ін.

Ця теорія пояснює чому одні товари і послуги мають вироблятися в кожному населеному пункті, другі – у середніх селищах, треті – тільки у великих містах. Теорія центральних місць дозволяє сформулювати загальні уявлення про доцільне розселення на тій чи іншій території. На її основі можуть бути створені найбільш економічні структури ринкових зон, забезпечені найкоротші маршрути пересувань, розроблені оптимальні адміністративно-територіальні органи управління [29, с.41].

В продовження теорії центральних місць А. Льошем було розроблено теорію просторової економічної рівноваги, розглянутої у праці „Просторова організація господарства”. Він висунув ідею оптимальної конфігурації районів і побудував абстрактну модель районування теориторії у вигляді сот. В центрі шестикутника – центральне місце. Кожен район включає інші райони, які мають також форму шестикутника [30, с.40].

Однак, він значно ширше розглядає склад чинників та інструментів регулювання розміщення підприємств на певній території, зокрема такі як податки, збори, ефективність монополій та олігополій. Він аналізує ситуацію розміщення підприємств в умовах конкуренції, коли вибір місцезнаходження визначається не лише прагненням кожного із них до максимуму прибутку, а й збільшенням їх кількості, що буде формувати конкурентне середовище.

А. Льош в якості регіону розглядає ринок із межами зумовленими міжрегіональною конкуренцією. Він аналізує кілька типів регіонів, включаючи ринкові зони, що визначаються радіусами конкурентоспроможного збуту відповідних видів продукції.

Згідно його теорії основними елементами рівнянь моделі рівноваги є функції попиту та витрат.

Новий напрям досліджень у теорії регіоналістики був заснований з виходом праці Т. Хагерстранда „Дифузія інновацій як просторовий процес”, у якій розкрито теорію дифузії нововведень. В основу своїх праць він поклав вивчення процесів дифузії на основі нововведень у сільському господарстві за допомогою імітаційного підходу. Даний імітаційний підхід дозволяв описати процес нововведень на теориторії на основі використання таких понять як відстань, поле, контакт, інформація. Структура імітаційної моделі ґрунтується на сукупності принципів, які виражають основні закономірності поширення і отримання інформації про інновації. Одне покоління інновацій має чотири стадії: виникнення, дифузія, накопичення та насичення, що мають хвилеподібний характер.

В свою чергу, Г. Мюрдаль встановив, що у розвинених країнах дифузія інновацій здійснюється в різних напрямках по горизонталі міжрегіональних зв’язків. Сприяють цим процесам великі корпорації, які мають регіональні філії і завдяки яким інновації поширюються від центру до периферії [31, с.6].

Згодом набула поширення теорія „центр-периферія” Дж. Фрідмана, яка передбачала мінімальне втручання уряду в економіку регіонів. Відповідно до цієї теорії зниження міжрегіональних балансів більше не розглядалося як першочергове завдання держави. Пропонувалась підтримка окремих, пріоритетних для національної економіки регіонів, що згодом мали стати своєрідними локомотивами для інших. Постійне домінування центру над периферією забезпечується постійною інноваційною діяльністю: у центрі найбільш інтенсивні контакти, доступ до інформації, ресурсів тощо.

Представниками теорії полюсів зростання є Ф. Перру, Ж. Будвіль, Х. Лаусен, П. Потьє. Вони обґрунтували галузі виробництва за тенденціями їх розвитку, виокремивши галузі, які розвиваються досить низькими темпами та ті галузі, які дають поштовх розвитку іншим. Місце розташування комплексу галузей, які динамічно розвиваються, Перру назвав географічно агломерованим полюсом розвитку. В основі ідеї полюсів зростання лежить уявлення про провідну роль галузевої структури економіки, і у першу чергу пріоритетних галезей, що створюють нові товари та послуги.

Ж. Будвіль, в свою чергу, показав, як полюси зростання можна розглядати не лише сукупності підприємств лідируючих галузей, а й конкретні території, що виконують в економіці країни чи регіону функцію джерела інновацій і прогресу. Згідно його підходу регіональний полюс представляє собою набір галузей, що розвиваються і розширюються, розташованих в урбанізованій зоні. На думку Х. Лаусена, полюсом зростання є сукупність підприємств регіону, які виступають ядром його економічного зростання.

