Ростемо без страхів (стр. 11 )

«Куди ви поспішаєте? Ви ніколи раніше не залишали домівку і не знаєте, що там, зовні! Я нікуди не хочу йти! Я залишаюся тут!» - говорила вона.

Брати і сестри сміялись над сім’ячком, казали: «Ти боягуз! Як можна відмовитись від такої подорожі?». І з кожним днем в корзині їх залишалось все менше і менше.

І ось, нарешті, прийшов день, коли сім’ячко залишилось в корзині одне-однісіньке. Ніхто вже над ним не сміявся, ніхто не називав боягузом, але й ніхто не кликав з собою. Йому стало раптом так самотньо! Ах! Ну чому воно не залишило корзину зі своїми братами і сестрами! «Може я і справді боягуз?» - думало воно.

Пішов дощ, ще й похолодало, і вітер став сердитим і вже не шепотів, а свистів: «Поспіш ш – ш – ш - ай!». Соняшник гнувся донизу від вітру. Насінинці стало страшно залишатись в корзинці, яка, здавалось, ось-ось відірветься від стеблини і покотиться невідомо куди.

«Що буде зі мною? Куди несе мене Вітер? Невже я ніколи вже не побачу братів і сестер? – запитувала вона себе. – Я хочу бути разом з ними. Я не хочу залишатись одна. Невже я не зможу подолати свій страх?».

І тут вона вирішила. «Буде, що буде!» - і, зібравшись з силами, стрибнула вниз.

Вітер підхопив її, щоб не забилось, і обережно опустив на м’яку землю. Земля була тепла, десь зверху Вітер уже завивав, але звідси його шум здавався колисковою піснею. Тут було безпечно. Тут було так затишно, як колись в корзині соняшника, і насінина, втомлена, непомітно для себе заснула.

Прокинулась вона ранньою весною. Проснулась і не впізнала самої себе. Тепер це була вже не насінина, а ніжний зелений паросток, який тягнувся до ласкавого сонечка. А поруч було безліч таких же паростків, в які перетворились його брати і сестри.

Вони всі були раді знову зустрітись, а особливо вони раділи нашій насінинці, і вже ніхто не називав її боягузом. Всі говорили: «Ти молодець! Ти виявилась такою сміливою! Адже ти залишилась одна, і нікому було тебе підтримати». Всі нею гордилися.

І насінинка була дуже щасливою!

Казка «Як кенгуру став самостійний»

Мета: зняття тривожності, пов’язаної з самотністю. Страх розлуки з мамою («Не йди. Я боюсь сам!»).

Жила-була велика мама-Кенгуру. І одного разу вона стала найщасливішою Кенгуру на світі, тому що у неї народилось маленьке Кенгурятко. Спочатку воно було слабким, і мама носила його в сумці на животі. Там, в маминій сумочці, Кенгурятку було дуже затишно і зовсім не страшно. Коли він хотів пити, мама поїла смачним молоком, а коли хотів поїсти мама-Кенгуру годувала його кашкою з ложечки. Потім Кенгурятко засинало, і мама могла поприбирати в хаті та приготувати їжу.

Але інколи Кенгурятко просиналось і не бачило біля себе мами. Тоді воно починало голосно плакати і кричати до тих пір, поки мама не приходила до нього і не клала знову в сумочку. Одного разу, коли Кенгурятко знову заплакало, мама хотіла покласти його в сумочку, але в сумці виявилось дуже тісно і ніжки Кенгурятка не поміщались. Воно злякалося і заплакало ще сильніше: воно дуже боялося, що мама піде і залишить його самого. Тоді він зі всіх сил зігнувся, піджав колінця і проліз в сумочку.

Ввечері вони з мамою пішли в гості. Там були ще діти, вони гралися і веселились, кликали Кенгурятко до себе, але він боявся іти від мами, хоч йому і хотілось погратись з іншими, він весь час просидів з мамою. Весь вечір до них підходили дорослі і запитували, чому таке велике Кенгурятко боїться залишити маму і піти погратися з іншими дітьми. Тоді він зовсім злякався і сховався в сумочку так, що навіть голови не було видно.

День за днем в маминій сумочці ставало все тісніше і незручно. Кенгурятку дуже хотілося побігати по зеленій галявині біля дому, погратися з сусідніми дітками, але так страшно було іти від мами. Одного разу мама-Кенгуру пішла до магазину. Кенгурятко прокинулось, побачило, що воно саме, і заплакало. Так воно плакало і плакало, а мама все не приходила.

Раптом він побачив сусідніх хлопчиків, які гралися і весело сміялись. Кенгурятко перестав плакати і вирішив, що теж зможе сам, без мами вмитись, вдягнутись і піти до діток. Так він і зробив. Діти з радістю прийняли його до себе в гру, і він веселився разом з ними. А скоро прийшла мама і похвалила його, що він такий сміливий і самостійний.

Тепер мама може кожен ранок ходити на роботу і в магазин – адже Кенгурятко уже зовсім не боїться залишатись один, без мами. Він знає, що вдень мама повинна бути на роботі, а ввечері вона обов’язково прийде додому, до свого улюбленого Кенгурятка.

Казка «Випадок в лісі»

Мета: корекція невпевненості в собі, тривожності, страху самостійних дій («У мене не вийде!»).

