А тепер куди? – Одіссея сучасних літературних теорій (стр. 10 )

Ще одним цікавим трактуванням відношення „письменник – персонаж” є розгляд С. Павличко образу Арсена Петровича Витвицького (роман-трактат Домонтовича „Без ґрунту”), прототипом якого дослідниця називає Миколу Філянського. Образ Витвицького розглядається як непослідовний і неглибокий: „Колишній поет-модерніст, нині директор-аматор здається постаттю загубленою, слабкою, надзвичайно напруженою й непевною в собі. Та річ не в його персоні, – наголошує С. Павличко. – Він є втіленням ставлення Петрова до модернізму в його українському варіанті, який письменник-теоретик, з одного боку, визнає, з іншого – не відчуває до нього достатньої пошани” [6, с. 339-340]. Така детермінація сутності образу не психікою чи життєвими обставинами прототипу, не внутрішньою логікою художнього світу, а зовнішньою оцінкою автора дає парадокс героя-ідеї, онтична база якого є водночас і реальною людиною (прототип), і фікцією (теорія та практика українського модернізму), і суб’єктивною проекцією автора (ставлення Домонтовича-Петрова до модернізму). Отже, у потрактуванні С. Павличко цього відношення „письменник – персонаж” задіяно всі три можливі позиції естетичного предмета щодо позамистецької дійсності (див. цитоване вище висловлювання І. Фізера), що й не дивно, адже йшлося про семіотичне трактування.

Ще зовсім небагато лишається нам „доганяти” Європу (тобто намагатися зрозуміти), аби дійти і до „смерті Автора”, і до „оригінальності відсутності” (М. Фуко). Адже „в літературі, починаючи з кінця ХIХ ст., відбувається „деперсоналізація” письменника перед словом, як відзначає Ж.-П. Сартр, або, як зауважує Ю. Крістева, спостерігається відкидання метапозиції суб’єкта, який раціонально, семантично організовує висловлювання. Серія масок або семантичних рівнів, які допомагають ідентифікувати його, втрачає смислову визначенісь. Натомість зростає роль мови як вияву несвідомого” [4, с. 22-23].

Проте можна очікувати, що в українському літературознавстві ще не скоро забудеться автор як біографічна постать, адже в посткомуністичному вжитку Авторові просто не дадуть „померти” святим. Пропоновані трактування відношення „письменник – персонаж” аж ніяк не вичерпують різних виявів авторської „облудності”, лише означують тенденцію деперсоналізації, яка неминуче має пройти через десакралізацію автора.

__________________

1.  Бу-Ба-Бу і все інше. Апологія блазенади // Сучасний літературний процес: Програма спецкурсу. Навчальні матеріали. – Житомир, 2002. – С. 41-42.

2.  „Паралельна агіографія” і авторський наратив: комунікативний аспект у романі Валерія Шевчука „Око прірви” // Слово і Час. – 2003. – № 2. – С. 63-69.

3.  Автор и герой: К философским основам гуманитарных наук. – СПб.: Азбука, 2000. – 336с.

4.  ПроЯвлення Слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. – Львів: Літопис, 1997.

5.  Криза європейського людства і філософія // Сучасна зарубіжна філософія. Течії і напрямки. Хрестоматія: Навч. посібник. – Київ: Ваклер, 1996. – С.61 – 94.

6.  Дискурс модернізму в українській літературі: Монографія. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Либідь, 1999. – 447с.

7.  Будинок з химерами. Творчість Володимира Винниченка 1900-1920 рр. у європейському літературному контексті. – Кіровоград, 1998. – 272с.

8.  Тінь Заратустри // Всесвіт. – 1998. – №4. – С. 163-170.

9.  Нарис української поетики // Українська мова та література. – 1997.

10.  Поліщук Олена. Позиція персонажа в українській постмодерній прозі // Слово і Час. – 2003. – № 2. – С. 70-74.

11.  Поліщук Я. Міфологічний горизонт українського модернізму. Монографія. Видання друге, доповнене і перероблене. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2002.

12.  -П. Воображаемое. Феноменологическая психология восприятия. – СПб.: Наука, 2001. – 319с.

13.  Фізер І. Літературна теорія: нормативна регламентація чи понятійне осмислення естетичного факту? // Українська література: Матеріали І конгресу міжнародної асоціації україністів (Київ, 27 серпня – 3 вересня 1990 р.) – Київ: АТ „Обереги”, 1995. – 320 с.

14.  Комплекс бешкетника у драматургії життя В. Винниченка (генеза, уроки, штрихи до теми) //Молода нація. – Київ: Смолоскип, 1996. – С. 5-11.

THE INTERRELATION OF "A WRITER – A CHARACTER"

IN THE APPLICATION OF THE PRESENT-DAY LITERARY STUDIES: THE RETURN OF A "PRODIGAL" AUTHOR

Anfisa Horban

Ivan Franko Teachers’ Training University of Zhytomyr

V. Berdychivska st., 40, 10008, Zhytomyr

The paper deals with the tendency of native literary studies to the returning of a „prodigal” author. It promotes the interpretations of the „writer” and „character” categories as dependent ones which are connected by biographical, existentional, mental or allusion meanings.

Key words: author, allusion, biography, character, desacralisation, interrelation, mask, situation.