В свою чергу, П. Потье вважав, що регіони, територія яких є транзитною у відношенні до інших також мають додаткові можливості економічного зростання.

Засновниками теорії регулювання були Дж. Стиглер, С. Пельцман. Значним успіхом у теорії регулювання стала наукова стаття опублікована Дж. Стиглером „Теорія економічного регулювання”. Він запропонував низку припущень, на підставі яких шляхом логічного аналізу вивів прогноз про те, які галузі підлягатимуть регулюванню і які форми воно матиме. Поруч із цим, було сформульовано гіпотезу, згідно з якою регулювання здійснюється у відповідь на появу потреби в ньому з боку зацікавлених груп, що максимізують дохід.

Дана теорія дає можливість спрогнозувати вигоди регіону від регулювання, підказати, в яких галузях слід його запроваджувати, а також яку форму воно повинне мати [32]. Регулювання є одним із способів, з допомогою яких зацікавлена група здатна підвищити свій дохід, спонукаючи державу до перерозподілу багатства інших частин суспільства в інтересах цієї групи [33, с.402]. Поруч із цим, він проаналізував різні чинники, що визначають, яка саме із зацікавлених груп здійснюватиме контроль над процесами регулювання. Пізніше С. Пельцман формалізував аналіз Стиплера. В результаті чого ними було сформульовано основні елементи процесу регулювання [34]. По-перше, регулятивне законодавство спрямоване на перерозподіл багатства. Формально воно може мати інші цілі, але в будь-якому разі основним визначником форми регулювання є спосіб перерозподілу багатства між членами суспільства. По-друге, поведінка законодавців визначається їхнім прагненням зберегти за собою свої виборні посади, тобто максимізувати політичну підтримку. По-третє, зацікавлені групи змагаються між собою, пропонуючи політичну підтримку в обмін на ухвалення сприятливого законодавства. Для того, щоб зацікавлена група визнала потребу у запровадженні певного законодавства, кожний із членів групи повинен мати певний потенціал одержання вигоди від ухвалення цього законодавства. Поруч із цим, важливо, щоб кожен її член міг скористатися якоюсь часткою вигоди, оскільки лише в цьому випадку кожен член матиме стимули інвестувати ресурси в те, щоб вивчити питання та з’ясувати, що саме необхідно зробити задля ухвалення сприятливого законодавства [33, с.404].

Представниками теорії людського розвитку були В. Лєшков, М. Туган-Барановський, Д. Журавський, М. Вольський, Л. Семів. Російський економіст В. Лєшков вважав, що основним багатством країни є людська праця. Це багатство має бути засобом для всіх людських здібностей і потреб – матеріальних і духовних, „тому воно не може складатися лише з речового майна, з ринокивх цінностей, а повинно охоплювати всі умови, необхідні для повного людського життя: і здоровя, і безпеку, і освіту, і правосуддя, і моральність, одне слово, повний народний добробут” [36, с.29, 37].

Видатний український учений М. Туган-Барановський зазначав: „Щоб стати дійсно науковою, економічна політика повинна вступити у тісний зв'язок з етикою [36, с.30]. Тільки етика може дати політиці її керівні ідеї; зокрема, центральною ідеєю політики повинна стати етична ідея верховної цінності людської особи” [35, с.218; 36, с.30].

В свою чергу, видатний науковець, економіст, статистик Д. Журавський у своїх наукових працях показує важке економічне становище селянства, та пропонує навчати селян ремеслам, пристосовувати їхню працю в поміщицькому господарстві до вільнонайманої тощо [36, с.30].

М. Вольський, зокрема, писав: „Указавши на загальні засади для заснування правильної, розумної та могутньої системи суспільного життя, економічна наука з незаперечним успіхом намагалася підготувати та створити все, що могло підтримати народи й суспільства на шляху загального добробуту, фізичного, морального й розумового прогресу” [37]. В свою чергу, Л. Семів зазначає, що концепція людського розвитку передбачає створення в суспільстві можливостей для формування і реалізації трудового та творчого потенціалу особистості [123, с.16].