В одному лісі жив маленький Зайчик. Найбільше йому хотілося бути сильним, сміливим і зробити щось добре, корисне для оточуючих. Але на ділі у нього нічого не виходило. Він всього боявся і не вірив у себе. Тому всі його прозвали в лісі боягузом. Від цього йому ставало сумно, образливо, і він часто плакав, коли залишався один. Був у нього один єдиний друг – Борсучок.

Одного разу вони пішли гратися до річки. Найбільше їм подобалось наздоганяти один одного, бігаючи через невеликий дерев’яний місток. Першим наздоганяв Зайчик, але коли Борсучок біг по мості, одна дошка раптом зламалась і він впав в річку. Борсучок не вмів плавати і став просити допомоги. А Зайчик, хоча і вмів трішки плавати, але дуже боявся. Він бігав по березі і кликав на допомогу, сподіваючись, що хтось його врятує. Але нікого поблизу не було. І тоді Зайчик зрозумів, що лише він може врятувати свого друга. Він сказав: « Я нічого не боюся, я вмію плавати і врятую Борсучка!». Не думаючи, він кинувся в воду і поплив, а потім висунув свого друга на берег. Борсучок був врятований!

Коли він повернувся додому і розповів про випадок на ріці, ніхто спочатку не повірив. Коли ж звірі впевнились в цьому, то почали хвалити Зайчика, і сказали, щоб він запам’ятав корисне правило: «Вір в себе і завжди покладайся на свої сили!». І з тих пір більше ніхто і ніколи не прозивав його боягузом!

Казка про Воронча

Мета: корекція невпевненості, страх робити щось самостійно ( «Я боюсь, у мене нічого не вийде»).

Колись давно в одному маленькому місті на невеликій тополі жила Ворона. Одного разу вона знесла яйце і сіла його висиджувати. Гніздо було без даху, тому вона дуже мерзнула, але терпляче чекала на свого малюка.

І ось нарешті він вилупився – це було голе безпомічне тільце з великим-великим дзьобом, він не вмів ні літати, ні каркати. А для мами він був найкрасивішим, найрозумнішим і найлюбимішим, вона його зігрівала, годувала, захищала і розповідала казки.

Коли Воронча підросло, в нього виросло дуже красиве пір’я, він багато чого дізнався з маминих розповідей, але він все ще не вмів літати і каркати.

Настала весна, і прийшов час ставати справжнім вороном. Мама посадила його на край гнізда і сказала:

-  Зараз ти повинен сміло стрибнути вниз, махнути крилами – і ти полетиш.

В перший день Воронча залізло в глиб гнізда і тихо там плакало. Мама засмутилась, але сварити не стала. Пройшов деякий час, і вже всі молоденькі воронята навкруги почали літати і каркати, а наше Воронча мама продовжувала годувати, оберігала і довго-довго вмовляла перестати боятися і спробувати навчитись літати.

Якось цю розмову почула Стара Мудра Ворона і сказала мамі:

-  Так більше не може продовжуватись, ти ж не будеш все життя бігати за ним, як за маленьким. Я допоможу тобі навчити його і каркати, і літати.

І коли Воронча на наступний день сіло на краю гнізда подихати свіжим повітрям, Стара Ворона тихо підлетіла до нього і штовхнула вниз. Від страху він забув все, чому так довго вчила його мама, і став, як камінь, падати на землю. Від переляку, що він зараз розіб’ється, він відкрив свій дзьоб і ….каркнув. Почувши самого себе, і від радості, що, він нарешті навчився каркати, він махнув крилами раз, другий – і зрозумів, що летить… І тут він побачив поруч маму, вони полетіли разом, а потім дружно повернулись у гніздо і від усієї душі подякували Старій Вороні.

Так в один день Воронча навчилось каркати і літати. А на наступний день в честь свого сина, який став зовсім дорослим і самостійним, мама влаштувала свято, на яке запросила всіх птахів, метеликів та інших комах, а на почесному місці сиділа Стара Мудра Ворона, яка допоїла не тільки маленькому Воронятку, а й його мамі.

Казка «Сіре вухо»

Мета: корекція страху темряви, нічних кошмарів, загальна тривожність («Як темно і страшно!»).

В одному лісі жив Зайчик Сіре вухо, у якого було багато-багато друзів. Одного разу друг Їжак запросив його на День народження. Зайчик дуже зрадів, пішов на галявину і назбирав для Їжачка цілу корзину малини і пішов в гості.

Його шлях пролягав через ліс. Світило сонечко і Зайчик швидко прийшов до будиночка Їжачка. Потім до Їжачка прийшли ще Білочка і Борсучок. Вони всі разом гралися і танцювали, а потім пили чай з тортом та малиною. Було дуже весело, час збігав швидко, і ось уже починало темніти – гостям потрібно було йти додому, де їх чекали батьки. Друзі попрощались з їжачком і пішли по своїх домівках. І наш Зайчик пішов. Спочатку він йшов швидко, поки стежину було ще видно, але скоро зовсім стемніло, і йому стало трішки страшно.

Він зупинився і прислухався до темного і зовсім непривітного лісу. Раптом він почув дивний шелест. Зайчик притулився до трави і затремтів. Потім подув вітер, і Зайчик почув страшний скрегіт – він подивився направо і побачив щось велике і страшне: у нього було багато довгих і кривих рук, якими воно розмахувало і ще більше скрипіло…

Зайчику стало зовсім страшно, він подумав, що це Чудовисько, що воно зараз схопить його своїми ручищами, а потім з’їсть.. . Бідний Зайчик накрив лапками вуха і закрив очі, щоб не бачити і не чути страшного Чудовиська.., і став чекати своєї смерті.