Стаття надійшла до редколегії 21.04.2003

Прийнята до друку 15.05.2003

УДК 82.09

Типологія літературно-критичної інтерпретації:

проблематизація понять і підходів

Василь Будний

Львівський національний університет імені Івана Франка
вул. Університетська, 1, 79000, м. Львів

У статті з’ясовуються класифікаційні можливості і межі опозицій істинності/ хибності, об’єктивності / суб’єктивності, тотожності / відмінності, на яких донедавна ґрунтувалося чимало критичних таксономій, і обмірковуються шляхи прагматичного використання теоретичних схем для історичної типології літературної інтерпретації.

Ключові слова: літературна інтерпретація, теоретична класифікація, історична типологія, риторика інтерпретації, інерція та інтерференція критичних дискурсів.

Наскільки надійними є орієнтири для типології літературної критики, мінливу панораму якої характеризують розмаїття підходів, суперечливість уподобань, мозаїчність трактувань? На відміну од попередників, сучасні дослідники переважно висловлюють сумнів щодо опозиційних мірок істинності/хибності, об’єктивності/суб’єктивності, тотожності/відмінності, на яких донедавна вибудовувалося чимало критичних таксономій. Така методологічна невизначеність зумовлена уявленнями про семіозис – нескінченний процес означування означників, тлумачення тлумачень, реакцій на реакції.

Інтерпретація всюдисуща, всепроникна й, отже, важко вловима. Тому дедалі відчутнішою стає потреба упорядкування її різнобарвного і багатоголосого хаосу. Мета цієї статті полягає в обміркуванні пізнавальних можливостей такого важливого параметру дослідницького підходу, як процесуальність. Чому б не протиставити застиглим ціннісним ієрархіям безперервне перемішування, децентрацію і проникливе розмежування? Що зміниться, якщо звичні універсальні відмінності й подібності замінимо повсякчасним розрізнюванням? Чи не варто замість абстрактних схем вдатися до тимчасового співвіднесення, часткового уточнення, експериментального перерозподілу задля досягнення зручних конфігурацій, з’ясування групових та індивідуальних варіацій, актуальних відтінків, оригінального звучання?

ЗОВНІШНЯ/ВНУТРІШНЯ ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ. Літературну критику важко відмежувати, з одного боку, від інших, позалітературних сфер інтелектуальної діяльності, а з іншого – від самої літератури. У час позитивізму її не раз ототожнювали з публіцистикою, а в другій половині ХХ ст. Жак Дерріда, Ролан Барт, Поль де Ман деконструювали металітературний статус критики за критеріями істинності/хибності й, отже, піддали сумніву межі між нею і її об’єктом.

Не бракує й численних спроб виокремлення критичної інтерпретації, невтомного проведення навколо неї нових і дедалі докладніших меж. Герменевтика віддає перевагу не природничо-науковому “поясненню”, а “розумінню”, духовому зближенню з неповторним естетичним предметом. Настирливість у ствердженні виняткового статусу літературної інтерпретації виправдовується тим, що різні типи текстів вимагають тлумачення не однаковою мірою. Якщо науковий текст попередньо інтерпретований (послідовно й однозначно викладає тему за допомогою термінологічної мови), то мистецьке мовлення з його образним викладом є багатозначним і не лише потребує інтерпретації, а й призначене для множинних прочитань.

З іншого, сцієнтистського, боку, розмежування рухалося в протилежному напрямі. Наприклад, Цветан Тодоров розрізнив інтерпретацію, яка займається з’ясуванням змісту окремих творів, і структурну поетику, об’єктом якої є літературний дискурс [5, c. 41]. Про те, що тут існують якісь глибші межові лінії, свідчать і заяви постструктуралістів, які загалом з більшим задоволенням займаються деконструкцією всіляких бінарних опозицій. Нещодавно Джонатан Калер застеріг дослідників не легковажити розрізненням між поетикою і герменевтикою як двома відмінними методами: поетика орієнтується на лінгвістику і має на меті пояснити механізм творення смислу, натомість герменевтика відштовхується від форм і займається інтерпретацією, намагаю­чись дошукатися прихованого значення тексту [8, c.73].

Отож діапазон коливань надзвичайно широкий: від ототожнення критики, і інтерпретації також, з сусідніми царинами, і до ствердження цілковитої її відрубності навіть від найбільш споріднених сфер, таких як читання, розуміння, аналіз, теоретизування тощо.

Ще більш невизначена ситуація із внутрішньою типологією – розрізненням історичних різновидів і методологічних течій літературної інтерпретації. Якщо не так давно літературознавці залюбки розробляли різноманітні класифікаційні системи, то сьогодні, у час деконструкції, панує скепсис: “…історична картина сучасної критики надто складна, щоби нанесення на карту її топографії змогло дати яку-небудь користь. Річ не лише в тім, що подібні питання сплутані і переплутані в межах окремих груп і місцевих течій, але й у тім, що вони часто співприсутні, без явної суперечності, у творчості одного автора” [3, c.14].

Одна з найвідоміших типологій належить Меєру Г. Абрамсу. У своїй книжці “Дзеркало і лампа: Романтична теорія і критична традиція” [7] він поставив літературу в центр трикутника, у трьох зовнішніх точках якого розташовані “світ”, “митець” та “публіка”, і відповідно упорядкував різноманітні критичні теорії, а саме: 1) міметичні теорії, які зв’язують літературу зі світом, розглядаючи її як дзеркало природи; 2) експресивна теорія, що пов’язує твір з митцем, вважаючи літературу радше вираженням душевного світу творчої особистості; 3) дидактична теорія, яка пов’язує твір з публікою і розглядає літературу як джерело знань, ідей, моральних цінностей; 4) формалістична теорія, що зосереджується на самому творі, вивчаючи “поетичність” літератури.