Розділ 1 Теоретико-методологічні основи підвищення конкурентоспроможності регіону (стр. 6 )

Теорію економіки знань розвивали Р. Солоу, Е. Денісон, Х. Фримен, Д. Досі, С. Глазьєв. Особливості концепції економіки знань були узагальнені переважно в процесі емпіричного порівняльного аналізу тенденцій і рушійних сил сучасного економічного розвитку. Але до такого ж результату привела і логіка розвитку теорій економічного зростання, у „надрах” яких формувалася категоріальна термінологія даної концепції і де треба шукати методологічні витоки застосування категорії „знання” для позначення фактора економічного зростання, який на сьогодні вважається вирішальним [38, с.28].

Одним із перших учених, хто використовував фактор знань для позначення впливу зростання продуктивності виробничих факторів на загальний темп зростання, був Е. Денісон [39,96]. У своїх дослідженнях він сформулював концепцію прогресу знань як джерела економічного зростання. Він прийшов до висновку, що „по мере накопления знаний, относящихся к производству, растет обем продукции, который может бать получен при использловании данного количества ресурсов. В весьма долгосрочном аспекте прогресс знаний и выиграш от экономики, обусловленный масштабами хозяйственной деятельности, если они не связаны с устанением искусственных ограничений рынков, являются главными факторами роста выпуска продукции на единицу затрат” [39,96]. При цьому Е. Денисон розглядав основне завдання, яке полягало в тому, щоб визначити та окреслити „прогресс знань” як важливий чинник економічного зростання. Поруч із цим, він звертав увагу на освіту як джерело економічного зростання і підкреслював, що освіта може впливати на прогрес знань, який, в свою чергу, змінює зміст освіти. Освічені працівники мають змогу знаходити і застосовувати найбільш ефективний із відомих виробничих методів. Ця особливість освіти є одним із аспектів оцінки якості праці, вимір якої виявляється в різниці оплати праці [38, с.29].

Таким чином, розглянуті теорії регіонального розвитку дають змогу виділити їх основні характеристики:

-  знаходження найбільш вигідного місця розташування підприємства, у відповідності до наявних факторів виробництва (врахування територіальної віддаленості підприємств до ресурсної бази) та спеціалізації регіону;

-  застосування економічного районування регіонів, міст, селищ;

-  врахування асиметрії у рівнях розвитку;

-  державна підтримка слаборозвинених регіонів;

-  державне регулювання регіонального розвитку;

-  забезпечення людського розвитку.

На основі синтезу теорій конкуренції та теорій регіонального розвитку розробимо парадигму міжрегіональної конкуренції, зміст якої наведено на рис.1.1. Основою ідеєю парадигми міжрегіональної конкуренції є розвиток добросовісної конкуренції між регіонами держави за ресурси та блага. Кожен регіон держави повинен стати повноправним суб’єктом конкурентної боротьби із притаманними йому конкурентними перевагами, і як такий, що здатний змагатися за ресурси та економічні умови, підвищуючи рівень конкурентоспроможності. Так, регіони держави постійно знаходяться у конкуренції за інвестиційні, інноваційні, людські та ін. ресурси. Регіональні органи влади конкурують за більш сприятливі, в порівнянні з іншими регіонами, умови одержання благ: держзамовлення, трансферти, податкові та кредитні пільги тощо. При цьому, результатом реалізації конкурентних переваг є забезпечення високого рівня людського розвитку та економічно безпечний розвиток інших регіонів держави. Так, підвищення конкурентоспроможності одних регіонів держави та нарощення їх конкурентних переваг не повинно загрожувати економічній безпеці інших регіонів країни та негативно впливати на рівень їх розвитку.

З цією метою слід створити однакові умови ведення конкурентної боротьби для всіх регіонів держави, де б вони мали змогу вільно входити на ринок інноваційних, інвестиційних ресурсів, ринок людських ресурсів тощо, що дозволило б усунути появу монополістичних елементів та перейти до „добросовісної” конкуренції.

 

Постулати
Забезпечення однакових умов ведення конкурентної боротьби	Інноваційність розвитку економіки	Регіональний саморозвиток
Принципи
Зменшення регіональних асиметрій у рівнях розвитку	Технологічний прорив	Виявлення „точок росту”

Рис.1.1. Зміст парадигми міжрегіональної конкуренції*

* - розроблено дисертантом

Поруч із цим, як було зазначено вище, досконалою формою конкуренції є інноваційність розвитку економіки регіону. Той регіон держави, який зможе забезпечити інноваційність розвитку його економіки, стане лідером у конкурентному середовищі та основним „донором” реалізації інноваційних проектів для інших регіонів країни. Так, наприклад на конкурсних засадах він зможе розробляти та реалізовувати інноваційні проекти економічного зростання менш розвинених регіонів. Однак, слід пам’ятати про те, що регіональні органи влади повинні прагнути до саморозвитку, самостійно відшукувати резерви нарощення конкурентних переваг, „точок економічного росту” тощо.

Реалізація даних постулатів вимагає правого поля регулювання міжрегіональної конкуренції. Необхідно виваженене державне регулювання конкурентних відносин регіонів країни, яке б передбачало визначення процедури ведення конкурентної боротьби, встановлення монопольного становища регіонів держави та заходів щодо його усунення, інструментів регулювання такої конкуренції.

Таким чином, розроблена парадигма міжрегіональної конкуренції стане підгрунтям для формування та реалізації організаційно-економічного механізму підвищення конкурентоспроможності регіону.

1.2. Сутнісна характеристика конкурентоспроможності регіону

В сучасних умовах функціонування ринкової економіки все більш спостерігаються відмінності у рівнях розвитку регіонів держави, спричинені, з однієї сторони, несприятливими природно-кліматичними умовами, економіко-географічним положенням, історичними особливостями, а з іншої, – недосконалістю існуючої регіональної політики, яка повинна була б враховувати інтереси регіонів в контексті державних пріоритетів та створювати умови для ефективного використання наявних переваг регіонів як основи забезпечення та підвищення їх конкурентоспроможності.

На сьогодні науковцями розроблено ряд підходів щодо формування та реалізації регіональної політики підвищення конкурентоспроможності регіонів держави. Вагомий внесок у розвиток даної проблематики внесли такі науковці як Г. Азоєв, Л. Антонюк, В. Безугла, П. Бєлєнький, Я. Жаліло, Б. Кваснюк, М. Портер, А. Юданов, Ф.Фатхутдінов, О. Шнипко та ряд інших.

Однак дані підходи в основному спрямовані на застосування механізмів ліквідації диспропорцій регіонального розвитку шляхом перерозподілу ресурсів, надання дотацій, інвестицій тощо. Така ситуація не сприяє пошуку власних резервів, важелів стимулювання економічного розвитку, що призводить до нівелювання конкурентоспроможності як такої. Звичайно, між регіонами існують істотні відмінності у рівнях соціально-економічного розвитку. Однак причиною є не лише різні географічні, історичні, соціально-економічні умови, а й ефективність використання пріоритетів за допомогою яких регіон може підвищити рівень розвитку. Такі пріоритети повинні забезпечити регіону конкурентні переваги у порівнянні з іншими. Кожен регіон забезпечуючи належний рівень розвитку економіки має прагнути створювати, підтримувати і розвивати конкурентні переваги, які дозволять сформувати конкурентне середовище регіонів держави. Регіон повинен стати повноправним суб’єктом економічних відносин із притаманними йому конкурентними перевагами, і як такий, що може змагатися за залучення інвестицій, висококваліфіковану робочу силу та інших ресурсів, забезпечуючи при цьому високий рівень конкурентоспроможності як всередині держави так і за її межами.

Підвищення конкурентоспроможності регіону має стати найважливішим пріоритетом державної політики, формування сприятливого внутрішньорегіонального та міжрегіонального конкурентного середовища. Це потребує, з одного боку, формування, а з іншого, – врахування конкурентного середовища із визначенням особливостей регіональної, і, відповідно, національної економік, умов виробництва і факторів, які можуть сприяти ефективній конкуренції [101].

В Україні політика забезпечення та підвищення конкурентоспроможності регіонів держави поки що не здобула відповідного наукового обґрунтування, належного організаційно-економічного та методичного забезпечення та розглядається фрагментарно.

Слід відмітити, що науковці, в основному, зосереджують свою увагу на конкурентоспроможності продукції, підприємства, галузі та національної економіки, не надаючи вагомого значення конкурентоспроможності регіону, як проміжної ланки до забезпечення конкурентоспроможності національної економіки (рис.1.2).

 

Рис.1.2. Рівні конкурентоспроможності*

* - розроблено дисертантом

Таким чином, досі конкурентоспроможність розглядалась переважно на двох рівнях: мікрорівні (конкурентоспроможність продукції, підприємства) та макрорівні (конкурентоспроможність національної економіки). Лише останнім часом важливими стали дослідження конкурентоспроможності регіонів, що зумовлено подальшим розвитком ринкової системи, необхідністю оцінки потенційних можливостей регіонів держави.

Регіон як своєрідна соціально-економічна система повинен посідати належне місце в конкурентній боротьбі країни та забезпеченні її сталого розвитку, оскільки його конкурентоспроможність визначається не лише наявністю внутрішніх ресурсів та переваг, але й здатністю їх реалізувати у зовнішньому середовищі. Однак, досліджуючи конкурентоспроможність регіону (мезорівень), важливо враховувати та поєднувати систему чинників (факторів), які визначають конкурентоспроможність об’єктів всередині регіону та на рівні держави з метою виявлення можливості їх використання у регіонах держави.